У старі колишні часи, коли сусіднє озеро було ще болотом, а гуран — инзагашкой; коли снігу були неглибокими, а ковили — зеленими, — жив на світі хлопчик, по іменам Булот-Хуре.
Пішов він одного разу на полювання, вистежив козулю й вистрілив у неї з лука. Спіткнулася козуля, ударилася об землю на повному скаку й обернулася білої лебедью. Підхопила вона дзьобом пущену у неї стрілу й зі словами: «Якщо ти теперішній молодець, то знайдеш мене й на краю світла!» — полетіла ладь.
Закинувши голову, розсміявся Булот-Хуре, обрадуваний такий зустріччю; упустивши голову на груди, заплакав він, засмучений швидкою розлукою.
Відвертав хлопчик додому, розповів батькові з матір'ю про те, що трапилося, і просив відпустити його на пошуки білої лебеді.
Не відразу погодився батько, став відговорювати сина. «Кістки твої поки що хрящуваті, — говорить. - Кров твоя водяниста».
Випустив Булот-Хуре свого коня Бурул-Цохура на волю, щоб копита затверділи, а мати свою попросив полагодити одяг. Сам теж не став сидіти сложа руки, відправився на полювання: дичини добути так м'яса насушити у далеку дорогу.
Ось округлилися копита у Бурул-Цохура, стали твердіше каменю, і тоді вичесав хазяїн свого коня залізним шкребком, осідлав сандаловим сідлом і відправився прямо на схід.
Їде він собі так їде. По кукушкиному кукованью літо довідається, по сорочому скрекоту — зиму. Одного разу закрутив над його головою ворон і прокричав: «Зійди на високу гору, де живуть три сліпі пустельники, запитай у них про свою долю!»
Послухався Булот-Хуре ворона, зійшов на гору, відшукав стару юрту трьох сліпі пустельників, три дні молився у входу у житло й тільки потім переступив поріг. Розповів їм хлопчик про себе, розповів про те, куди шлях тримає. Відкрили перед ним пустельники віщу книгу доль, у якій було сказано: «Наречена молодця Булот-Хуре живе на відстані вісімдесяти років шляхи у північну сторону». Благословили пустельники хлопчика, і відправився він далі на своєму вірному коні Бурул-Цохуре, долаючи відстань у десять років шляху за п'ять місяців, відстань у вісімдесят років шляху — за чотири роки.
Ось побачив Булот-Хуре посередині долини білу юрту, зіскочив з коня, прив'язав його до конов'язі, а сам у юрту ввійшов. Бачить — старий з бабою сидять і чай п'ють. Не сказавши ні слова, пройшов гість до хоймору, сів зручніше й закурив трубку.
Мовчать старі, скоса поглядаючи на гостя; мовчить і гість, подумувати про себе: «Що це за хазяї, навіть чаю не подадуть?» Докурив він трубку й вийшов потихеньку з юрти. Старий теж вийшов слідом за гостем, наздогнав його й запитує:
- Чий ти будеш, хлопчик, і куди шлях тримаєш? Хіба тебе не вчили здороватися, входячи у чужий будинок?
- Вибач, старий, — спохватився Булот-Хуре. - Зовсім я втратив розум від невпинної скачки, від невсипущих турбот і пошуків.
- Кого ж ти, хлопчик, шукаєш?
- Шукаю я білу лебідь, — відповідає Булот-Хуре. - Віднесла вона мою стрілу, а разом з нею — мій спокій і сон.
- Ця лебідь — моя внучка, кликати її Абахай-Дангина, — мовив старий і навчив хлопчика, як її добути.
Ось під'їхав Булот-Хуре до палацу, де його суженая живе, перетворив Бурул-Цохура у шолудиве лоша, а сам сопливим хлоп'ям обернувся. Пішов він берегом ріки, ведучи лошати у приводу, і побачив золотий міст, а по ньому ханські дочки бігають. Захотілося хлопчикові пограти з ними. Вибіг він на міст, кинувся за дівицями навздогін, так не по вдачі їм довівся. Скинули вони сопливого хлоп'я з мосту й далі побігли. Пішов хлопчик далі. Бачить — на срібному мосту дочки високих сановників відіграють. Вибіг було на міст, але й зі срібного мосту його скинули. Утер він ніс рукавом і відправився далі. Дійшов до залізного мосту, на якому дочки нойонів хороводи водили. Ось уже на саму середину мосту зійшов, але побачили його дочки нойонів і скинули у холодну воду. Ледве вибрався хлопчик на берег, обсушився, оглядівся й пішов прямо у палац.
Побачила його Абахай-Дангина, зрозуміла, хто під непривабливим виглядом ховається, але виду не подала, тільки наказала слугам нагодувати обідранця. Налили йому слуги сироватку у собачу плошку, а самі тлумачать між собою: « Хан-Панотець призначив три випробування молодцям, що бажають побрати у дружин його дочка Абахай-Дангину. Підемо подивимося, хто переможе». Побігли слуги на зелену галявину подивитися на наречених ханської дочки. Відправився слідом Булот-Хуре, виплеснувши сироватку на землю.
А по зеленій галявині вже ханський глашатай ходить, кричить-надривається: « Хан-Панотець віддасть у дружин свою дочку Абахай-Дангину тому, хто першою стрілою зріже ковила-траву у верхньому її суставчике, другий — рознесе у тріску тридцять возів сирих дров, третьої — розірве вушко голки».
Походжають по арені богатирі, один на одного поглядають. Найважливіший з наречених Иргай Ширгай тятиву натягає, розжарену стрілу свою у мету пускає. Підрізала його стріла ковила-траву у верхньому суставчике, рознесла у тріску тридцять возів сирих дров, але у голку не потрапила. Спробували щастя інші молодці, так безглуздо. Тоді вийшов з юрби Булот-Хуре, ведучи у приводу шолудивого лошати й утираючи ніс забрудненим рукавом драного дегела. « Горі-Наречений!» — сміється народ. Але потрапили точно у мету дві перші стріли, пущені їм, і стихли глузування. Проспівала у польоті третя стріла, розірвала вушко голки, а встромившись у землю, вирила таку лійку, у якій не тісно було б і кінському табуну.
Поставили слуги нову голку. «Хто ще не втратив надії потрапити стрілою у вушко голки?» — запитує хан. Отут Иргай Ширгай смикнув за рукав хлопчика Булот-Хуре.
- Виручи мене, — говорить. - Навчи, як потрапити у вушко голки. Нічого для тебе не пошкодую.
- Цьому відразу не навчишся, — відповідає Булот-Хуре. - Але якщо ти даси вирізати зі своєї спини два ремені, то я тобі допоможу.
Робити нема чого, погодився Иргай Ширгай. Тоді Булот-Хуре говорить:
- Я сховаюся геть за тим деревом і натягну свій лук, ти теж натягни, і коли я крикну: «Червона!» — ми разом пустимо свої стріли. Моя потрапить у мету й вириє своїм вістрям таку яму, у якій твою стрілу ніхто не відшукає.
Так вони й зробили. Вирізав Булот-Хуре зі спини Иргай Ширгая два ремені, потрапив у вушко голки, розірвавши його розжареною стрілою, а усе розв'язали, що це Иргай Ширгай вирізнився.
Розв'язав хан-панотець, начебто й насправді рівні сили у непоказного хлопчика й у хваленого Иргай Ширгая. «Будете кидати через ріку камінь завбільшки з однорічного бичка. Хто переможе, за того й віддам свою дочку».
Переплили молодці на своїх конях широку ріку, щоб при новому випробуванні хан-панотець своїми очима бачив, чий камінь полетить далі. Першим кинув глибину завбільшки з однорічного бика Булот-Хуре. Пролетів камінь над водою, урізався у стрімчак на іншому березі, і земля під ногами у хана-панотця здригнулася великим тремтінням. Зрозумів Иргай Ширгай, що й меншого каменю не докинути йому до мети. Знову став молити про допомогу. Побрав у нього Булот-Хуре два мізинці замість і кинув камінь завбільшки з однорічного бика так, що впав він поруч із першим.
Подумав хан-панотець, начебто й тут сили наречених виявилися рівними. А коли так, бути ще одному випробуванню! Цього разу оголосив хан скачки на відстань тримісячного шляху.
- Так хіба ж я стану змагатися на своєму прекрасному вороному інохідці із цим обідранцем на шолудивому лошаті, — указуючи на хлопчика, став похвалятися Иргай Ширгай. - Так моя стара матінка кроком обжене такого вершника.
На тому й вирішили. Виступила з кола матінка Иргай Ширгая, по імені Хайхан-Хамиган: ніс у неї гранований, підборіддя пешней, волосся на голові колом коштують, так ока зміїними жалами із глибоких западин мерехтять. А вуж як виїхав на своєму лошаті Булот-Хуре, так розсміявся народ: і конячка-те під стать наїзникові!
Тільки даремно сміялися. Та на перший нічліг раніше всіх прискакав Булот-Хуре на шолудивому лошаті, і на інший день так було, і на третій.
Задумала тоді Хайхан-Хамиган недобре. Підсипала вона у чашу з міцним торосуном отрути й подає хлопчикові:
- Випий з устатку, добрий молодець.
Випив Булот-Хуре чашу отруєного торосуна й заснув міцним сном. А Хайхан-Хамиган тільки цього й чекала: пустилася вона бігти, тільки п'яти заблискали. Дивлячись на це, фиркнув Бурул-Цохур так, що розстелився на старухином шляхи безпросвітний туман. Заплутала у ньому Хайхан-Хамиган та й не помітила, як дорогою назад побігла. Висохнули на цьому чарівні сили коня Бурул-Цохура. Схилився він над сплячим хлопчиком і мовить:
- Булот-Хуре, хазяїн мій, вставай, якщо ти живий. Сорок два мої зуби гримлять разом з уздою, чотири мої важкі копита прагнуть відвалитися. Скажи, хазяїн, своє слово, не те розпрощуся я з тобою навіки та й поскакаю у рідну сторонку.
Піднявся Булот-Хуре, протер ока й не може зрозуміти: де він і що з ним?
- Тебе обпоїла проклятим зіллям баба Хайхан-Хамиган, — говорить йому вірний кінь. - Пора у погоню пускатися! Пропали своєю батогом мої жирні стегна до самих костей, розірви срібної уздою кути моїх губ до кутніх зубів, і тоді ми наздоженемо підступну бабу. Але перед тем як сісти у сідло, поклади за пазуху чотири камені.
Виконав Булот-Хуре наказ свого коня, і пустилися вони у погоню. Трьох днів не пройшло, як наздогнав Булот-Хуре бабу Хайхан-Хамиган у берега чорного моря.
Вийняв хлопчик через пазуху камінь, метнув його й переломив бабі праву ногу.
Приловчилася Хайхан-Хамиган, на бігу перев'язала перебиту ногу ковила-травою й припустила у гору швидше, чим під гору. На гребені одного з перевалів уже було обігнав Булот-Хуре підступну бабу, але змахнула вона у отчаянье своїм підборіддям, немов пешней, націлившись у потилицю хлопчикові. Метнув він тоді другий камінь і вибив бабі очей. Вирвала вона у, що пробігала повз лисицю очей, вставила замість вибитого й побігла далі. Наприкінці дня наздогнала баба хлопчика, уже й руку простягнула, щоб стягнути його з коня. Але метнув Булот-Хуре третій камінь — і батогом зависла перебита старухина рука. Перев'язала вона руку ковила-травою й знову побігла швидше інохідця. Прагла Хайхан-Хамиган проткнути хлопчикові спину своїм гранованим носом, але Булот-Хуре кинув свій останній камінь, перебив бабі іншу ногу й першим став перед ханом. А баба Хайхан-Хамиган ледве доповзла до мети.
- Син мій Иргай Ширгай, — запричитала вона. - Ніколи не зв'язуйся із цим обідранцем! У нього й кінь такий, що камені, що вилітають з-під копит, перебили мені всі ноги, скалічили всі руки.
Закрила баба ока й говорить:
- Син мій, буде тебе точити іржа заздрості, буде мене точити могабоний хробак. - Із цими словами зітхнула вона востаннє й померла.
А Иргай Ширгай прийшов до хана й говорить:
- Ми були рівні з обідранцем у двох випробуваннях, а у третьому він здолав мою стару матінку, але не мене.
- Не вір йому, хан-панотець, — вступив у розмову Булот-Хуре. - Цей хвалько не виконав жодного із твоїх випробувань. За перше з них він відкупився ременями зі своєї спини, за друге — своїми мізинцями.
Задумався хан. По всьому виходило, що треба стратити Иргай Ширгая за обман. Але вуж боляче не хотілося віддавати дочка за обідранець. Думав він, думав і нарешті розв'язав:
- Хто з вас нагодує одним биком усіх підданих, які зібралися сьогодні подивитися на наречених, за того й віддам свою дочку.
Ось став Иргай Ширгай разом зі своїми друзями так сподручними бика ділити, стали гостей м'ясом пригощати. Хто ближче стояв, тому, говорять, дісталося, а хтось навіть і кісточки не побачив.
Узявся тоді за справу Булот-Хуре. Розбавив бульйон пожиже, щоб його побільше було, і давай бризкати над тими, що зібралися.
Ось вийшов хан з палацу.
- Ну що, нагодував вас Булот-Хуре? - запитує у своїх підданих.
- Ні, — відповідають вони. - Чудити — чудить, а годувати — не годує.
- Хан-Панотець, — говорить Булот-Хуре. - Так вони тебе попросту обманюють. Ти подивися на цих брехунів! - вивів він з юрби перших, що попалися під руку. - У них же весь одяг у жирних плямах.
- Так ти ще й хитрий! - розсміявся хан і віддав за хлопчика свою улюблену дочку Абахай-Дангину.