Жив на світі одна дуже бідна людина, у якої було невелике бобове поле на березі ріки. Але коли поспівав урожай, те жоден біб не попадав у руки хазяїна: у першу ж ніч усі боби кудись зникали. Нарешті йому набридло працювати невідомо на кого, і розв'язав він довідатися, хто краде його боби.
Одного разу, сторожачи, як звичайно, своє поле, він раптом побачив дівчину, прекрасну, як сама любов. Вона йшла між стебел, нахилялася й обривала всі боби. Підкрався він до неї обережно й схопив її за руку.
- А, так це ти тягаєш мої боби? Тепер ти підеш до мене у будинок і будеш моєю дружиною. Дівчина кричала й виривалася:
- Відпусти мене, я більше не буду рвати твої боби! Ніколи не буду! Але селянин ніяк не відпускав її. Нарешті дівчина упокорилася:
- Добре. Я вийду за тебе. Але дивися ніколи не проклинай тих, хто живе під водою.
Селянин обіцяв і привів її до себе у будинок і одружився на ній. Після весілля його стан почало рости як по чарівництву. Він побудував собі гарний будинок, купив рабів; у нього з'явилося багато худоби, багато вгідь, багато грошей.
Ішов час, і його дружина ставала усе більш замисленої й неуважною. Ну такий неуважної, що й уявити собі не можете. Немов навмисно. Вона забувала дати поїсти дітям, і вони ходили брудні й обірвані. Удома завжди було не прибране, скрізь повно сміття. Раби, без доброго хазяйського ока, отлинивали від роботи, так тільки й робили, що сварилися між собою. А сама господарка, боса, у рваному платті, з розпатланими волоссями, цілими днями спала.
Бідолаха селянин почував себе спокійно, тільки коли йшов з будинку по своїх справах. Але коштувало йому переступити поріг будинку, як на нього обрушувалися лайка й скарги, і він почував, що божеволіє. Плакали від голоду діти:
- Батько, я прагну їсти... Батько, я прагну їсти... А раби скаржилися один на одного:
- Сеньйор, заступися, такий-то мене обдурив. Сеньйор, заступися, такий-то мене вдарив.
Суще пекло! Він був настільки прибитий усім цим, що намагався пореже бувати будинку. Одного разу, зовсім змучений таке життям, він тихенько сказав:
- Проклинаю тих, хто живе під водою... А молода жінка давно чекала цих заповідних слів і давно мріяла піти звідси, тому що вона була Царицею Вод і їй безумно хотілося повернутися до себе у ріку. Вона поспішно встала й вибігла за двері з пісень:
За усе, що ми отут бачили, Калунга,
За те, як нас скривдили, Калунга,
Хто служить мені по честі, Калунга,
Із мною йдіть разом, Калунга,
У будинок мій рідний, Калунга,
Глибоко під водою, Калунга...
Забув ти обіцянка, Калунга,
Прирік на наругу, Калунга,
Живучих під водою, Калунга,
У ріці моєї рідний, Калунга...
У жаху закричав селянин:
- Не йди, дружина моя, не йди!
Але хіба її удержиш! Вона пішла, і негайно за нею потягнулися діти, раби, бики, коня, вівці, свині, качки, кури, індики - усі, усе. А бідний хазяїн, схопившись за голову, кричав:
- Не йди, дружина моя, не йди! А вона навіть не оглянулася й продовжувала свій шлях, наспівуючи:
За усе, що ми отут бачили, Калунга,
За те, як нас скривдили, Калунга...
Слідом за людьми й тваринами потягнулася з будинку меблі, посуд, одяг, скрині й усе, що було куплено на її гроші. А селянин біг позаду, одягнений у своє колишнє лахміття, і кричав:
- Не йди, дружина моя, не йди!
Але усе було даремне. Нарешті за нею рушили будинок, телятники, курятники, сараї, хліви, ріллі, дерева й усе інше. Прийшовши на берег ріки, молода жінка з усім, що з нею було, зникла під водою й зникла. А селянин став жити бідно, як колись, обробляючи своє бобове поле. Але Цариця Вод більше вже не торкала його боби.