У старожитні ранні часи, коли ворони не кривдили дрібних птахів, а леви ладили з ведмедями, жив один удівець разом з дочкою й сином, по імені Іван Паднис. Було у них у господарстві десяток дійних корів так пяток коней. Крім іншого, старий займався торгівлею. Та сина праг на цей шлях наставити. Тільки не довелися по душі купецькі справи Івану Паднису. Його усе більше на молодецькі забави тягло. Та носив він на поясі саджену шаблю, яка у бої діставала на вісімдесят сажнів, так пудову тростинку, яка ставала у сорок раз тяжчай, обрушившись на голову ворога.
Ось зібрався торговець у інше місто й говорить своєї дочки:
- Якщо приїде до тебе свататися наречений купецького звання — не відмовляй йому. Вернуся, тоді й весілля зіграємо.
Побрав він із собою Івана й виїхав торгувати.
Тільки вляглася за ними пил на дорозі, як наречений у дверях стукається. Не сподобався він Івановій сестрі, і відмовилася вона піти за такого нареченого заміж. Розсердився невдачливий наречений, послав звісточку її батькові. «Ваша дочка, мол, не визнає батьківської волі, а майбутнього чоловіка на поріг не пускає».
Прийшла черга гніватися батькові. Посилає він додому сина Івана з наказом:
- Пожени їх будь-що-будь!
Повернувся Іван Паднис у рідні місця, зустрівся з нареченим, пожав його кволу руку й зрозумів, що не про такого чоловіка мріє його сестра.
Говорить їй Іван:
- Батько велів посватати тебе за цього купця, а ти адже знаєш, наш батько від свого слова не відступиться. Один у нас вихід залишився. Давай продамо корів так коней і подамося у чужі краї, від таких наречених так від батьківського гніву подалі.
Як задумали, так і зробили: продали худобин і відправилися прямо на південь.
Ішли вони, ішли й нарешті добралися до палацу, що сіяє білизною. Увійшли брат із сестрою у палац, а там нікого немає. Побачили вони на багатому столі дев'ять чаш із паруючим м'ясом і, що проголодавшиеся так промерзлі до костей, поїли у охотку й сидять, хазяїв чекають.
Уже й дрімати почали, як раптом відкривається двері, і входять дев'ять альбинов. «Хто з'їв нашу їжу?» — запитують. Глянули альбіни ліворуч, глянули праворуч і побачили брата із сестрою. «Не інакше, це чоловік із дружиною заблудилися у наших лісах і набрели на палац», — подумав старший альбин. Та розв'язав він заволодіти красунею, віднявши її у Івана. «Побрати його!» — наказав старший своїм братам, показуючи на Івана.
- Що ти розкричався? - говорить Іван Паднис старшому альбіну. - Хіба інші не прагнуть одружитися на моїй сестрі? Хіба вони гірше тебе?
- Так! - загаласували інші альбіни. - Хіба ми гірше? Ми теж одружитися прагнемо.
- Устаньте усе у ряд! - наказав Іван Паднис. - Я сам виберу з вас гідного нареченого.
Вибудувалися альбіни у ряд, а Іван вихопив свою шаблю, яка подовжується на вісімдесят сажнів, і зніс із плечей голови дев'яти альбинам. Тільки у останнього у ряді, у самого молодшого, голова залишилася висіти на волоску.
Вийшов Іван Паднис у двір і бачить: багато комор колом понаставлено. Увійшов у один з них, там — яловиче м'ясо, увійшов у іншій — конина сушиться, у третьому — баранина у'ялиться, у четвертому — дичини повнісінько, а у останньому — гора чоловічини. У цю комору й занесли брат із сестрою девятерих убитих альбинов. А на двері пудовий замок повісили.
Стали жити Іван Паднис так його сестра у білому палаці. Він на ранньому світанку на полювання поспішає, а вона за господарством наглядає.
Якось раз, коли Іван відправився у тайгу, сестра відкрила комору з кинутими туди альбинами й очам своїм не повірила: самий молодший альбин, голова якого ще тиждень назад висіла на волоску, і не думав умирати. Поставив він голову свою на колишнє місце, затяглася рана від Іванової шаблі, і став альбин таким легінем, яких і серед людей пошукати треба. Полюбився він дівиці, стала вона за ним доглядати, поїсти-попити принесла. Отут і говорить їй альбин: «Коли повернеться з полювання твій брат, прикинься хворій, не вставай з постелі. Стане він тебе жалувати, запитувати стане: «Чому ж я можу допомогти?» Ти відповідай: «У західних лісах живе левиця. Якщо я вип'ю молока із правих її грудей, то видужаю». Піде Іван Паднис за левиним молоком і не повернеться. А ми з тобою заживемо щасливо».
Ось приїхав Іван з полювання, увійшов у палац і побачив на постелі сестру.
- Ох, смерть моя прийшла! Ох, світла білого не бачу! - стогне вона, розметавшись на подушках.
- Що ж мені робити? - всполошился Іван. - Чому тобі можу допомогти?
- Є один засіб, — відповідає сестра. - У західній тайзі живе левиця. Я видужаю, якщо вип'ю молока з її правих грудей.
- Заради єдиної сестри й левиці не убоюсь! - сказав Іван Паднис і поїхав прямо на захід.
Упав у нього у дорозі вірний кінь, продовжив Іван свій шлях пішки. Так довго йшов він, що спочатку лівий гутул зносився, а потім і правий. Схуд Іван у дорозі, шкіра так кістки залишилися. Раптом бачить: застряг у хащі левеня, просунув голову між двох стовбурів і ні вперед, ні назад не може зрушитися. Розвів Іван молоді деревця у сторони, визволив левеняти й відпустив його на волю.
Передихнув Іван і праг продовжити шлях. Але не встигнув і трьох кроків зробити, як вийшла йому назустріч левиця й запитує:
- Навіщо подарував, Іван Паднис?
- Занедужала моя єдина на світі сестра, і допоможе їй тільки твоє молоко із правих грудей, — відповідає Іван.
- Ти не залишив у лиху мого левеняти, і я допоможу твоїй сестрі, — говорить левиця.
Надоїла вона туесок молока із правих грудей, надоїла туесок з лівої й подала обоє туеска Івану зі словами:
- Першою справою напайки свою сестру молоком з лівих грудей. Якщо дівиця після цього позначиться здоровішої, то знай: не боліла вона зовсім, а тільки причинялася.
- Спасибі тобі за всі, живаючи душу, — поклонився левиці Іван і відправився у дорогу назад.
Відійшов небагато, оглянувся на шерех і побачив, що увязавшегося за ним левеняти. Праг було прогнати його, але почув голос левиці:
- Нехай іде з тобою. Він ще придасться.
Повернувся Іван разом з левеням додому, дав напитися сестрі молока, у якому не було цілющої сили, і сестра відразу ж устала з постелі, позначившись здоровішої. Глибоко задумався Іван Паднис над її обманом, але виду не подав.
Через три дні Іван знову виїхав на полювання. Побрала дівиця ключі, відкрила комору, дивиться, а молодець-альбин ще краше став: розправилися його плечі, порозовели щоки, та й дивиться він веселіше:
- чи Приніс твій брат молока від левиці західних лісів? - запитує.
- Та сам живим-непошкодженим повернувся, і молоко приніс, — відповідає дівиця.
- Якщо так, то знову прикинься хворій і скажи, що видужаєш, коли вип'єш молока з лівих грудей величезної чорної ведмедиці, що живе у східній тайзі, — говорить їй альбин.
Повернувся Іван, а сестра знову ойкає так охає, з постелі не встає.
- Що з тобою трапилося цього разу? - запитує Іван.
- Занедужала я пущі колишнього, — відповідає вона. - Та допомогти мені може тільки молоко з лівих грудей величезної чорної ведмедиці, що живе у східній тайзі.
- Для рідної сестри й себе не шкода, — сказав Іван, сіл на коня й поїхав прямо на схід.
Так він довго їхав, не знаючи відпочинку, що впав під ним добрий кінь. Тоді пішов Іван крізь тайгу пішки. Одяг на ньому у жмути порвала, на унтах підошов не залишилося. Вийшов він на опушку, бачить: сидить на пеньку ведмежа, облизує свою розпухлу лапу й жалібно постанивает.
Витягся Іван Паднис із лапи ведмежати гостру скалку й відпустив його геть. Праг і сам продовжити шлях, але отут виступила з хащі величезна чорна ведмедиця й запитує:
- Навіщо з'явився, Іван Паднис?
- Занедужала моя єдина сестра. Говорить, що зцілити її може тільки молоко із твоїх лівих грудей, — відповідає Іван.
Надоїла ведмедиця туесок молока з лівих грудей, надоїла із правої й віддала обоє туеска Івану зі словами:
- Спочатку напайки свою сестру молоком із правих грудей. Якщо дівиця після цього позначиться здоровішої, те, виходить, не боліла вона зовсім. Так дивися, не переплутай туески!
Подякував Іван Паднис ведмедицю й направився додому. Не встигнув далеко відійти, як почув позаду шерех. Оглянувся Іван, а це ведмежа за ним увязався. Праг було прогнати його, але почув голос ведмедиці:
- Не жени, нехай іде з тобою. Він ще придасться.
Нічого не переплутав Іван: дав напитися своїй сестрі молока із правих грудей ведмедиці. Хоча воно й не було цілющим, устала сестра з постелі, позначившись здоровішої. Знову задумався Іван, але виду не подав, що зрозуміло йому вдавання так підступництво рідної сестри.
Коштувало Івану відлучитися з палацу, як дівиця знову побігла у комору. Відкрили двері, дивиться: її молодець-альбин зовсім зміцнів, орлом дивиться.
- Сходив твій братик на схід? - запитує.
- Сходив і молоко приніс, — відповідає дівиця.
- Сабоний і відважний Іван Паднис, — говорить альбин. - Але ми хитрей його. Пошлемо його туди, звідки ніхто зі смертних не вертався. Прийде тобі знову прикинутися хворий. Нехай Іван сходить у північний дацан, що перебуває за дванадцятьма перевалами, до великого лами й побере у нього чудодійні ліки. Поки твій братик буде у шляху, я у колишню силу ввійду.
Злягла дівиця втретє. Не їсть, не п'є, тільки у стелю дивиться так повторює:
- Принесіть мені ліки з північного дацана. Тільки цей чудодійний засіб може мені допомогти.
Прихопив Іван із собою левеняти з ведмежам і відправився прямо на північ. Довго йшли вони широкими степами, дрімучими лісами, гнилими болотами. Нарешті добралися до золотого дацана. Сім днів, сім ночей молився Іван Паднис і був помічений великим ламою. Дав йому лама чудодійні ліки, і відправився Іван дорогою назад. Тільки вийшов за ворота дацана, як захлопнулися вони, не пустивши на волю левеняти з ведмежам. Як не стукався Іван, ніхто не відкрив куті ворота. Довелося йому одному вертатися.
Ішов він, ішов; крокував він, крокував; унти продірявилися, сам виголодався вкрай, промерзнув до костей. Кинув тоді Іван Паднис на дорозі свою шаблю й важку тростину, щоб легше було йти. На третій місяць ледве добрався до будинку. Відкриває Іван дверей палацу, а там альбин сидить, його поджидаючи.
- Ану ж бо, шасть до мене у пащу! - говорить.
Усе відразу зрозумів Іван: і звідки у сестри підступництво узялося, і заради кого заманулося їй погубити рідного брата.
- Якщо прагнеш мене з'їсти, то відгодуй спочатку, — відповідає він альбіну. - Від мене після ваших випробувань тільки шкіра так кістки залишилися.
Альбіну їжі не шкода, її у палаці — п'ять комор, і всі повні. Замкнув він Івана у середній коморі й говорить:
- Отъедайся так відсипайся, а я через п'ятнадцять днів прийду за тобою.
Сидить Іван Паднис у коморі, жує м'ясо й думу думає: як би йому на волю вибратися. На чотирнадцятий день чує — у двері стукають. «Однак раніше з'їсти надумав мене проклятий альбин», — подумав Іван. Відкрив двері й бачить: кошлате левеня із клишавим ведмежам повернулися. Левеня тримає у зубах шаблю, яка у бої дістає на вісімдесят сажнів, а ведмежа — тростинку, яка стає у сорок раз тяжчай, обрушившись на вражу голову.
Зрадів Іван їх поверненню. Кращі шматки м'яса підкладає, по кошлатих головах погладжує, на всі лади похвалює. А наступного дня посадив їх по обидві сторони дверей: «Ну, братики, не підведіть!» — говорить. Не змусив себе чекати недобитий альбин. З'явився на зорі й кричить:
- Ну-но, Іван Паднис, шасть до мене у пащу!
- Невже тобі м'яса у коморах не вистачає? - запитує Іван.
- Ах ти такий-сякий! - раскипятился альбин. - Од'ївся на моїх харчах і не прагнеш стати моїм видобутком?!
Вибив альбин важкі двері й вбіг у комору. Отут налетіли на нього із двох сторін левеня з ведмежам і розірвали навпіл.
Перемігши лиходія, увійшов Іван Паднис у палац, намотав косу підступної сестри на кулака й виволік дівицю геть. А потім запалив палац разом з коморами із чотирьох кінців і відправився, прихопивши левеняти з ведмежам, куди ока дивляться.
Іде він так іде, крокує так крокує. Левеня з ведмежам поруч дрібочуть. Добралися вони до берега молочного моря, бачать: їде до моря ханський стражник на возі, везе дівицю-красуню. Підійшов до них Іван Паднис і запитує:
- Звідки й куди шлях тримаєте?
- Краще не запитуй, — відповідає стражник. - Три роки бився наш хан-панотець із поганим змієм — владикою молочного моря й був переможений. Тепер щодня, згідно з гаданням на шоо, ми повинні віддавати змію тієї людини, на яку впав жереб. Сьогодні гадання на шоо не пощадило ханської дочки. Її-Те я й везу до морського владики.
Став Іван Паднис віз обходити й побачив на ній ярлик: «Хто мою дочку врятує, той побере її у дружин» — було написано чорним по білому.
- Я сам відведу ханську дочку до моря, — сказав Іван стражникові, побрав дівицю за руку й повів її на піщану обмілину. По дорозі говорить він дівиці-красуні:
- Уж боляче люблять усі лиходії, щоб приречені самі до них у пащу відправлялися. Коли вийде змій з моря й скаже: «Ну-но, шасть у мою впасти!» — ти його запитай: «А не подавишся?» Нічого не бійся, я поруч буду.
А сам відійшов у сторонку й причаївся із шаблею наголо. Спінилося молочне море, висунувся жовтий величезний змій і кричить:
- Ну-но, ханська дочка, шасть до мене у пащу!
- А не подавишся? - запитує ханська дочка, тремтячи як осиковий аркуш.
- Хіба ти не знаєш? - взревів змій. - Якщо я не покуштую, яка ти на смак, я зруйную усе ханське місто й проглочу всіх його жителів! - і виповз на берег.
Змахнув Іван Паднис своєю шаблею, що стала довше на вісімдесят сажнів, і зніс голову жовтому змієві. Потім розсунув своєю тростинкою дві гори й кинув між ними вбите чудовисько. А коли вийняв тростинку, то зійшлися гори й закрили собою вбитого змія.
Полюбилися один одному Іван Паднис і ханська дочка.
- Ось сходжу на край світла, довідаюся захід людського підступництва, щоб назавжди з ним покінчити, і ми одружимося з тобою, — пообіцяв дівчині Іван і відправився з левеням і ведмежам далі.
Тільки він зник за найближчим перевалом, як стражник говорить:
- Цей Іван, напевно, одружений. А ти, дівиця-красуня, скажеш своєму батькові, що змія вбив я, підеш за мене заміж. А не підеш — я й тебе, і себе погублю, тому що мені втрачати нема чого.
Ось повернулися вони у палац, і стражник давай похвалятися, нібито він ханську дочку від смерті врятував, непереможного змія переміг. Хан з радощів і роздумувати не став, велів весілля готовити.
Чекає дівиця-красуня свого рятівника, а його всі немає й немає. Так і день весілля настав, і народ зібрався, і шумний бенкет почався. Отут і побачила наречена свого теперішнього нареченого: сидить він серед гостей, до їжі не доторкаючись, провина не пригубивши.
Тоді ханська дочка сама піднесла гостеві почесну чашу й говорить по всеуслишанье:
- Ось хто вбив змія й позбавив нас від щоденних сліз.
- Не вірте їй! - упав на коліна наречений-стражник. - Вони зговорилися із цим бурлакою.
- А чим ти можеш довести свою правоту? - запитує хан у стражника.
- Я покаджу вам місце з останками жовтого змія, — говорить побілілий від страху стражник.
Привів він усе весілля до підніжжя двох гір, став упиратися ногами у одну скелю, щоб спиною відсунути іншу. Доти впирався, поки у прірву не зірвався.
Тоді підійшов до знайомого місця Іван Паднис, ударив між двох гір своєю тростинкою, яка тяжчає у сорок раз, обрушившись на вражу голову, — і розсунулися гори, і побачили люди змія, роздавленого у корж кам'яними громадами.
- Ось це теперішній наречений! - зрадів хан і велів продовжити весілля, посадивши Івана поруч із нареченою.
За звичаєм ханського сватовства, для шиття подушок молодим потрібна була з Іванової сторони хоч яка-небудь родичка. Згадав Іван про свою сестру й думає: «Не століття ж мені на неї у образі бути. Вона, мабуть, давно опам'яталася. Тільки й чекає мого прощення». Сказав Іван ханові про свою сестру, і піддані відправилися за нею.
А сестра Івана Падниса, залишившись без даху, розгрібала попелище й наткнулася на обвуглені кості свого альбіна. Підібрала його ікло й сховала за пазуху.
Коли прискакали за нею ханські піддані, привезли у палац і посадили за рукоділля, підступна сестра, обметуючи край жениховой подушки, поклала у неї ікло альбіна й зашила.
У першу ж шлюбну ніч увійшло ікло Івану у праве вухо й дійшов до лівого. Не побачивши ранкового світла, Іван Паднис умер.
Стали думати так ворожити, тому такий сабоний так здоровіший хлопець умер відразу. Прийшов чергу запитати Іванову сестру. Відповідає вона смиренно:
- Ще у ранні роки мій брат заприсягся залишитися навік неодруженим. Він повинен був умерти, якщо порушить клятву. Так і трапилося. Тепер потрібно швидше викопати яму восьмидесятисаженной глибини, покласти у неї померлого, засипати піском, а зверху застромити сорок рожнів. Якщо цього не зробити, то у світі з'явиться дуже багато перевертнів.
Тільки піддані зібралися виконати усе слово у слово, як ханська дочка говорить батькові: «Я прагну молитися над улюбленим сім доби».
Стала ханська дочка молитися. Стали левеня з ведмежам її опікувати. Ось притомилася бідна дівиця й задрімала. А левеня говорить ведмежаті:
- Чому ж наш хазяїн не встає? Давай розбудимо його. Ти лизни його у ліву щоку, а я у праву.
Лизнули вони хазяїна по разу, лизнули по іншому.
- Отут щось не чисто! - забурчало ведмежа, намацавши мовою ікло біля лівого Іванова вуха. Витягнув він ікло своїми міцними ведмежими зубами, відніс його у тайгу й зарив там, де його ніхто не відшукає.
- Довго ж я спав! - піднявся Іван зі своєї смертної постелі до великої радості всієї ханської сім'ї й усього міста.
А отут і ведмежа повернулося. Повідав він про ікло альбіна, про його смертельну силу.
Та сказав тоді Іван Паднис:
- Не треба було мені ходити на край світла, щоб довідатися захід людському підступництву.
При цих словах кинулася сестра Івана Падниса бігти, але зірвалася з високої палацової стіни й розбилася.
Зажили з тих пір Іван Паднис із молодою дружиною щасливо. Говорять, людське підступництво стороною обходило їхній палац, у дверей якого завжди можна було побачити левеня з ведмежам.