Коли Ангуера був язичником, він носив це ім'я; це був високий, сабоний і хоробрий індіанець, але був він сумним, похмурим і мовчазним.
Коли священики-єзуїти прийшли у гірську глухомань і збилися зі шляху, не хто інший, як Ангуера, став їхнім провідником і безпомилково вивів їх на дорогу; коли ж вони зупинилися відпочити, він хрестився.
Хресним батьком його був касике Мбороре - вождь індійського племені, що став іншому єзуїтів. Та язичникові Ангуере було дано християнське ім'я Женерозо, що означає: "Великодушний". Ось так, розставшись зі своїм колишнім іменем, як змія зі шкірою, сумний і похмурий Ангуера став веселим і життєрадісним. Він допомагав закладати фундамент усіх церков у Семи селищах. Так він прожив своє життя!.. Та завжди він сміявся й співав.
Одного разу він покликав священика й висповідався йому; той помазав його єлеєм, і Женерозо помер.
Женерозо, очевидно, помер щасливим, тому що на особі його застигла посмішка; усе оплакували його, тому що він здобув загальну повагу, будучи людиною життєрадісним і веселим.
Оскільки душу його відлетіла весело, вона незримо відвідувала знайомі будинки, гуляла по кімнатах і залам і, жарту заради, змушувала потріскувати стельові балки й дошки підлог, а також нові меблі й кошика, сплетені з товстих вербових прутів; якщо їй попадалася гітара, що висіла на стіні, вона змушувала дзенькати струни, щоб усладить себе спогадом про пісні, що співав Женерозо, коли був живий.
Інший раз вона ухвалювалася насвистувати у дверей і вікон цих будинків, спостерігаючи за їхніми мешканцями; коли ж вони збиралися у вогню, де малювали або гралися діти, жінки шили або плели мережі, Женерозо, вірніше, його душу - тихенько дул на вогонь, змушуючи його здригатися й коливатися, тому починали ворушитися, що відкидаються предметами тіні. Та довго ще - аж до повстання обшарпанців - "фарраупабояс", - коли танцювали фанданго у багатих маєтках бразабоських скотарів або народний танець шимарриту на бідних раншо, Женерозо незримо при сем був присутній і відбивав чечітку, ритм якої відчувався у акордах гітари. А коли на вечірках траплялося бути гарному співакові, так з гарним слухом, він слідом за Женерозо повторював куплет, який став гімном тих часів: У Пирапо мій будинок рідний, Женерозо мене кликати. Я люблю причепуритися, З дівчатами поплясать.