У ті часи землі ще нікому не належали, на них не було ні огорож, ні клейма хазяїна, гаушо арканили хіба тварин - велика рогата худоба, а на оленів і страусів ніхто навіть уваги не обертав... Жив у ту пору один поміщик, у якого було кілька шкіряних сумок, набитих унціями й добрами - стародавніми португальськими монетами; ще більше було у нього срібла, але при цьому був він дуже скупим і дуже, дуже злим. Нікого не пускав він на нічліг, не позичав перехожому коня; узимку у його будинку навіть вугіллячка просити було пошук, і люди мерзнули від холоду й вітру, але знали, що двері його будинку для них закриті; улітку у тіні, що належали йому дерев умбу укривалися від спеки лише його телята й лошата, і ніхто не змів випити води з його колодязя.
Зате, коли наставала пора польових робіт, жодна людина добровільно не приходила до нього на допомогу; веселим сільським жителям небажання було мати з ним справа: він адже кормил своїх працівників тільки шурраско з м'яса худого бичка, непросіяним борошном так гіркою травою кауна й не давав ні щіпки тютюну... Та кожний шматок він супроводжував такими жалібними голосіннями й так над ним трясся, немов з нього здирали шкіру.
Прямо у очі він дивився тільки трьом істотам: своєму синові - те був молодий хлопець, настирливий як муха; своєму гнідому коня із чорним хвостом, чорною гривою й чорними ногами - своєму вірному другові, і своєму рабові, дуже гарному хлопчикові, чорному як вугілля, яке усе кликали Негреням. У нього ні імені не було, ні хресного батька, ні хресної матері. Тому Негреня вважало своєї хресної пресвяту діву - вона хресна мати всім тем, у кого своєї немає. Щоранку Негреня виводило гнідого скакуна, потім готовив мату, а по вечорах страждав від жорстоких забав молодого хазяїна, який його мучив і знущався з нього.
Одного разу поміщик, довго не соглашавшийся взяти участь у перегонах з одним із сусідів (сусід праг, щоб ставка - певна сума грошей - пішла на користь бідних, але він - ні у яку! - гроші, мов, повинен одержати хазяїн перемігшого коня), прийняв речення. Домовилися вони так: відстань тридцять куадр (Куадра - захід довжини, рівна 132 м.), ставка - тисяча унцій золотом.
У призначений день на кінській арені зібралося стільки народу, скільки збирається на свято якого-небудь великого святого. Що розділилися на дві групи гаушо не знали, кому із двох скакунів віддати перевагу, до того гарні й швидконогі були обидві коні. Про гнідий ходила слава, начебто він так біжить, що наздогнати його може тільки вітер; так біжить, що чутний лише тупіт копит, але не видне, як вони б'ють про землю... А про сірий усе говорили, що, чим більше арена, тем упорнее він прагне до перемоги, і що він летить як стріла...
Заспорили, розстебнули свої гуайаки; один ставив збрую, інший череди, третій необ'їжджених коней, четверту хустку.
- Ставлю на гнідого!
- Ставлю на сірого!
Вершники робили перші заїзди вільно, потім робили обов'язкові заїзди, а про останній заїзд домовлялися між собою, обмінюючись знаками. Вони підхопилися на коней, відпустили поводи, батога злетіли у повітря, і скакуни рвонулися вперед, як ураган...
- На рівних! На рівних! - репетували глядачі, що розташувалися уздовж арени, де швидконога пара мчалася з однаковою швидкістю, немов була запряжена у одну запряжку.
- Пресвята богородиця, моя хресна, урятуй мене! - простогнав Негреня.-Якщо я програю, хазяїн уб'є мене! Але! Але! Але! Та опускав батіг на тавро, випалене на шкірі гнідого.
- Виграти б вітряний млин для бідняків!-повторював своє другий вершник.-Але! Але! Але! Та пришпорював сірого. Але добрі коні неслися з однаковою швидкістю, слів
Але запряжені у одну запряжку. Коли залишалися останні метри, сірий мчався рівним ходом, а гнідий - стрибками... але увесь час ішли вони урівень, увесь час голова у голову.
До останньої риси залишалося вже зовсім небагато, коли гнідий раптово піднявся дибки й зробив крутий поворот, а сірий промчався повз і став переможцем! Негреня, що скакало без сідла, було відмінним наїзником і стримався на коні.
- Нечесна гра! - заволав поміщик.
- Нечесна гра! - вторили йому його партнери. Гаушо розійшлися у думках, і отут не один хоробрий схопився за рукоятку кинджала або вихопив пістолет... Але старий суддя, очевидець війни, яку вів Сепе Тиаражу - вождь племені гуарани, був відмінним суддею, який побачив види. Він покачав сивою головою й вимовив вирок так, щоб усім було чутне:
- Усе було за правилами! Програв гнідий, виграв сірий. Що програв зобов'язано платити. Особисто я програв сто кобил; той, хто їх виграв, нехай побере їх. Усе за правилами!
Ніяких доказів не треба було. Розсерджений, розлютований поміщик у усіх на очах жбурнув тисячу унцій золотом на пончо свого супротивника, що лежало на землі.
Виплата програшів доправила всім більшу радість: переможець розпорядився роздати біднякам худобу, молочних корів, коней, рулони матерії, що й залишилися гроші. А змагання тривали, але скакуни були вже інші. Поміщик повернувся додому; усю дорогу він був замислений і мовчазний. Особа його була спокійне, але серце у нього билося, як птах у сільцях... втрата тисячі унцій розривала йому душу.
Як тільки він спішився, негайно наказав на цій же стежці прив'язати Негреняти за руки до стовпів, до яких прив'язували коней, і відшмагати його батогом.
На наступний ранок вони разом вийшли з будинку; коли вони прийшли на пасовище, поміщик звернувся до Негреняти з такими словами: - Учора ти повинен був проїхати тридцять куадр; ти програв; тридцять днів ти будеш пасти тут мій табун - - у ньому тридцять чорних коней... Гнідий прив'язаний у загоні, і ти будеш прив'язаний до стовпа! Негреня плакало, а коні паслися.
Устало сонце, піднявся вітер, полив дощ, настала ніч. Негреня, мучимий голодом, знесилів; він прив'язав до руки мотузку й ліг, притулившись до гнізда термітів.
Прилетіли сови; вони кружляли, парили у повітрі й дивилися на Негреня своїми жовтими очима, що горіли у темряві. Одна з них крикнула, і слідом за нею закричали інші, немов сміючись над Негреням; безшумно змахнувши крабоми, вони раптом застигали у повітрі.
Негреня затремтіло від страху, але, згадавши про пресвяту діву - своєї хресної матері, заспокоївся й заснув. Заснув.
Була глибока ніч, на небі запалилися зірки: з'явився, наблизився й зник Південний Хрест, з'явилися й зникли Три Марії, зійшла й зірка зорі... Отут прибігли хижі червоні вовки, обнюхали Негреняти й перегризли мотузку, якої був прив'язаний гнідий. Зачувши волю, він галопом понісся ладь, а за ним - і весь табун помчався у темряву, не розбираючи дороги. Тупіт копит розбудив Негреняти; вовки кинулися ладь. Запекли півні, але не було видне ні неба, ні світла, що займається дня. Так Негреня втратило табун. Та заплакав.
Побачивши це, злий хазяйський син сказав батькові, що коня зникли. Тоді поміщик знову наказав прив'язати Негреняти за руки до стовпа й відшмагати його батогом. Отут протяжний і плачуче Негреня згадало про пресвяту діву - про свою крестной матері, пішов у домашню каплицю, побрав недогарок свічі, що горіла перед образом, і відправився у поле.
Де б не йшло Негреня - по пагорбах і долинам, по берегах озер, по лугах і лісам, - усюди із благословенної свічі капав на землю віск, і у кожній краплі зароджувалося нове світло, і ось цих вогників стало так багато, що вони висвітлювали всі навколо. Череда лежала, бики не рили землю копитами, а дикі табуни не тікали... Коли ж, як і напередодні, запекли півні, коні дружно заіржали. Негреня підхопилося на гнідого коня й погнав увесь табун уперед, на те пасовище, яке вказав йому хазяїн. Ось так знайшов свій табун Негреня. Та засміявся.
Крекчучи й охаючи, прилягло Негреня, притулившись до гнізда термітів, і у те ж мить усі вогники згасли, а він заснув з думкою про свою крестной матері. Цього разу не прилетіли лиховісні сови, не прибігли злі вовки; як тільки розвидніло, сюди прийшов той, хто був страшніше всіх хижих звірів на світі - молодий хлопець, син поміщика; він прийшов і погнав коней, які розбіглися, розбрелися по полях; вони гралися й каталися по землі, а потім зникли.
Тупіт копит розбудив Негреняти, а злий хазяйський син пішов до батька й сказав, що коней ні, що вони зникли...
Так Негреня знову втратило табун. Та заплакав.
Та знову поміщик наказав прив'язати Негреняти за руки до стовпа й відшмагати батогом... Хльостати доти, поки той не має сил буде не заплакати, ні пошевельнуться, а тіло його покриється фляками й виступить кров... Негреня воззвал до своєї хресної матері, випустив подих, який пролунав, як музика... видалося, що він умер.
А тому що була вже ніч і поміщик у темряві боявся зламати лопату, він наказав не рити Негреняті могилу, а кинути його близько мурашника, і нехай, мурахи, мов, зжеруть його тіло й вип'ють його кров... Він роздражнив мурах, а коли розлютовані мурахи покрили тіло Негреняти й почали кусати його, поміщик пішов ладь і навіть не оглянувся. У цю ніч йому снилася тисяча людей, і всі ці люди були він сам; у нього була тисяча синів і тисяча негренят, тисяча гнідих коней і тисяча тисяч унцій золотом... Та всі вони вільно вміщалися у маленькому мурашнику...
Пішов тихий дощ; він змочив пасовища, крила птахів і шкірку плодів.
Господня ніч пройшла, і настав похмурий ранок. Та три дні стояв густий туман, і три ночі поміщикові снився всі той же сон.
Поденники виходили всю рівнину, але ніде не знайшли й слідів табуна.
Тоді хазяїн пішов до мурашника: він праг подивитися на останки свого раба.
Великий же був його жах, коли, підійшовши до мурашника, він побачив, що Негреня, живий і здоровіший, коштує й стряхивает із себе мурах, які усе ще покривали його тіло! Негреня стояло, а поруч - гнідий кінь, і відразу табун у тридцять голів... і ще поміщик побачив, що опікує хлопчика хресна мати тих, у кого її немає, - пресвята діва; вона спокійно стояла на землі, але показувала, що живе вона на небі... Та, побачивши усе це, поміщик упав на коліна перед своїм рабом...
А Негреня, расхрабрившийся й усміхнений, підхопився на гнідого без сідла й без поводьев, облизав губи й погнав табун галопом.
Так востаннє Негреня знайшло табун. Він уже не плакав і не сміявся.
По всій окрузі рознеслися вести про важке життя й страшної смерті Негреняти, якого зжерли мурахи.
Незабаром, втім, поблизу й удалині, усюди, куди дме вітер, сталі розноситися вести про цей випадок, який представлявся новим дивом. Та ось місцеві жителі, випадкові перехожі й ті, хто спав у солом'яних куренях, і ті, хто спав у хатинах, сплетених із трави, і ті, хто ходив по стежках і по більших дорогах, погоничі худоби, бродячі торговці й візника, - усі дружно свідчили, що бачили на пасовище табун вороних коней, яких поганяє Негреня, що сидить без сідла на гнідому!.. Тоді люди затепливали свічки й молилися богу про душ мученика. Та з тих пір повелося так, що, коли який-небудь християнин щось втрачав, цю річ шукав і знаходив уночі Негреня, але вручав він знайдене тільки тим, хто затепливал свічку, яку він переносив до вівтаря своєї хресної матері пресвятої діви - тієї, що зцілила й урятувала його й дала йому табун, який він переганяв і пас так, що цього ніхто не бачив.
Щороку Негреня зникає на три дні: він ховається у великому мурашнику, відвідуючи мурах, своїх друзів, а табун його розбрідається у різні сторони; коні із цього табуна з'являються у табунах різних маєтків - один там, інший сям. Але на третій день, коли встає сонце, гнідий ірже, призиваючи свого хазяїна, і Негреня сідає на нього й збирає свій табун; отоді-те з маєтків і біжать коня, а люди шукають, шукають їх, але не знаходять.
З тих пір і до наших днів расхрабрившийся Негреня, що й сміється, пасе свій табун; він їде полями, топче бур'ян, продирається крізь зарості,
Пробирається по болотах, перебирається через струмки, піднімається на пагорби й спускається у долини.
Негреня вічно шукає зниклі речі й робить так, щоб їх знайшли власники, якщо ті затепліють свічу, світло якої він приносить на вівтар пресвятої діви - хресної матері тих, у кого її немає. Та якщо у когось щось пропаде, він не втрачає надії: він затепливает свічу у кущах або під деревом і просить Негреняти:
- Десь тут я втратив... Десь тут я втратив... Десь тут я втратив...
Та вже якщо пропажу не знайде Негреня... виходить, її не знайде ніхто.