У колишній ранній час жили на землі буряти, старий з бабою. Дітей у них не було. Добра вони на старість років не зібрали, одежонки гарної не носили, їжі смачної не пробували, а у господарстві у них було десять худих кіз.
Усякий день старий з бабою по черзі пасли козяча череда. Ось одного разу вигнав старий своїх худих кіз на зелений луг. А сама жвава коза як взбрикнула з ранку, так заспокоїтися не може: носиться як очманіла, то у ліс згорнути норовить, то на хлібне поле. Скінчилося терпенье у старого, погнався він за козою й схопив її за хвіст. Сіпнулася коза, так так сабоно, що хвіст у руках у старого залишився, а коза після цього присмирніла, до череди прибилася, пастися початку.
Поклав старий відірваний хвіст за пазуху й погнав кіз додому. На рідному дворі оглядівся. «Куди б козячий хвіст діти?» — думає й сунув його у щілину під юртою.
Вийшла баба — кіз у сарай загнати. Побачила безхвосту козу, повернулася у юрту й накинулася на старого.
- Куди ти дивився?! — кричить. - Вовки у нашої кози хвіст відгризли!
- Зовсім не вовки, — пробормотів старий.
- Тим гірше! - не вгамовує баба. - Люди скажуть, що ми від бідності козячий хвіст з'їли.
Разругались старий з бабою: він їй — слово, вона йому — десять у відповідь. Старий за батіг схопився, баба — за поліно. Так би й побилися, так почули дитячий плач, кинулися вони у правий кут і побачили у щілині під юртою, куди старий козячий хвіст засунув, маленьке дитинчати. Та зовсім уже здивувалися, коли почав він їм нарікати:
- Праг я стати вашим сином, думав утішити самотніх людей на старості років. А ви геть якими нісенітними виявилися. Піду я від вас.
- Не йди! - стали просити старі. - Ти був хвостом самої жвавої нашої кози. Як хвіст у неї був єдиний, так у перший і востаннє бачив ти між нами сварку. А вуж ми тебе полюбимо так приголубимо, Козячим Хвостом назвемо.
Перестав Козячий Хвіст плакати, повили його старі у шкіру ягняти, спати уклали.
За ніч він виріс так, що стала мала йому хутряна пелюшка. За другу ніч переріс він м'яку шкіру ізюбра. Через три дні вже не вміщався у шкірі трирічного бика. Зміцнів він тілом та й тямущим став.
Через дев'ять днів зробив Козячий Хвіст ребристий лук і навчився без промаху стріляти. Наловчився глухарей у петлі й зайців у сільця заганяти, більших птахів обробляти, степових курей розламувати. Став він таким швидким на ногу, що козулю на бігу доганяв, став таким сабоним, що ведмедя голими руками брав.
А ставши таким, говорить він батькові з матір'ю:
- Добуваючи звіра й харчуючись дичиной лісових нетрів, не прожити. Людині поодинці людиною не стати, однієї головешці багаттям не бути. Треба мені дружину підшукати. А хто за жебрака, хоча й роботящого, свою дочка видасть?
- Не видадуть, син! Не видадуть, Козячий Хвостик! - запричитала баба.
- Ось я й розв'язав: нехай багаті нойони поділяться із мною своїм добром, — говорить Козячий Хвіст.
- Де це бачене, щоб нойони ділилися з бідняками начебто нас? - здивувався старий.
- А ми їх запитувати не будемо! - говорить Козячий Хвіст.
Пішов він до нойона, що живе поруч, погнав із череди лисого барана з білим ротом, швиденько оббілував його й зажарив. «Їжте!» — говорить старому з бабою.
Плачуть вони, закинувши голови; сміються, потупивши погляд, але їдять.
А нойон кинувся своєї вівці й по димку над бідняцькою юртою догадався, де шукати пропажу.
Входить нойон у юрту, а Козячий Хвіст останню баранячу кісточку догладивает і чай п'є. Розсердився нойон.
- Як ви посміли побрати мого барана? - запитує.
- Цим бараном ти давно повинен був розплатитися з моїми старими за їхню старанну працю, — відповідає Козячий Хвіст. - Та те, що забув зробити ти, зробив я.
- Голота перекітна! - закричав нойон. - Я нікому нічого не повинен.
- Не треба, шановний, лякати моїх старих батьків, — проговорив Козячий Хвіст, піднімаючись зі свого місця. - Убирайся звідси, поки щілина, у яку ти проникнув, не закрилася; поки кінь, на якому ти прискакав, не пропав; поки дорога не зникла!
Після таких слів нойон дарунок мовленню втратив, постояв він з випнутими очима й говорить:
- Я поскаржуся на тебе самому ханові.
- Скаржся, скаржся! - розсміявся вслід ньому Козячий Хвіст. - До облисенья чорних волось, до плішини на потилиці скаржся!
Уперше почув хан про таку зухвалість і сам відправився разом з нойоном у бідняцьку юрту.
Побачив їхній Козячий Хвіст, назустріч вибіг. Таким послужливим став, що допоміг гостям зійти із сідел, початків клопотати у конов'язі. Поки клопотав — відрізав нижні губи у коней і повернувся слідом за гістьми у юрту. Посадив він хана й нойона на хойморе, сам їх сподіваємося пригощає, низько кланяючись. Поки кланявся — непомітно зрізав підошви ханських гутулов. Дивиться нойон на смиренного хлопця й не може у ньому довідатися вчорашнього горланя. А Козячий Хвіст у'юном у'ється навколо гостей. Поки вився — непомітно зрізав тулію ханської шапки.
Ось нойон попив чаю й говорить:
- Цей хлопець украв і з'їв разом зі своїми старими мою білу вівцю, яку я готовив у жертву бурхану. Хан-Панотець, змусьте його повернути поцуплене й покарайте нахаби суворою стратою.
- Навіщо ти скривдив ушанованого старця, укравши у нього священну вівцю? - запитує хан у Козячого Хвоста. - Ти будеш суворо покараний!
- Ти величаєш себе великим ханом, що мають влада над багатьма людьми, — відповідає Козячий Хвіст. - Ти прийшов вершити вищий суд. Але який з тебе суддя, якщо ти з'явився на безгубом коні, у шапці без тулії й у гутулах без підошов. Ти не хан, а самозванець! Поки щілина виходу не забита, убирайся звідси ладь!
Особа у хана так і витягнулося. Оглянув він себе: шапка й насправді без тулії, гутули без підошов, а, вискочивши у двір, переконався хан, що й кінь — без нижньої губи.
Сіл хан на безгубую кінь, всунув у стремена діряві чоботи, поправив безверху шапку й говорить:
- Добре, хлопець! Будь живий-здоровий. Коли ти такий умілий так моторний, викради завтра мого бика. Якщо зможеш — щедро нагороджу, а не зможеш — покараю, — сказав так і виїхав.
Вивідав Козячий Хвіст, спостерігаючи за подвір'ям, що хан сам водить улюбленого бика на водопій. Збігав ловкач у сусіднє місто, купив на базарі гарні унти й повернувся додому.
На інший день кинув він один унт на середині тієї дороги, по якій хан водив бика на водопій; інший унт — на місці водопою, а сам укрився у сусідньому чагарнику, прихопивши широку сокиру, і затаївся чекаючи.
Їде хан верхи на бику, побачив унт на дорозі, зупинився й роздумує: «Треба б підняти, але навіщо мені один унт, хоча й гарний?» Проїхав хан повз. Спустився він до води, а там інший унт лежить.
- Зовсім новий, — говорить хан, повертівши у руках знахідку. - Напевно, подорожанин втратив, упустивши з мішка. Треба зараз же підібрати той, що залишився посередині дороги, а то хто-небудь випередить мене.
Праг хан повернути бика, але той не побажав іти від води, не напившись. Тоді хазяїн прив'язав бика до дерева й побіг за унтом.
А Козячий Хвіст тільки цього й чекав. Вийшов він із заростей, відрубав бикові голову широкою сокирою, посадив її на кіл і поставив у воду, а м'ясо у кущах сховав.
Отут і хан з унтом повернувся. Дивиться — немає бика на березі. Почав хан по берегу бігати, бика кликати. Нарешті бачить — бичача голова посередині озера стирчить.
- ПРО, мій бідний бик! - викликнув хан. - Ти ж можеш втопити! - і, роздягнувшись, поліз у воду.
Тим часом Козячий Хвіст вийшов з кущів, зібрав ханський одяг і був такий.
А хан підійшов, потягнув бика за роги й витягнув з води бичачу голову.
- Ах, яка жалість! - став журитися хан. - Не треба б так сабоно смикати. Не розрахував я своїх сил! - із цими словами вибрався він на берег, праг було одягтися, а одягу немає. Залишився хан нагишом. Нарвав він листів побільше, прикрив себе, як міг, і став додому пробиратися.
На інший день з'явився Козячий Хвіст до хана й запитує:
- Хан-Панотець, виграв я наша суперечка?
- Бика ти украв. Але красти одяг — такої угоди не було. Тому буде нове випробування. Ти повинен викрасти моє золоте кільце. Удень я його на пальці носити буду, а на ніч — у рота класти. Якщо зумієш викрасти — віддам тобі усе своє добро, дочку єдину на додачу й ханом тебе зроблю!
- А якщо не зможу? - запитує Козячий Хвіст.
- Якщо не впораєшся, підніму тебе на вершині сухого дерева. Нехай ворони роздзьобають тебе ще живим. Таке моє останнє слово, — сказав хан і закурив трубку.
- Щоб слова не залишилися словами, склич своїх підданих, кликни дружину й дочка. Оголоси всім про нашу угоду.
Тоді хан кликнув рідню, зібрав північних і південних підданих, оголосив про заставу привселюдно:
- Я ставлю на кін усе своє майно, єдину дочку на додачу й ханський трон!
- А я ставлю проти цього своє життя! - сказав Козячий Хвіст.
Розійшлися піддані по будинках. Відправився до себе й Козячий Хвіст. А хан став із цього дня золоте кільце на пальці носити. Та ще двох самі люті собак з ланцюга спустив; двох самі вірні стражників у дверей поставив; посадив за молитву ламу, що страждає безсонням; посадив біля вогнища бабусю, щоб вогонь підтримувала, щоб світле було у будинку днем і вночі; сам теж не спить, ловкача чекає.
Тим часом Козячий Хвіст оббілував одну з кіз, вичистив шкіру, намазав її жиром так, що стала вона слизької; козячий шлунок кров'ю наповнив; захопив також стегно й грудинку, не забув і архи побрати. З великою поклажею відправився до ханського палацу.
А у ханському палаці три дні й дві ночі ніхто око не зімкнуло — злодія чекають. Ось настала третя ніч. Гавкають у дворі голодні собаки, клюють носом вірні стражники, никне над вогнем вогнища бабуся, уперше захотілося спати ламі, що страждає безсонням. Сам хан-панотець із кільцем у зубах накрився дев'ятьма ковдрами й задрімав з відкритими очима, суворо-пресуворо покаравши дружині: «Не здумай заснути!»
Поки Козячий Хвіст добирався до палацу, настала північ. Підбігли до нього із двох сторін люті ханські собаки. Кинув їм ловкач стегно й грудинку. Загурчали вони над м'ясом і замовкли. Підійшов Козячий Хвіст до стражників, а ті коштуючи сплять, буцаючи один одного чолами. Поставив перед ними ловкач два глечики архи й тихенько ввійшов у ханські Спокої. Дуже він здивувався, коли побачив і почув ламу, який у сонному маренні читав молитву, починаючи з кінця й кінчаючи початком. Ще більше здивувався, коли побачив бабусю, що поникла над погасаючим вогнем вогнища й прокопчену наскрізь його димом, що так так і не помітила цього.
Сунув Козячий Хвіст за пазуху ламі очеревину, поклав біля баби на стіс дров шлунок із кров'ю, переліз через сплячу ханшу й кинув їй під праву руку козячі бруньки; нарешті добрався до хана й капнув йому у рота жовчі. Поперхнувся хан, сплюнув — і викотилося з рота золоте кільце. Схопив його Козячий Хвіст, вискочив на вулицю повз п'яних стражників, повз буркітливих над м'ясом собак і був такий.
- Що за лихо спіткало?! — закричав спросоння хан.
Підскочила на постелі ханша, обперлася правою рукою на козячі бруньки, так як закричить:
- Ой, чоловік, мій дорогою! У тебе бруньки вивалилися.
- Баба, підкинь дров у вогнище! - наказав хан, зіскакуючи з постелі. Але не встигнув він ступити на підлогу, як розтягся на козячій шкірі.
Простягнула баба руку за поліном і схопила у темряві козячий шлунок із кров'ю.
- Ах, які негарні хазяї! - обурилася баба. - Покликали доглядати за вогнищем, а самі дитинчати підкинули!
Опам'ятався від сонного забуття лама, намацав очеревину за пазухою й, Почув про підкидька, теж обурився:
- Родять отут, розумієш, а мені послід за пазуху сунуть!
Вискочив хан на ґанок, побачив п'яних стражників і велів відрубати їм голови; побачив собак, що гризуть кістки, і заспокоївся, розв'язавши, що це останки зухвалого злодія.
А ранком є у палац Козячий Хвіст, живий і непошкоджений, із золотим кільцем на підмізинному пальці.
- Здраствуй, хан-панотець, — говорить. - Обіцяв ти мені дочка й ханський трон. Сам віддаси або викрасти прийде?
Нічого не поробиш, віддав хан за спритного хлопця свою дочку, поступився йому ханський трон. Та зажили люди у тих володіннях, як ніколи, весело.