Давним-давно жив один жорстокий хан. Якось усе ханові набридло: і розважальні звеселяння, і гри, і танці, і навіть облавне полювання. Долі його підданих не цікавили хана. Нічого й нікого не прагне він знати й бачити. Та тоді був видано указ, про який знали у кожному аиле й у кожній долині. У ньому говорилося:
«Хто зуміє розповісти ханові сімдесят небилиць, не зупиняючись, не сказавши при цьому правдивого слова, та людина одержить стільки золота, скільки можна нав'ючити на один верблюда. Хто не зуміє розповісти так, як треба, запнеться під час оповідання, або оповідання буде правдивим, тієї людини очікує смерть. Закопають його живцем у землю й наступного дня стратять, а тіло стане видобутком бродячих собак».
Після видання указу різні брехуни повалили до палацу хана: одні з жадібності, інші, щоб прославитися, а інші — просто через бідність. Але серед них ніхто не зміг розповісти такі небилиці, у які б міг повірити сам хан. Через обіцяне золото багато втратили свої голови. Поступово не залишилося жодної людини, хто побажав би розповісти сімдесят небилиць.
Одного разу до ханських срібних воріт постукався босий хлопець, з худою білою особою, у рваній сорочці, у дірявих штанях. Собаки хана, які сиділи на залізних ланцюгах загавкали на нього, а варта зупинила. Хлопця до цього ніколи тут не бачили. Подумали, що він прийшов з інших місць, а він оказалси сином підметальниці й старого пастуха, який пас бичків і телят багатіїв.
- Хлопець, що тобі тут треба? - гордовито запитують його вартові.
- Я прийшов розповісти, ханові сімдесят небилиць, — відповідає він, длубати у носі.
Вартовий хана зміряв його поглядом від голови до ніг, притупнув ногою й зарозуміло пробасив:
- Поки твоя голова не злетіла із плечей, поки цілий і непошкоджений, убирайся звідси!
- Я прагну одержати обіцяне золото. Проводь мене до хана! - змело й твердо зажадав той хлопець.
Помітивши це, здивувався вартовий і провів його до хана.
Непоказний хлопець переступив поріг палацу й побачив хана, що розвалився на восьми різнобарвних матрацах. У той день він був дуже сердитим і мовчазним. Ханові принесли на золотих блюдах смачну їжу, у срібних посудинах солодкі напої й поставили перед ним на стіл. Хан не доторкнувся ні до одного блюда. Не спробував ні краплі арзи й хорзи, велів забрати. У старшого зі слуг на особі ні кровинки, коштує він, тремтить від страху.
- Що тобі потрібно? - крикнув, трясучись від злості, хан з ложа.
- Великий хан, що дотримує закони (прадавні) Тибету, я праг би розповісти вам сімдесят небилиць, — говорить хлопець.
Хан був здивований сміливістю хлопця, сердито глянув на нього, і, замахнувшись своєю тростиною із прикрасою з алмаза з десятьма гранями, прикрикнув:
- Ах ти, паршивець, прагнеш, щоб голову з тебе знесли!
- Великий хан, що дотримує тибетські закони, здавна говориться: «Коли забивають худоба, беруть у нього кров, перед стратою людини, йому дають слово». Слухайте мене, перш ніж відрубати мені голову. А потім накажете видати мені стільки золота, скільки можна навантажити на один верблюда.
Хан, здивований спокійному й мудрим мовленням хлопця, на мить втратив дарунок мовлення. Коли ж отямився, те, стримуючи свій гнів, сказав:
- Ну, говори! Я слухаю!
Та непоказний хлопець, коштуючи перед ханом, початків розповідати сімдесят небилиць:
- Про великий хан, що дотримує закони Тибету! Те, що я прагну розповісти, відбулося давним-давно, учора. Небо у той час був не більше пітника з-під сідла. Велика наша земля була не більше верблюжого сліду. Я у той час, хоча ще не народився на біле світло, але, досягшись десяти років, пас табуни свого онука, тем і годувався.
У той час, одного чудового дня, у жарі, коли дихати було важке, я погнав табун з жеребцем на водопій. Коли пригнав, то побачив, що ріка змерзнула. Розв'язав продолбить лунку на льоді, побрав у руки сокира й почала довбати. Довбав, довбав, тільки притупив лезо сокири, ні на палець не прорубав. « Як же мені продолбить ополонка?» — думав я день і ніч і придумав один цікавий спосіб: я зірвав голову із плечей, схопився міцно за шию, розмахнувся й з усією силою вдарив ( по льоду).
Великий хан, що дотримує закони Тибету! Як думаєте, що було? Як тільки я вдарив, вийшла на льоді більша ополонка. З неї сто моїх коней відразу напилися води, а за ними сто інших. Після цього вони пішли пастися по льоду. Придивився я до табуна й побачив, що там немає моєї улюбленої пегой кобили. Зняв я дегел з козячих шкір, застромив у нього свою очеретяну тростину, забрався на неї, дивлюся, а кобили немає. У тростину застромив ніж з кістяною рукояткою, піднявся туди, дивлюся, але нічого не бачу. Зазасмучувався я й застромив у ніж голку, яку носив у серця. Знову із труднощами вліз на голку, подивився через її вушко й побачив мою улюблену пегую кобилу, що коштує на скелі серед Чорного моря. Сиве лоша скакає навколо по хвилях, піднімаючи піну морську.
Я швидко продолбил тростина, вийшов човен, зробив з ножа весла й поплив убік острова. Добре плив, але раптом човен наткнувся на піну й почала тонути. Тоді я змушений був сісти на ніж з кістяною рукояткою, а із тростини зробив весла й за якусь мить благополучно добрався до острова.
Ледве піймав пегую кобилу, зробив з мотузки вуздечку й сіл на неї. Побрав на руки лошати й пустився клуса по морю так, що море збентежилося.
Сиджу я на пегой кобилі й співаю від радості. Раптом вона спіткнулася про хвилю й почала тонути. «Що ж мені робити», — подумав я й умить сіл на лоша, побрав на руки пегую кобилу й швидко домчався до іншого берега.
Їхав, їхав і добрався до своїх пасущихся коней. Коні мої паслисуъ серед глоду. Коли я прив'язував свою кобилу за глід, що тільки що розпустився, з-під моїх ніг вискочив десятиногий заєць. Я помчався за ним. Ніяк не міг наздогнати: так швидко біг. Натягнув тятиву й пустив стрілу. Стріла оперенням ударилася прямо у груди зайцеві й повернулася назад. Тоді я стрілу направив оперенням уперед, а наконечником назад. Та що ви думаєте? Тоді моя стріла наскрізь простромила зайця.
Зняв шкіру із зайця, відокремив жир від м'яса й почав збирати у поділ кізяк. Дивлюся — моя пегая кобила начебто злякалася чогось і, копитами вдаряючи про землю, фиркає. Раптом її хтось потяг на гору. Виявляється, я прив'язав кобилу не за глід, а за гурана із тридцятьма гіллястими рогами. Про це я довідався пізніше. Ледве наздогнав я кобилу й відв'язав її. Повернувся, а зібраний мною сухий кізяк раптом розлетівся врозсип, трохи нижче хмар. Виявляється, рябчиків я прийняв за кізяк.
Знову мені довелося збирати сухий кізяк. Я навантажив його на свій сімдесятирічний собаку й ледве притяг. Нарешті я розпалив багаття. Поставив новий казан і став розтоплювати заячий жир. Раптом бачу — жир увесь випливає. Що робити? Я швидко перелив жир у казан без денця й так розтопив. Ні краплі жиру, усе розтопилося. Увесь жир влив у кишки бичка. Потім прийнявся за м'ясо, праг наїстися досита, відкриваю рота, а рота немає. Виявляється, я забув свою голову там, де видовбав ополонку. Від досади я ледве не заплакав. Довго не думаючи, почав штовхати м'ясо руками прямо у горло, а звідти у шлунка. Я наївся так, що не міг устати, витер руки про халяву одного гутула, а про інший забув.
Ліг відпочивати. Уночі прокинувся я, тому що змерзнули ноги. Чую шум, лементи, іде бійка. Бачу — два мої гутула б'ються. Один гутул говорить іншому: «Їж, ось це їж! Покуштуй! Ось на за те, що їв жир з рук хазяїна, а це від мене, про який забули!» — і кулаками б'є того, якому дістався жир. Устав я й ледве розняв свої гутули. «Перестань гніватися, зараз ти нічого не зробиш. Очевидно, ти народився на це світло нещасним», — сказав я скривдженому, ліг між ними й заснув у теплі.
Я прокинувся тому, що почало холодніти. Немає гутула, якого я ненавмисно скривдив. Образився він на мене й утік. Натягнув я один гутул на обидві ноги й помчався за втікачем. Біжу, біжу за ним. Біг цілий день без відпочинку. А гутула-утікача не можу наздогнати. Цілий місяць біг за ним. Ніхто не бачив його. Цілий рік біг без відпочинку, а його так і немає.
У пошуках гутула я зайшов у один будинок. А там велике свято, люди веселяться. Багато людей прислужує гостям. Я зненацька виявився у самій середині бенкетуючих. Перед гістьми повні блюда м'яса й архи. Придивився уважно... Пускай витечуть мої очі! Про великий хан, що дотримує закони Тибету! Хто, ви думаєте, попався мені на очі? Мій гутул — увесь у жирі й у поті. Я від подиву сказав: «Попадися мені!» Гутул повернувся у мою сторону й від страху ледве не упустило підношення з м'ясом. Злякався він, що я почну його бити, і, намагаючись мені догодити, підносить м'ясо. «Ти пошкодував для мене жир на руках. Їж же, мій жадібний хазяїн, їж усе, що на підношенні!» — присуджує він.
Розставив він навколо мене м'яса цілу гору, їв я м'ясо доотвала, а потім відправив гутул за своєю головою. Прнес він мою голову, поставив на місце. Зуби від тривалого відпочинку стали дуже гострими, тому я перемолов ними всю гору м'яса.
Одяг я свої гутули й повернувся до коней. Від м'яса й від сабоної жари захотілося пити, і я відправився на річку. Спустився вниз по берегу, просунув голову у ополонку й почав пити воду так, що моє чоло розпухнуло й плечі розпрямилися. Праг устати, але не зміг. «Чому ж моє тіло стало таким важким, як камінь?» — подумав я. Виявилося, коли я пив воду, моя довга й густа борода зачепилася за зуби семиметрового тайменя. Ледве витягся бороду разом з тайменем.
Семиметрового тайменя виміняв на дрохву. Про великий хан, що дотримує закони Тибету! Вам треба сказати! Та дрохва була дуже більша: більше двогорбого верблюда, і пила вона воду з найглибшого колодязя, не нахиляючись. Ось яка була дрохва.
Хан подумав, що хлопець закінчив своє оповідання про сімдесят небилиці без запинки й прийде йому віддати програне золото, ударив тростиною про підлогу й голосно крикнув:
- А може неглибоким було дно колодязя?
- Може, було неглибоким. Чому думаю так? Коли кинеш камінь ранком у колодязь, те тільки ввечері досягає він дна, — говорить хлопець, не розгубившись.
- У цей час, напевно, дні були короткими? - запитує хан.
- Може, і короткими були. Коли твій батько украв вівцю у мого батька й був пійманий, мій батько почав висмикувати по одній волосинці його волосся. Тільки до вечора твій батько повернувся додому зовсім лисим і із червоною головою.
- Брешеш! - закричав хан і відразу замовчав.
- Про великий хан, що дотримує закони Тибету! Усе, що бачив на власні очі, я повідав вам. Якби усе, що чув від людей, розповідав би до глибокої старості, — сказав і закінчило своє оповідання.
- Видайте цьому хлопцю обіцяне золото з моїх скарбів! - крикнув хан голосним голосом, більше не сказав жодного слова й через два дні помер.