Давним-давно по окраїнах північної гори, по розпадках південних передгір'їв, по корінню лісових дерев, меж кущів і тайгового листя лисиця бродила. У молодості своєї ні єдиної мишки у тайзі не упускала, зайців на бігу ловила, спритно підкрадаючись, куріпок з нижніх галузей вистачала. Були у неї зуби гостріше шила й зіркі блискаючі очі.
Ішов час. З кожним роком лисиця всі неповоротливей і ледащій ставала. Гострі зуби її притупилися очі, що блискають, помутніли, від колишньої спритності й сліду не залишилося.
Нарешті настав день, коли лиса не змогла добути собі на обід навіть мишки. Нема чим стало бідною годуватися. Про запаси на кілька днів і мовлення ні, на зуб і те покласти нема чого. Передсмертним холодком повіяло. Стала лиса своєму бурхану молитися. Два дні до нього волала, чотири дні милості просила:
- Та чому це я провинилася? Та за що ти мене караєш, на голодну смерть прирікаючи?
Сміється лисий бурхан.
- Ви подивитеся на неї! - говорить. - Така стара, ледве ноги волочить, а здумала зі смертю у прятки відіграти. Провина ж твоя у тому, хижачка, що ти зубами роздираєш тварин і п'єш їхню кров. Якщо відмовишся від цього — відступить від тебе голодна смерть, доживеш своє століття спокійно й безтурботно.
Давши таку раду старій голодної лисиці, бурхан випровадив прохачку й довго потім посміювався над нею.
«Мій бурхан дав мудру пораду», — розв'язала лиса й пішла геть.
Ледве добралася вона до заячих місць. Вітром бідну хитає, хвіст до ніг упав, вуха обвисли, підійнятий до неба ніс ще більше загострився. Побачив її заєць і дуже здивувався. Став він до лисиці придивлятися, коштуючи на чотирьох своїх ногах, став він її розглядати, то піднімаючи на задні лабети, те лягаючи на спину. А потім тихесенько підійшов до лисиці й запитує:
- Чому хвіст твій поліном упав, вуха обвисли, а ніс, підійнятий до неба, ще більше загострився?
Відповідає лисиця смиренним голосом:
- Гріхи мої тяжкі не під силу мені, тому обвисли мої вуха й хвіст до ніг упав поліном. Немає мені справи до слідів тварин, тому й піднімуть мій ніс. Та взагалі я стала найдобрішою з добрих і заприсяглася нікому не робити зла.
«Чудеса, та й годі! - думає заєць. - Але якби лисиця не перемінила свою вдачу, то не стала б вона із мною так мирно розмовляти, у один би мить розправилася». Ще ближче підійшов він до лисиці й запитує:
- Та куди ж ти шлях тримаєш?
- Іду я у долину щастя, прагну стати щасливою, — відповідає лисиця.
Навострил заєць вуха й запитує:
- Скажи на милість, чи кожний може піти у ту благословенну долину? Та не чи побереш ти мене із собою?
- Тому ж не побрати, — відповідає лисиця, — тільки ти нікого із зустрінутих на шляху боятися не повинен.
Заприсягся заєць не боятися, і відправилися вони далі вдвох. Ішли вони, ішли й прибутки у вовчі місця.
Побачивши, що бредуть рука про руку лисові й зайця, довгохвостий охлялий вовк від подиву поперхнувся, тільки-но власною слиною не захлинувся.
«Не чи зливаються воєдино небеса із землею? - подумав він. - Не розпитати чи про усе цих дивних подорожан?»
Направився вовк до лисиці й зайцеві. Обімлів косою від страху, ока закрив, до гіршого приготувався. Але, памятуя наказ лисиці й власні клятви, про втечу навіть не думає.
Ще більше здивувався вовк:
- Де це бачене, щоб заєць не боявся вовка. Про це не говорили навіть мої предки. Хто ви такі будете? Що ти за лиса, якщо ніс піднімуть до неба, вуха обвисли, хвіст до ніг упав поліном? Що ти за заєць, якщо дружиш із лисицею й не боїшся вовка?
Тоді лисиця закотила ока й смиренним голосом говорить:
- Гріхи мої тяжкі не під силу мені, тому обвисли мої вуха й хвіст до ніг упав поліном. Немає мені справи до слідів тварин, тому й піднімуть мій ніс. Та взагалі я стала найдобрішою з добрих і заприсяглася нікому не робити зла. А заєць заприсягся нікого не лякатися. Ідемо ж ми у долину щастя, щоб стати щасливими.
- Скажи на милість, — запитує вовк, — чи кожний може піти у ту благословенну долину? Та не поберете ль ви мене із собою?
- Тому ж не побрати, — відповідає лисиця. - Тільки й ти нікого із зустрінутих у шляху не повинен лякатися.
Погодився вовк, і відправилися вони далі втрьох. Ішли вони, ішли й добралися до ведмежих місць.
Ведмідь, побачивши таких дружних подорожан, від подиву так і присів.
«Не чи зливаються воєдино небеса із землею? - подумав він. - Тому ці троє у згоді живуть?»
Перестав ведмідь дерева валити, заричав і пішов назустріч дружним подорожанам.
Злякався заєць, але, згадавши наказ лисиці й власні клятви, не стронулся з місця. «Будь що буде», — думає.
Вовк, побачивши ведмедя, затремтів усією своєю шкірою й заперебирав ногами, що заплітаються, намагаючись сховати, що затісно стало у шлунку.
« Та й чого мені боятися, — міркує про себе вовк, — коли заєць не боїться».
- Навіть предки мої не розповідали, що можуть подружитися лисиця, заєць і вовк, — говорить ведмідь. - Хто ви такі будете? Що ти за лиса, якщо ніс піднімуть до неба, вуха обвисли, хвіст до ніг упав поліном? Що ти за заєць, якщо дружиш із лисицею й вовком? Що ви за чорти такі, якщо навіть ведмедя не боїтеся?
Тоді лисиця із ще більшим запалом повторила свої слова про долину щастя.
- чи Кожний може піти у ту долину? - запитує ведмідь. - Та не чи поберете ви мене у товариші?
- Тому не побрати, — відповідає лисиця. - Тільки ти у шляху даремно лякатися не повинен.
Погодився ведмідь, і відправилися вони далі вчотирьох.
Довго йшли й дійшли до краю голодної смерті. Як прибутки вони туди, вовк із собою вже подолати не може. Гляне на зайця — слинки самі течуть. Помітив заєць розкриту вовчу пащу й висунутий з аршин мова — ледве не заревів зі страху. Став він ежиться, смикатися, на одному місці підстрибувати.
А лисиця усе зауважує, усе на вус мотає.
- Будь насторожі, — говорить крутійка вовкові, — заєць на тебе коситься.
Глянув вовк і піймав на собі заячий погляд.
- Ти ще й насміхатися треба мною здумав! - закричав вовк, так так розлютив, що розірвав зайця на дрібні жмути.
Навіть ведмедеві стало не по собі від такої розправи. Відіпхнув він вовка й заричав:
- Поясни мені, лисиця, що тут відбувається? У чому провинився нещасний заєць?
- Провину заячу пізно шукати, — відповідає лисиця. - Але по дорозі у долину щастя вовк став винуватцем пролитої крові. Тому сірий повинен два дні поститися.
- Це вірно, — сказав ведмідь. - Не будеш зайців кривдити. - Розділив він заяче м'ясо, половину віддав лисиці, половину сам з'їв.
А вовк, залишившись ні із чим, тільки зубами клацнув.
Відправилися вони далі втрьох. Ішли, ішли й прибутки у долину бійки. Не встигнули ступити у ті місця, як ока у ведмедя злістю налилися, вовна на зашийку сторчма встала. Побачивши таке, затрясся вовк від страху, забігали у нього ока у пошуках порятунку.
А лисиця усе зауважує, усе на вус мотає.
- Будьте обережні, — шепотить крутійка ведмедеві, — вовк на вас зло дивиться, зуби точить. Не може вибачити, що заячини йому не дісталося.
Оглянувся ведмідь і піймав на собі зацькований вовчий погляд. Не стерпів ведмідь, накинувся на сірого, роздер боку, размозжил голову. А потім розділив з лисицею вовче м'ясо: віддав їй половину, сам іншу з'їв.
Відправилися вони далі вдвох. Ішли, ішли й прибутки у долину обману й неправди.
Темніти стало. У запасливої лисиці ще залишилося нез'їдене м'ясо, розв'язала вона у сутінках підкріпитися. Тільки зачавкала, як ведмідь запитує:
- Що ти їж, лисиця?
- Відірвала свої вуха й жую, — відповідає лисиця. Задумав ведмідь свої вуха з'їсти.
- Допоможи мені, — просить він лисові.
- Це можна, — відповідає крутійка. Під ведмеже ревіння й стогони перегризла вона клишавому вуха й поклала йому у рота.
А сама нализалася досита ведмежої крові, присуджуючи, що зупиняє її.
Пішли далі. Ішли вони, ішли, ведмідь знову занедужав від голоду й говорить лисиці:
- Смерть моя приходить, ледве ноги волочу.
Мовчить лиса, жує потихеньку вовче м'ясо.
- Що ти знову жуєш? - запитує ведмідь.
- Виколупала свої очі і їм, — відповідає лисиця. Від жаху у ведмедя волосся сторчма встали.
- Навіть предки мої не розповідали про таке, — говорить ведмідь. - Боляче страшне слово ти проронила, сестриця.
- Що ти, братик, — говорить лисиця, — скоро ми будемо у долині щастя, де не потрібні ні очі, ні вуха.
- Так як же я можу насититися, з'ївши власні очі. Навіть предки мої про таке не говорили, — повторює ведмідь.
- Хіба ти не знаєш, що ока бувають із жиром товщиною у долоню? - заперечила лиса.
Сабоно Зголоднів ведмідь. Піддався він на лисі угоди, виколупав ока із плутовкиной допомогою й з'їв їх. Пішли вони далі.
- Далеко ще до долини щастя? - запитує осліпл, спотикається про дорожні купини ведмідь.
- Скоро дійдемо, — говорить лисиця, — ось відпочинемо небагато, поднаберемся сил і продовжимо свій шлях.
- Так і зробимо, — погодився ведмідь.
Уклала крутійка ведмедя на краю стрімкої скелі. Подгадала так, що під ведмежими ребрами виявився гострий камінь. Поворочался ведмідь, поворочался й говорить:
- Щось боляче жорстко спати.
- Та й мені не м'якше, — говорить лисиця. - Підсунься, братик, трошки.
Підсунувся ведмідь і полетів зі скелі. Вдарився об камені й розбився. Незабаром спустилася лиса, зібрала ведмеже м'ясо, розштовхала у усі ущелини, у усі тріщини скелі. На таке частування зібралася мишей тьм-тьмуща. Стали миші навколо скелі нори рити, житла готовити. Стали свого мишачого бурхана за подарунок дякувати.
Але саме зручне містечко вибрала собі лисиця. Вирила собі нору під скелею й зажила розкошуючи, те залежаним, те свіжим м'ясом пригощаючись.
Набожної стала лиса, молитви стала творити:
- Спасибі тобі, мій лисий бурхан. Пішла я твоїй раді й дожила до вершини щастя. Якщо й ласувала заячиною, то косого вовк задер. Якщо й покуштувала волчатини, то сірого ведмідь розірвав. Якщо й харчуюся тепер ведмединою, то клишавий сам зі скелі звалився й на смерть розбився. А мишей і роздирати не треба, я їх заживо ковтаю. Спасибі тобі, мій лисий бурхан, за мудру раду.
Так і дожила лисиця до заходу своїх днів, присуджуючи й ворожачи: «Ведмеже м'ясо скоріше знудить або мишаче?»