Кажуть, що жила серед індіанців тарианов одна дівчина, на яку, чому - невідомо, зовсім не обертали уваги юнака. Ниньо (так її кликали) розуміла це.
Та ось щовечора вона йшла до водоспаду й там коротала ночі. Коли ж висхідне сонце тільки-тільки опромінювало небо, вона верталася у село. Чоловіка, що приходили по вечорах до водоспаду ловити рибу, намагалися обійти цю дівчину якнайдалі.
Одного разу вночі, коли Ниньо спала, з неба впала на особу їй прохолодна крапелька, від цього дівчина прокинулася й, хоча до світанку було ще далеко, устала й пішла у село.
У те самий ранок побачив її один юнак, що вертався з рибного лову, побачив і обімлів: Ниньо здалася йому сліпуче прекрасної. Став він усім розповідати, який гарної так пригожої зробилася дівчина, колись настільки
Непоказна. Але над ним сміялися й говорили:
- Це твої очі прикрасили її й змусили покращати.
Але у той ранок здивувалася, побачивши дочку, навіть мати Ниньо й запитала:
- Донечка, що ти зробила зі своєю особою?
- А що, мама? Що у мене з особою?
- Ти стала такою красунею!
- Так нічого я не робила. Правда, у цю ніч спала погано. На особу мені впала крапля дощу, і я після цього заснути не могла: було так холодно. Мати побрала її на коліна, як маленької дитину, і прийнялася присуджувати:
- Донечка, як же ти гарна! Хіба що місяць із тобою зрівняється!
Трохи пізніше ще один юнак побачив Ниньо й серце його теж загорілося: "Так це теперішня красуня!"
Став він розповідати друзям про красу дівчини, але ті не повірили, а тільки сміялися й говорили:
- Не інакше, ця погануля всіх нас тепер зачарує, і ми але їй сохнути будемо.
Треба сказати, що саме у той день було свято у однієї дівчини. Та у неї збиралися гості, щоб потанцювати.
Настала ніч, і свято почалося. Що покращала раптом Ниньо танцювати не вміла: юнака адже не обертали на неї уваги й ніколи танцювати не запрошували. Але цього разу вона теж пішла, щоб поздоровити дівчину. Увійшла Ниньо у будинок і всіх юнаків начебто з розуму звела. Кожний праг залучити її увагу, виявити дівчині свою любов, а вона на них і дивитися не дивилася. Наступного дня ранком пішла Ниньо з матір'ю працювати у поле. А юнаки зібралися й сталі меж собою розмовляти:
- Бачили, як швидко вона нас приворожила! Ще вчора ми й дивитися на неї не прагли, а сьогодні око не відриваємо! Чаклунка вона, не інакше, ось і обернулася красунею! Ну чи можна було навіть подумати, що через Ниньо з розуму сходити будемо! Тепер уже вона досхочу над нами посміється. Бачите: навіть із будинку ледве світло пішла. А ми-те ока пораскривали! Ось ти прагнеш адже побрати її у дружин! Та ти. Та ти, звичайно, не ладь. Та і я тільки й мрію, щоб глянула на мене, так поласковее.
А Ниньо тим часом говорила матері:
- Краще б піти нам, Наан, у інше село, там я жоден за мною навіть не поухаживает. Хто захоче одружитися на мені? Ніхто. Так навіть якщо й з'явиться мисливець, я йому не повірю: кине він мене на наступний же день. Вистачить із мене туги й суму. Давай, як тільки з'явиться молодик, спустимося по ріці так так, щоб ніхто нас не бачив. Приб'ємося до іншому племені, упросимо вождя й залишимося з ними жити.
- Добре, дочка. Так і зробимо.
Додому вони повернулися вже за полудень. Юнака, видалося, обпалювали Ниньо палаючими поглядами, але вона навіть око не піднімала. Так, звела їх з розуму нова красуня. А як вечір спустився, принесли вони музичні інструменти, стали на них відіграти й танцювати. Потанцювати зібралися усе-усе дівчини, крім Ниньо: вона з матір'ю пішла на інший кінець села, так що всі пошуки були даремні.
Коли ж ранком мати з дочкою повернулися, один юнак підійшов до Ниньо й сказав:
- Радість моя, чому ти не прагнеш танцювати з нами? Чому тікаєш?
- Зараз ви усе раптом згадали про мене, кличете танцювати, - відповідала дівчина.- А чи давно уникали мене й дивилися з відразою? Що це вам спало на думку розшукувати мене тепер? Я адже залишилася усе та ж. Моє серце глухе до ваших слів, я не можу забути, як ви ставилися до мене. Забудьте мене й залишіть із моїм сумом, я вуж звикла з нею. Юнака, оточивши Ниньо, мовчали, тільки той, що говорив раніше, знову звернувся до дівчини:
- Ниньо, не будь такий жорстокосердої. Згадай: адже ми одного племені! Ниньо розсміялася й сказала:
- Тепер у вас перебувають для мене самі ласкаві слова, а всього кілька днів тому назад ви відверталися, щоб не бачити мене, коли я виходила з будинку. Забули вже? Як діти, не помніть, що накоїли, і приходите до мене з гарними словами. Підсолодите ліпше ваші мовлення, але обертайте їх до інших жінок. А я та ж, що й колись.
Юнакам видалося, що у них серце розривається. Вони залишили Ниньо й, поговоривши, розв'язали піти до ведуну-пажі й запитати його, яким же чаклунством могла звести їх з розуму ця дівчина.
Повідали вони пажі про своє лихо, а вночі той правду-те й вивідав. Крапля місячної крові впала на особу дівчини, і тому-те краса місяця засяялася на її особі. Потім він розв'язав розвідати, як зробити, щоб Ниньо стала благосклонней до юнаків села. Та виявив, що неспроможний!
На світанку пажі розповів юнакам усе, що йому вдалося довідатися. Чоловіка оніміли. У розпачі дивилися вони один на одного. Нарешті один, Фуи, сказав:
- Я спробую зм'якшити серце Ниньо. Із сьогоднішнього дня я стану її тінню. Спочатку вона, звичайно, буде гніватися, але потім вислухає мене й серце її зм'якшиться.
Ведун сміявся, чуючи ці мовлення.
Три місяці ходив Фуи за Ниньо й усе намагався з нею заговорити. А вона мовчала. Але через переслідування Фуи й Ниньо, і її мати не могли піти із села й спливти вниз по ріці.
Коли зійшов молодик, юнаки знову відправилися до ведуну й попросили у нього чаклунського засобу, щоб зм'якшити серце Ниньо.
- Добре, - сказав пажі, - є у мене один амулет, і кожний з вас повинен буде пройти з ним повз Ниньо. А як пройдете, серце її й зм'якшиться, вона пошкодує вас і заговорить. Ну-но, устаньте навколо мене! Зараз я дістану амулет. Хто перший його схопить, першим і пройде перед Ниньо. Зненацька вихопив ведун з-під шкіри броненосця довгу порожню кістку, підняв її нагору й дунув у один кінець. Усе бачили, як з іншого кінця трубки вилетів і впав близько них кулька.
Відразу почалася бійка: кожний праг заволодіти амулетом. Юнаки штурхалися, били один одного, ставили підніжки, кидали на землю. Та так, непомітно виявилися у ріки. Амулет же ненавмисно зіштовхнули у воду, і він втопив. Кинулися юнаки у ріку, обшарили її всю, але даремно. Цілих три дні поринали вони у глибину, оглядали всі камені, сподіваючись на удачу. А тим часом Ниньо з матір'ю потихеньку спустили на воду каное й були такі. Коли ж юнаки повернулися з ріки, Ниньо і її матері й сліду нема. Довго шукали їх по всіх усюдах, але не знайшли. А жінки, коли їх запитували, відповідали: "Я не знаю".
Знову відправилися чоловіки до ведуну, щоб він указав, куди зникла Ниньо. Та пажі відповів:
- Якби ви прислухалися до того, що говорять люди, не довелося б вам іти до мене знову. Ниньо відправилася до іншому племені й там стала дружиною
Сина вождя. Що ви тепер можете зробити?
- Ми відправимося шукати Ниньо й уб'ємо її чоловіка, - відповіли юнака.
- Що ж, робіть як знаєте. Плем'я, де живе тепер Ниньо із чоловіком, розташувалося у устя ріки. Надихнувшись, Фуи викликнув:
- Так підемо ж скоріше! Переб'ємо їхні всі й повернемо Ниньо! Чоловіки погодилися й у той же день сіли у каное й пустилися вниз по ріці. А їх дружини залишилися на березі, розгублено дивлячись їм вслід.
Так вони простояли до наступного дня, коли до них прийшов пажі й розповів, що за божевілля опанувало чоловіками їх племені. Потім додав:
- Не плачте, завтра ж уночі я зроблю так, щоб і на вас упали краплі місячної крові й ви стали гарні, як Ниньо.
На наступну ніч пажі привів жінок до водоспаду й велів їм лягти горілиць, особою до неба.
Опівночі жінки відчули, як на них падають краплі місячної крові. А наступного дня виявилося, що вони стали прекрасні, як сам місяць.
- Тепер і ви гарні, як Ниньо, - сказав пажі.- На ваших особах відблиск місяця. Та не варто лити сльози через дурних чоловіків. Якщо б вони любили вас, то не кинулися б у погоню за Ниньо. Ось побачите, багато хто з них загинуть.
Та насправді, жінки були тепер дуже гарні собою, у них засвітилася краса місяця.
А як жила Ниньо? Коштувало їй з'явитися у селі у устя ріки, як усе юнака цього чужого племені вже були без розуму від неї й кожний мріяв зробитися її чоловіком. Серед них був син вождя, і Ниньо стала його дружиною. Пажі племені, знаючи, що дівчина втекла від своїх родичей, розв'язав упевнитися, не переслідують чи її, і, повороживши, він дійсно побачив, що вниз по ріці спускається великий кількість людей. Тоді він приготував чаклунський настій, полив їм беріг, де причалювали човна, і скрізь, де тільки могли з'явитися незвані гості. А потім сказав жителям села:
- На берег не ходите, там я приготував пригощання для тих дурнів, що пливуть до нас.
Почула ці слова Ниньо, забилося її серце, і відправилася вона опівночі подивитися, що ж відбудеться. Ниньо пішла берегом ріки, і тільки наблизилася до того місця, де пажі полив землю, як у очах у неї стемніло, і вона впала без пам'яті. А чоловіка, які приїхали за нею, вийшли із човнів і, тільки-но ступили на берег, як відразу перетворилися у кажанів, сов і інших нічних птахів. Ті ж, хто торкнувся річкової води, стали видрами, скатами, рибами. Та коли зійшло сонце, тільки їх каное погойдувалися у берега так по землі були розкидані стріли, луки, різні речі. Чоловік Ниньо і її мати, бачачи, що дівчини немає будинку, прийнялися шукати її всюди, розпитувати людей. Але ніхто не знав, де Ниньо. А вночі пажі, понюхавши плід перуки, зрозумів, що Ниньо на дні ріки. Він побачив, як дівчина вийшла на берег, а Цариця Вод, уражена її красою, побрала її за руку й повела за собою у глибину.
Безмісячними ночами Ниньо піднімається з ріки разом із Царицею Вод. Вони виходять на острів Журунари й співають там чудовими голосами. А потім зникають у хвилях.