Колись давним-давно із країни Сонця, що виникає з безкрайнього водного простору, прийшов хлопчик; він співав так чудово, що із усіх кінців стали стікатися люди, щоб послухати й подивитися на нього. Кликали хлопчика Миломаки.
Але кому доводило почути його пісні, вернувшись додому, умирали, коштувало їм з'їсти яку-небудь рибу. Тоді родичка загиблих схопила Миломаки. На той час він уже став юнаків. Розвели вони величезне багаття, щоб спалити його як чаклуна, умертвившего їх близьких. Однак Миломаки до останньої хвилини продовжував співати свої прекрасні пісні, а коли мови полум'я осягнули його тіло, він проспівав: "Та ось я вмираю, мій син, я залишаю цей мир..." Тіло Миломаки напружилося, прийнявши весь жар полум'я, але усе звучав його чудесний голос: "Та ось зникає тіло моє, тепер я мертвий..." Та тіло його перетворилося у попіл. Він умер, поглинений полум'ям. Але душу Миломаки воспарила на небо. Та трапилося так, що у той же день із пороху його виріс довгастий зелений паросток, що збільшується не але дням, а по годинникові. Він тягся усе вище й вище й ледве чи не наступного дня перетворився у високе дерево. Так з'явилася перша пальма пашиуба. Раніше таких пальм не було. З дерева пашиуби люди почали виготовляти більші флейти, що відтворювали прекрасні мелодії пісень, які співав у колишні часи Миломаки.
Навіть у наші дні, коли у сельві дозрівають фрукти, чоловіки завжди відіграють на флейті, танцюючи й дотримуючи помірності, на згадку про Миломаки, що дав життя фруктовим деревам. Однак жінки й діти не повинні дивитися на ці флейти, - інакше їм призначено вмерти.
Міфи й легенди Бразилії
Як з'явилися плоди. Міфи про походження рослин У стародавності, коли мир тільки ще зароджувався, ми були схожі на тварин і навіть їли, як і вони, траву, щавель, зелені втечі чагарнику, повзучі рослини. Люди саджали кущі й збирали з них свіжі листочки. А більше нічого не було: ні плодів, ні квітів, ні маніоки - загалом, нічого з того, що ми їмо сьогодні, не було й у спомині. Часом хіба тільки вітер, та й то зі злого бешкетництва, приносив на землю звабливий і апетитний захід фруктів. Усім, хто почував його, відразу ж нестерпно хотілося покуштувати невідома страва. Деякі, як божевільні, бігли на цей звабний аромат. А лукавий вітер був мінливий і обманював людей. Та нікому так і не вдавалося довідатися, звідки виходить цей сладостний дух. Часом видалося, ось він уже тут, близько - ан ні, побере й потягне їм зовсім з іншої сторони. Не тільки людей дражнив цей одурманюючий аромат, але й тварин, у них теж слинки текли.
Кажуть, що у ті часи у лісі ріс їстівний чагарник, і якийсь звірок постійно об'їдав з нього зелень. Хазяїн кущів розв'язав вистежити злодія.
Та ось якось раннім ранком побачив він пацюка гуабиру, вона пробралася у саму гущавину кущів і прийнялася об'їдати їх. Отут хазяїн підкрався до злодійки й спритно схопив її - у ту ж хвилину апетитний захід ударив йому у ніс.
- Так це ти обгладиваешь мої кущі? - сердито запитав хазяїн.- Ось уб'ю тебе, щоб неповадно було розоряти чужі посадки.
А запах, упоительний захід, став ще сабоніше. Та людина розв'язала перемінити гнів на милість і запропонував:
- Слухай, якщо ти відкриєш мені, де росте дерево, плоди якого ти їж, убивати тебе я не стану. Та ти зможеш приходити на мою ділянку, коли захочеш.
Тоді, говорять, пацюк відповів:
- Добре! Підемо до ріки. Там на березі росте величезне дерево із чудесними плодами.
Прийшли вони до водоспаду Уаракаоури, що на Алто-Буопе, і гуабиру сказала:
- Бачиш велике дерево? Воно усе суцільно посипане вкуснейшими плодами, але покуштувати їх можуть тільки мавпи акутипуру. Ось упалий плід - спробуй надкуси його. Ну як, зрозумів тепер, що крадуть у нас ці мавпи? Кинувся тоді та людина додому й розповіла всім людям про дивне дерево.
Та розв'язали люди зрубати його, поки акутипуру не пожерли всі плоди. Коли сокири вже застукали по стовбуру, почувся гнівний голос Уанскена, хазяїна дерева:
- Який дурень розголосив, що плоди їстівні? Вони ж ще не дозріли. Зупинитеся! Я повинен знати, хто посмів це зробити!
Спустився він з дерева й знайшов на землі лушпайку від маніоки, а на ній побачив сліди від зубів мавп акутипуру. Та сказав:
- А! Так це ви зовсім втратили до мене повага! Ну що ж, спали ви на вершині дерева, а прокинутися прийде у його корінь.
Швидко вклав він стрілу у духову трубку й відшукав у гущавині листя акутипуру.
Світила місяць, і світле було як днем.
Уанскен прицілився у гілку зверек, що й незабаром прикорнувший на ній, звалився вниз. Камінь, на який він упав, пішов під землю. Тоді Уанскен сказав:
- Який же ти дурень, що зіпсував плоди, адже у призначений час їх одержали б усе. Ну, так робити нема чого. Та вам, і людям, як видне, прийде поголодувати, отоді й зрозумієте, як ви самі себе покарали.
Та зник.
На світанку зібралися люди під деревом і до самого сходу місяця чекали, поки воно впаде. У середині водоспаду Уаракапури до цих нір видний величезний камінь. Говорять, це залишки того самого дерева. Коли нарешті воно впало, усе кинулися збирати маніоку, колосся, маїс, боби. Накинулися й птахи на плоди різних пальм і горіхи. Розтаскали всілякі фрукти, боби - усе, що могли підчепити, і тварини. Останнім, говорять, приплів тапір, йому дісталися тільки плоди гостролиста, але він і їх потяг.
Ось як прадід акутипуру нашкодив нам усім і позбавив добрих урожаїв. Якби не він, у нас завжди були б удосталь добірні плоди й фрукти. Адже вони повинні були дозріти, а вуж тоді щедрий Уанскен подарував би їх людям і нам не довелося б у поті чола працювати, розчищати вирубки, саджати рослини.
Але втрутився акутипуру, і плоди, які ми могли б у винний час одержати спілими й солодкими, виявилися зеленими й кислими.
Так була визначена наша доля й покладений початок тяжкій праці людей на землі.