У старий, давній час недалеко від Байкалу жив багатий-пребагатий бурять по імені Сарай. Коли стала його долати старість, він покликав до себе у юрту дружину-красуню Долгор і запитує її:
- Як же ми будемо далі без дітей жити? Кому наше багатство дістанеться? Хто нам подасть чашку чаю, коли ми з тобою занедужаємо?
- Те вірно, — відповідає красуня Долгор. - Зле без дітей, ой як зле. Умремо, і нікому навіть око нам закрити.
Попечалився Сарай разом з Долгор, подумав і говорить:
- Немає більшого щастя, чим мати дітей. Чим же ми прогневали бурхана, що обділив він нас? Багатство, що ми маємо, від праць наших іде, колом степу й гори багаті травою, росте худоба не щодня, а щогодини.
Довго горював багатій, багато ночей не спала красуня Долгор. Довідавшись про гору багатія, бідний сусід прийшов і порадив:
- Не тужите, усе улагодиться. Принесу я вам з лісу таку траву, що від неї старий стає молодим, а бездітні великою сім'єю обзаводяться.
Зрадів багатій. Навіть сльози виступили.
- Половину стану тобі віддам, якщо твої слова збудуться.
- Нічого мені від тебе не треба, Сарай, тільки виконай мою раду: пий ту траву, що я принесу, три рази 3 на добу, і у тебе будуть діти на чудо.
Чекає не дочекається старий Сарай сусіда із травою. Нарешті сусід приходить і віддає йому пучок трави, якої багатій у своїх рідних місцях ніколи не бачив. чи Багато часу пройшло, чи мало минуло, ніхто не пам'ятає. Тільки одного чудового дня красуня Долгор разродилась і принесла сина. Потім — другого й третього. Жили сини у достатку, росли скоро.
Час швидкий летить, пройшло кілька років, і сини стали дорослими. Не нарадується на них батько, а про матір і говорити нема чого. Тільки й розмові, що про синів. Підійшли дні, коли двох старші вже женити треба. Пустилися вони по улусах і знайшли собі таких дружин, що ні у казці сказати ні пером описати, одна гарніше інший, обидві такі майстрині на всі руки, що всі одноулусники Сараю дивувалися, як можна було знайти красунь і майстринь, яких мало на білому світлі. Унти зшиють — хоч рік по степу й тайзі броди — нізащо не зносиш, рукавиці стачают так, що тепло не випускають, а шубу скроять усім напрочуд: у горах не змерзнеш, на льоді Байкалу ночуєш, як у теплій юрті. Усьому цьому теж радий старий багатій, а разом з ним радіє й красуня Долгор. Тільки одне її засмучує, що молодший син, якого від дня народження нарекли Мергеном Зорикто, начебто розумом слабшав, говорить мало, усе більше мовчить. Від братів старших стороною тримається, намагається на очі менше попадати. Усе це помітила матір давно, так усе боїться сказати старому Сараю, раптом він скаже, що погано виносила його у утробі, раз від народження такий. Ось якось старий Сарай підкликав до себе Долгор і запитує:
- Чого ти увесь час хмурої ходиш? Може, горі на душі є, скажи?
- Немає у мене ніякого горя, — приховуючи від чоловіка правду, сказала Долгор і відвернулася.
- Твоє горе — моє горе, — сказав Сарай. - Може, я тебе чому скривдив коневі, що адже утомився, і вуздечка у тягар.
Подивилася на свого Сараю красуня Долгор, нічого не сказала й пішла ладь. Не по вдачі довелося це Сараю. Повернув він Долгор і запитує:
- Скажи мені, Долгор, чи правду я думаю, що молодший син наш дурень, або тільки прикидається дурнем?
- Не знаю, Сарай, не майстриня я катувати чужий розум.
Через день підкликає до себе Сарай молодшого сина Мергзна Зорикто й говорить йому:
- Ось тобі, син мій, гроші, іди у місто й купи собі чого прагнеш.
- Добре, сходжу, — відповів Зорикто й відразу ж направився у місто.
Пішов Зорикто у місто не кваплячись. Де кущик побачить, зупиниться, подивиться й далі шлях тримає. Подовгу сидів він у струмочків, любуючись, як вода переливається на каменях, як маленькі рибки у погоні за їжею снують із бистротою кулі. Усе це дуже цікаво Зорикто. Побачить високу товсту модрину й на неї загляне. Цікавий він був, а запитати не у кого: чому модрина росте до самого неба, чому береза біла й так соку у ній багато, чому кедрач не скрізь росте, а тільки осторонь від житлових місць. Чим і як звірі живуть, чому птаха літають, а він ось, Зорикто, тільки по землі вміє ходити.
Так у думах так роздумах Зорикто дійшов до міста. Зайшов він у одну крамницю, нічого не купив, заглянув у іншу, теж нічого підходящого не знайшов, і подався він на базар. Отут народу сила-силенна, усе більше продають, а не купують. У такій юрбі й заблудитися можна; гірше, чим у тайзі. Походив, походив Зорикто, поштовхався й пішов додому ні із чим. Приходить до батька з матір'ю, лягає спати й спить більше доби. Умаялся дорогою, чи жарт, пішки у місто сходити. Прокинувся Зорикто, батько його запитує:
- Чому порадуєш старого, що купив?
- Нічого не купив, — відповідає Зорикто.
- Навіщо ж ти тоді ноги ламав?
- Шукав бурхана, не знайшов, ось і порожнім прийшов додому. Крім бурхана, мені нічого не треба.
- А чи знаєш ти, що таке бурхан? - запитав батько сина.
Нічого не сказав Зорикто, він тільки надяг шапку, попрощався з батьком і сказав:
- Ну, батько, будь здоровий, щасливо тобі залишатися. Мені пора у шлях-дорогу, піду себе покаджу, людей подивлюся.
Вийшов Зорикто з юрти, подивився на чотири сторони й пішов, звідки сонце сходить. Батько вслід ньому сказав:
- Знайдеш бурхана — покажи мені.
Тоді ще про бурханах буряти нічого не знали, не бачили, що собою вони представляють.
- Знайду — обов'язково покаджу, — обернувшись до батька, відповів Зорикто.
Довго йшов Зорикто на схід, потім повернув на захід. Поки він ішов, одноулусники сміялися й говорили, що Зорикто теперішній дурень, ні з того ні із сього здумав шукати бурхана. Кому потрібний цей бурхан і чи є він на світі? Так потішалися над Зорикто довго, поки не забули, що такий є на світі. А Зорикто тим часом іде собі і йде, не знаючи відпочинку, не відаючи суму. Заблудитися він не міг, він умів читати зірки, знав, як сонце повертається, коли воно на захід іде, від сходу починаючи свій шлях.
Через кілька днів шляху він бачить — перед ним коштує благенька юрта, а близько неї дівчина. Як тільки дівчина запримітила юнака, відразу ж увійшла назад у юрту. Зупинився Зорикто, подивився, як з юрти дим іде й під саме небо йде. Оглянувся Зорикто по сторонах і розв'язав повз юрту не проходити, зайшов у неї. У юрті жила баба зі своєю німою дочкою. Баба встала, привіталася з легінем, запитала:
- Звідки й куди, добрий молодець, шлях тримаєш?
- Іду щастя спробувати, може, бурхана знайду.
- Те добре, — сказала баба. - Моя дочка без мови, поклонися бурхану, і нехай дочка моя почне говорити.
- Поклонюся бурхану й попрошу, щоб дочки вашої він мовлення дав.
Сказавши, хлопчик швидко одягся й пішов далі. Іде шляхом-дорогою, ніде не зупиняється. Сонце вже закотилося, темрява почалася. Та бачить: спереду чорніють якісь купи. Підійшов ближче й побачив, що зникла худоба лежить. Попечалився Зорикто втраті й відразу залишився ночувати. Ніч проспав богатирським сном, а ранком пішов далі. У цей час стражники місцевого царя об'їжджали володіння й бачать: чужоземець по їхній землі ходить. Забрали вони його й повели до самого царя у палац. У палаці сидів цар у царському кріслі по імені Соронзон. Завели Зорикто у царські палати:
- Звідки ти, добрий молодець, куди й навіщо шлях тримаєш? - запитує цар Соронзон.
- Я син багатія Сараю Зорикто, іду бурхану поклонитися.
- Я цар Соронзон, як бачиш, сиджу без води, уся худоба гине, трава засихає. Скоро царству моєму кінець. Попроси бурхана, щоб він допоміг мені добути води.
- Буду намагатися, — сказав Зорикто.
Доброго молодця напоїли й нагодували, став він збиратися далі. Цар наказав своїм слугам, щоб хлопцю дали на дорогу срібла й золота, і ще раз покарав йому, щоб він постарався позбавити усе царство від посухи й щоб Зорикто зайшов до нього по дорозі назад і доклав про усе.
- Нехай не турбується ваш цар, — сказав Зорикто, — я виконаю усе, що треба, я бачу, як страждає простий народ. Він вимре, якщо не буде води.
Цар дав Зорикто у провідники своїх слуг, і вони проводили його до самого моря. Зупинився він у моря, оглянувся: нікого немає. Став ходити уздовж берега. Чорна дума на серці лягла. Як же перейти море? Це не струмочок перестрибнути. Зазасмучувався наш Зорикто, загорював. Час іде, а він усе ходить. Як же бути? Та раптом він чує чийсь голос:
- Про що ти думаєш, добрий молодець? Може, море перейти прагнеш? Підійди сюди.
Здивувався Зорикто, оглядівся: нікого немає, а голос чув ясно. Що б це значило? Адже його тут ніхто не знає.
- Хто кликав мене? - запитує Зорикто.
- Це я, риба морська, стало шкода тебе, що море переплисти не можеш.
Пішов Зорикто прямо по берегу й бачить: поперек моря лежить риба більша.
- Це ти мене кликала? - запитує Зорикто.
- Так, я.
- Навіщо ти мене кликала?
- Прагну тобі прислужитися. Тільки колись скажи, звідки ти й хто ти? Куди й навіщо шлях тримаєш?
- Іду у шлях далекий бурхану поклонитися.
- Це добре, — говорить риба. - Ти на моє щастя сюди потрапив. Ось уже десять років лежу нерухомо. Попроси бурхана, щоб він допоміг мені плавати. А тепер ти по моїй спині можеш перейти море.
Довго йшов він по спині риби й, нарешті, добрався до іншого берега. На березі модрини товсті ростуть, удвох не обхопиш, за модринами кедрач до самих гір іде, а далі й гори видні, де, напевно, люди соболя й білку промишляють. Оглянув усе колом Зорикто й подумав про себе: «Скрізь земля однакова, скрізь ліс росте, табуни пасуться, корови по траві ходять, люди звірів б'ють і тем живуть».
Зупинився Зорикто майже у самого берега й став шукати місце для нічліжки. Вибрав галявину, розвів вогонь, зварив чаю, попив і заснув міцним, богатирським сном. Спить і бачить у сні, начебто лежить він на березі Байкалу, близько нього кінь поплутаний ходить, на вогні у чаші м'ясо вариться, а мати сидить і погладжує йому волосся, як це робила, коли він був ще зовсім маленький.
Ранком рано прокинувся Зорикто, не поїв і пішов у дорогу-дорогу. Відійшов небагато від моря, піднявся на сопку й бачить: перед ним коштує високий-високий будинок, дахом у небо впирається, увесь сріблом і золотом блищить так, що дивитися на нього прямо не можна. Зорикто відразу догадався, що це будинок бурхана. Він додав кроку, перевалив одну гору, за нею іншу й виявився близько самих воріт бурханова палацу. Зайшов Зорикто на ґанок, і від сабоного світла у нього пішли сльози, ока не могли витримати яскравості й блиску. Зорикто зібрався із силою, відкрив краєчок дверей і чує:
- Молодець, Зорикто, що прийшов до мене. Говори, що треба, чим можу тобі допомогти.
Зорикто від подиву слова вимовити не може. Він відразу догадався, що тут живе сам бурхан.
- чи Бачиш ти мене? - запитує бурхан.
- чи Гідний я цього? - відповідає Зорикто.
- Ти людей і я людей, виходить, ми гідні один одного. Говори. Чим можу, тем і допоможу.
Осмілів Зорикто й говорить:
- Дорогой я зустрів жінку, у неї німа дочка. Поверни їй мовлення.
- Не засмучуйся, Зорикто, тій дівчині повернеться мовлення. Говори далі.
- У одному із царств живе цар Соронзон. Лихо у нього, від безвіддя вся худоба дохне. Просив він, щоб допоміг ти йому.
- Буде у царстві Соронзона вода. Нехай плодиться худоба. Без худоби людям зле.
- Ще у мене одне прохання є. Бачив я, як у одному морі більша риба без руху лежить. Просила вона тебе, щоб ти їй повернув здатність плавати, пересуватися.
- Буде плавати та риба, як і всі інші.
Довго ще стояв Зорикто перед бурханом, але нічого більше не просив, про себе слова не вимовив. Тільки праг Зорикто двері за собою закрити, бурхан говорить:
- Старухина дочка почне говорити, коли нареченого побачить, худоба у царстві пануючи Соронзона одержить воду, якщо у початок ріки відкопати кості слона, які завалили вихід воді. Риба почне плавати й швидко пересуватися, якщо витягтися з її рота дорогоцінний камінь, який вона закусила. Побери цей камінь, розбий його й роздай народу. Люди відразу на землі заживуть добре, перестануть голодувати, не будуть знати ні потреби, ні горячи.
Мудрий старий цей бурхан, він зовсім не святий, якщо опікується про прості бурятах.
- Я буду тебе славити, — сказав Зорикто. - Ти виявив усьому людському роду більшу послугу. Того, хто служить людям, забувати не можна.
Бурхан цих слів не чув. Він був у той час у своїх палатах і говорив слугам, щоб вони дали Зорикто на дорогу золота й срібла, м'яса. А ще велів бурхан дати Зорикто коня, який повинен перенести його через моря й доправити додому. Перед самим від'їздом Зорикто бурхан вийшов на ґанок і у напуття сказав:
- Ти, проникливий, мудрий Мерген Зорикто, і надалі опікуватися повинен про свій народ. Поїдь додому, нехай порадіють зустрічі з тобою батько з матір'ю й усі, кому ти приносиш добро. З богом відправляйся у довгий шлях, нехай тобі світять місяць, зірки й озера.
Несе соловка Мергена Зорикто вище лісу стоячого, повз хмару ходячого. Не помітив, як він близько моря виявився. Бачить, перед ним риба поперек моря лежить і не ворушиться. Побачила вона Мергена Зорикто й запитує:
- Що сказав бурхан, чи буду я пересуватися?
- Віддай ти мені свій дорогоцінний камінь, що у тебе у роті, і тоді ти попливеш.
- Вірю тобі, Зорикто, — говорить риба, — побери камінь.
Розкрила риба рота, підняла голову й віддала йому камінь. Заблищав той дорогоцінний камінь так, що освітлилося усе на землі. Тільки одне сонце у стані було розігнати ті промені, які йшли від каменю. Зорикто зліз із буланого, побрав камінь у руки й у цей час почув сплеск води. Те риба нерухома пірнула, вабонула своїм хвостом і поплила куди ока дивляться. « Як же бути з каменем?» — задумався Зорикто. Відвезти не можна, шпарко великий і важкий, розламати — сили не вистачить. Задумався ще горше й сказав сам собі:
- Може, звірі й птаха мені допоможуть. Дай-но кликну я їх.
Та кликнув. У той же година до берега моря підійшло так багато звірів, що вони відразу ж розламали камінь. Птаха підхопили осколки й розлетілися у різні сторони, щоб їх усе роздати народу. З каменем усе було кінчено. Сіл на свого соловку Зорикто й поїхав далі. Приїжджає у царство пануючи Соронзона. Цар вийшов назустріч і запитує:
- Якими новинами, син мій, ти обрадуєш мене?
- Твоє прохання, цар, виконана. Буде у тебе у царстві води скільки прагнеш.
Цар зрадів, велів своїм слугам накрити столи, почастувати подорожанина найдорожчими блюдами. За столом Зорикто сказав:
- У початок ріки пропав слон, кістки його перекрили джерело. Треба відкопати слона, і тоді береги наповняться водою.
Зібрав цар Соронзон із усього свого царства людей, і стали вони копати джерело у початок ріки. Покопали небагато, і такий фонтан води піднявся, що ріка відразу з берегів почала виходити. Радіє цар, задоволені й люди царства Соронзона.
- Чому ж мені тебе нагородити? - запитує цар Соронзон.
- Нічого мені не треба, скажи добре слово на дорогу, і я піду.
Цар Соронзон велів дати юнакові золота й срібла стільки, скільки він захоче. Але саме коштовне, що дав цар Соронзон, — худоба. За це Зорикто подякував цареві.
Поніс соловка Зорикто далі. Їхав, їхав Зорикто, багато долин і гір минув, багато річок переплив, і ось перед ним будинок баби, у якої дочка без мови. З голосним гавкотом зустріла Зорикто собака баби. Виходить йому назустріч дочка й говорить:
- Мама, до нас їде на буланому коні той добрий молодець, що заходив до нас, коли пішки йшов.
Мати страшно здивувалася: вісімнадцять років дочка не говорила, і раптом до неї повернулося мовлення. Вона вибігла на двір і бачить, що з буланого коня злазить той юнак, який ішов на поклоніння бурхану.
- Яку нову звістку ти нам приніс? - запитує баба.
- Мудрий бурхан сказав, що як тільки ваша дочка побачить нареченого, так відразу у неї з'явиться мовлення.
- Те вірно, вісімнадцять років дочка моя була німий і ось зараз побачила тебе й відразу заговорила.
Отут і сама дочка сказала, що як тільки вона побачила Зорикто, так відразу до неї повернулося мовлення.
- Раз ти побачила мене й до тебе повернулося мовлення, виходить, волею бурхана ти повинна стати моєю дружиною.
- Так і бути повинне, — відповіла дочка баби, — адже за вісімнадцять років я багато бачила молодих людей і ніхто не міг мені повернути мовлення. Тільки ти один це зміг зробити, тому я буду тобі вірною дружиною.
- Не прагну я бачити розлуки вашої, станьте чоловіком і дружиною, — підтвердила мати.
Зорикто посадив на коней дочка й бабу, і поїхали вони всі разом. Недовго їхали й бачать: стоять на березі моря рибалки й ловлять рибу.
- Агов, добрі люди, дайте мені одну рибу!
Зорикто зліз із коня, підійшов до невода й вибрав саму більшу й товсту рибу. Пішов з рибою уздовж берега та й упустив рибу. Та відразу у воду, вабонула хвостом і сказала:
- Ти, добрий молодець, постій тут, а я попливу у море й скажу про тебе моєму батькові.
- Що це за риба? - дивується Зорикто. - Говорить людським голосом і плаває так швидко.
Не встигнув Зорикто сказати двох слів, як бачить — під'їжджає до нього на сивому коні людей, говорить:
- Сідай позаду за мною на мого коня й поїдемо, тебе морський цар у гості кличе.
- Як же я у воді поїду, це не по мені, я звик по степах, у тайзі їздити, у воді ніколи не бував, боюся.
- Нічого, — відповіла людей. - Сідай за мною й поїдемо.
Не прагне Зорикто розставатися зі своїм соловкой. Він побрав привід у руки, а сам сів на коня морського слуги, і так вони у'їхали у море. Ось їдуть, їдуть, і раптом перед ними великий і довгий залізний міст з'явився. Поїхали вони по мості, який вів прямо у двір водяного царя. Під'їжджають до ґанку. Назустріч — водяний цар.
- Ласкаво просимо до нас у палац, парубок.
Він підійшов до Зорикто, поцілував його, побрав за руку й повів до себе у палати. Там уже були приготовлені різні страви, від яких ломилися столи, і вони стали їсти так пити. За обідом водяний цар говорить:
- Ти, добрий молодець, спас мою єдину красуню дочка. Не будь тебе, довелося б мені горювати усе життя без моєї улюбленої красуні, загинула б вона від рук злих людей. Чим же мені віддячити тебе за порятунок дочки, яке твій бажання?
- Ти цар і знаєш, як дорого цінується людське життя. Дай мені яку-небудь коштовність, і я буду задоволений.
- Як тебе кличуть, парубок? - запитав цар.
- Мене кличуть Мерген Зорикто.
- Отож, Мерген Зорикто. Я дам тобі одну чарівну шапочку, доху й золотий молоток. Удариш золотим молотком по землі — перед тобою відразу виросте золотий будинок. Надягнеш чарівну шапочку — станеш невидимкою, а коли облачишся у яманью доху, те й у вогонь іти можна, варто нею труснути — і піде заливний дощ. Думаю, що ці коштовності будуть непоганою платою за порятунок від смерті моєї доньки-красуні.
- Перш ніж побрати від тебе настільки дорогоцінні подарунки, — сказав Зорикто, — мені треба їх спробувати.
- Принесіть усі коштовності! - крикнув цар. Принесли усе це й поклали перед Зорикто. Він побрав молоток, стукнув про землю, і перед ним відразу ж виріс золотий будинок. Потім Зорикто надяг яманио доху, і відразу полив заливний дощ. Одному зі слуг водяного царя він велів надягти чарівну шапочку, той надяг, і його відразу не стало видне. Зібрав Мерген Зорикто всі подарунки пануючи й рушив у шлях-дорогу додому. Цар наказав:
- Сідай на мого буланого коня, і ти спокійно переїдеш море.
Слугам він сказав, щоб вони проводили його до самого будинку. На прощання водяний цар сказав:
- Коли тобі що-небудь буде потрібно, ти тільки крикни, і я прийду на допомогу.
- Неодмінно, — відповів Зорикто.
Він попрощався із царем, сіл на буланого коня й поїхав. Цар був радий, що цей парубок урятував життя улюбленої дочки, і спустився у свій підводний палац.
Їде Мерген Зорикто знайомій дорогою. Зустрічає з дитинства знайомі місця, знову бачить перед собою могутні модрини, що підпирають небо, кучеряві берези, що розкинулися гаї черемшини й масу звірів і птахів. Довго їхав Мерген Зорикто, перш ніж потрапити додому. Але ось і рідний улус, геть рідна юрта. Задумався Зорикто: « чи Живі батько з матір'ю, не чи хворіють вони, не чи поховали вони мене заживо?» Тривожно щось стало на душі у Зорикто. Зліз перед самою рідною юртою Зорикто, принагнулся й зайшов у неї. Мати як і раніше така ж гарна, як і була, коли він розставався з нею. Батько небагато згорбився, але такий же гордий, як і був у колишні роки. Старий Сарай і красуня Долгор подивилися на, що ввійшов і запитують:
- Чий ти й звідки, добрий молодець?
- Невже батько рідної й мати рідна не довідалися сина свого, що бурхану пішов поклонитися?
- Де ж твій бурхан? - запитує батько.
- Ось він, із мною, — відповідає син.
Зорикто надяг чарівну шапочку, і отут відразу його не стало видне. Потім він побрав у руки молоток, стукнув їм про землю, і негайно перед очима виріс золотий будинок. Коли усе побачили, що близько них виріс будинок, Зорикто надяг яманью доху, труснув нею, і відразу полив дощ як із цебра. Дивиться старий Сарай на свого сина й диву дається: звідки у його Зорикто така сила? Хоча він про це нічого не говорить Зорикто, але у душі радіє, що молодший його син перевершив усіх братів.
Зібралися одноулусники й теж діву даються: як це Зорикто вміє так швидко будувати, дощ викликати й відразу невидимкою стає?
- Син, мій дорожче золота, — сказав старий багатий Сарай. - Тепер моє багатство й гроша не варто проти того, що вміє робити Зорикто.
Батько з матір'ю стали щасливими, що у них виріс такий син. Зажили багатше й одноулусники: Мерген Зорикто допомагав їм чому тільки міг.