Легенда, що існує серед індіанців племені кайнганг, що живуть у штаті Парана
Мої предки харчувалися фруктами й медом, а коли того й іншого не вистачало, страждали від голоду. Один сивоволосий старець, по імені Ньяра, пошкодував їх і одного разу наказав своїм зятям і синам, щоб вони вирубали бамбукові зарості й дерева. Коли усе було зроблено, він попросив дітей привести його на випалену ріллю; Прийшовши туди, Ньяра опустився на землю й наказав своїм зятям і синам: "Тепер несіть довгі ліани".
Коли ліани були перед старцем, він сказав: "А тепер накиньте ліани мені на шию, туго затягніть і залицяльникові моє тіло по землі те у одному, то у іншому напрямку, - поки я не вмру. Потім поховаєте мене посередині ріллі і йдіть собі у село. Пройде три дні й три ночі, а коли ви повернетеся сюди, те побачите, що земля дала сходи, і, якщо ви будете щороку засівати ріллю насіннями взросших на ній рослин, ви знати не будете, що таке голод". Отут родичка старця, зрозуміло, заридали, говорячи, що ніколи цього не зроблять. Однак Ньяра сказав їм:
" Те, що я наказую зробити, - для вашого ж блага. Та якщо ви не виконаєте мій наказ, то будете жити у вічній бідності, а багато з вас умруть від голоду. До того ж я дуже старий і утомився від життя". Тоді, не перестаючи стенати й ридати, вони виконали те, що наказав їм старець, і відправилися у ліс, щоб поїсти диких ягід. Пройшло три дні й три ночі, і коли вони повернулися на ріллю, то виявили, що вся вона покрита рослинами з гострими листами, називаними маїсом, бобами й полуницею. А коли насіння їх дозріли, скликала родичка Ньяри своїх рідних і близьких і з усіма поділилися насіннями.
Тому й увійшло у нас у звичай три-чотири дні після сівби проводити у лісі, їсти ягоди й полювати. Маїс вирощений на нашій землі, - білі люди нам його не завозили, немає. Та кличемо ми його ньярой, на згадку про старця з таким іменем, який, принеся себе у жертву, дав життя цьому зерну.