Давним-давно жив-був один хлопчик, бідняк з бідняків. Батько у нього вмер, а мати з великою працею, у поті чола ледь заробляла на хліб. Улітку вона з кошиком бродила по горах, чорницю збирала. Набере повний кошик, спуститься у місто й там продасть ягоди. Хлопчик ходив у школу. У сумці своєї він носив тільки розбиту аспідну дошку, навіть букваря у нього не було. Коли хлопчик народився, його тітка, заможна жінка, подарувала йому телку. Пройшло сім років, телка виросла, стала коровою, але телят не приносила. Ось раз хлопчик іде додому зі школи, а сам бідкається-заливається. Мати його запитує:
- Що плачеш, мамине дитятко?
- Кривдно мені, - говорить хлопчик. - У всіх моїх товаришів є букварі, вони вже читати навчилися, а у мене немає. Дай мені грошей на буквар!
- Немає у мене грошей, синок, - відповідає мати. - Уся моя надія була на корову. Думала я, виросте вона, отеллється, буду я її доїти, ранком і ввечері
По дійниці молока надаивать. А що вийшло? Корова-Те виявилася ялова. Ось уже й пізня осінь настала, ягід немає, навіть чорниця переспіла. Нівідкіля мені побрати грошей. Не нині завтра глибокий сніг випаде. Куди нам тоді подітися - розуму не прикладу! А корову-те чому годувати? Ні сіна немає, ні соломи. Заведи-но ти її у ліс, дитятко, знайди дерево потовще та й прив'яжи до нього. Хоч від корови-те відскіпаємося,
Погнав хлопчик корову, завів її у ліс, прив'язав до дерева й пішов додому. Він уже був у села, коли до корови підійшла одна бабуся. Вона була знахарка й завжди жила у лісі - наглядала за пташками, що у наших краях зимують. Відв'язала бабуся знахарка корову й відвела до себе у двір. Ось іде хлопчик по дорозі додому, у село, і раптом бачить: у дорожню колію потрапив воробушек зі зламаною ніжкою й общипаним крабоцем. Прагне воробушек видертися з колії, так не може спурхнути. "Бєдний пташеня, що з ним буде, якщо проїде віз? - подумав хлопчик. - Задавить його колесом".
Нагнувся хлопчик, обережно підняв пташеняа й поклав за пазуху. Прийшов додому, розповів матері, де залишив корову, і показує воробушка.
- Кинь його котові, - говорить мати.
- Ні, мама, я буду годувати його крихтами, поки у нього ніжка не поправиться так пір'я не відрастуть на крабоці. А тоді випущу на волю. Побрав хлопчик старий кошик, вистелив її клоччям так сухою травою й
Поклав туди воробушка. Щодня хлопчик кормил пташеняа крихтами й напував водою з наперстка. Коли ж у будинку не було хліба, воробушек теж голодував. Пройшла зима. Поправився воробушек і у один теплий весняний день вилетів у відчинене віконце. Полетів прямо у ліс до хати старої знахарки. Прилетів, сіл бабусі на плече. Бабуся у той час чесала гребенем двох маленькі телят.
- Де зиму проводив, онученя? - запитує вона воробушка.
Воробушек розповів, як один бідний хлопчик вийняв його з колії, кормил і пестував, поки не поправилася у нього ніжка й не отросли пір'я на крабоці. Розповів і запитує:
- Чиї це телята?
- Геть тієї корови, що лежить перед хатою.
- Звідки вона узялася?
-Я її у лісі знайшла, вона була до дерева прив'язана. Побоялася я, як би її вовк не з'їв, та й привела до себе. Нехай, думаю, поживе у мене, поки за нею хазяїн не прийде. Так ніхто за нею не приходить. Узимку я її кормила сіном з Тилилейских нетрів. Поїла вона цього сіна й отелилася двома телятами. Спурхнув воробушек і прийнявся літати над телятами. Літає, крабоцями їх лоскоче, а телята скакають, відіграють. Дивиться на них корова, радіє не нарадується.
У той день хлопчик сказав своєї матері:
- Мама, хочеться мені піти у ліс, довідатися, що сталося з нашої коровою. Скучив я по ній.
- Іди, коли скучив, - говорить мати.
Пішов хлопчик у ліс. Цілий день шукав корову, ніде не міг знайти. Стемніло. Заплакав хлопчик-страшно йому стало у темному лісі. Та раптом бачить він: між деревами загорівся вогник. Пішов хлопчик на вогник - і що ж він побачив? Коштує у лісі хата, перед хатою двір, а у дворі лежить корова й з нею два телята. Побачив хлопчика горобець і зацвірінчав:
- Бабуся, виходи скоріше, рятівник мій прийшов!
- Який рятівник? - запитує бабуся.
- Так той хлопчик, хазяїн корови. Бабуся прийняла хлопчика ласкаво, почастувала його молочною тетерею, уклала спати у хаті, а ранком розбудила спозаранку.
- Ступай на базар, - говорить. - Зведи туди корову з телятами. Корову продай, а телят не продавай. На виручені гроші купи собі візок на залізному ходу й залізну соху. Запряжи у візок телят. Вони хоч і малі, так міцні - повезуть візок.
Послухався хлопчик знахарки, усе зробив, як вона карала. Повернувся додому з візком на залізному ходу, а на візку - залізна соха. Телята везли візок играючи, немов на ній не залізна соха лежала, а муха сиділа. Не встигнув хлопчик у'їхати у двір і телят випрягти, як чує - сільський глашатай б'є у барабан.
- Слухайте, люди-селяни! - кричить глашатай. - У нашого царя є поле, а на тому полі народиться просо. Просо це не просте, наливається воно золотим зерном. Хто зоре царське поле за один день, до заходу сонця, тому цар дасть усі, чого він побажає. А хто візьметься зорати до заходу, так не дооре, тому царський кат зніме голову із плечей.
Ранком запріг хлопчик телят у візок і виїхав знадвору.
- Ти куди? - запитує його мати.
- Їду орати царську ріллю.
- Не їзди, синок! Телята молоденькі, де їм зорати ріллю? Бачиш, ріжки у них ледь пробилися - маленькі, немов горішки. На царському полі земля тверда, як залізо. А цар у нас лютий: навмисно заманює людей на своє поле, щоб їх погубити.
- Не бійся, мама, - говорить хлопчик, - у мене соха залізна.
- Він тобі голову відрубає!
- Не відрубає!
Приїхав хлопчик на поле, зняв з візка залізну соху й запріг у неї телят. А отут саме приходить на ріллю злий цар. Кричить хлопчикові здалеку:
- Ти що отут робиш, хлопчисько?
- Пашу поле під просо. До вечора доорю.
- Убирайся звідси! Ця справа тобі не під силу, та й телятам твоїм теж.
- Подивимося, - говорить хлопчик. Торкнув телят, узявся за рукояті й ну орати тверду землю. Легко йдуть телята, на ходу жуйку жують, а хлопчик крокує за сохою так посвистує. Оре собі так оре, борозну за борозною проводить. Ось сонце перевалило за полудень, і залишилося хлопчикові провести тільки одну борозну. Цар дивився-дивився й задумався, бачить - до вечора хлопчик усе поле зоре. Та тоді послав він одну бабу чаклунку заморочити голову орачеві. Прийшла чаклунка на ріллю, окликнула хлопчика:
-Постій, онученя, відпочинь маленько! Бач, сонце-те як високо, а тобі
Усього одну борозну провести залишилося, вистачить часу доорати ріллю. Сядь-но посидь, я тобі казку розповім.
Зупинив хлопчик телят, сіл у борозну - любив він казки слухати. А чаклунка прийнялася розповідати. Сама говорить, сама сипле хлопчикові у очі сонний порошок. Заснув хлопчик. Побачила чаклунка, що хлопчик спить, і пішла. А сонце спускається усе нижче й нижче, ось-ось закотиться. Отут одне теля й говорить іншому:
- Сонце-Те заходить, а ми ріллю не доорали. Загине наш хазяїн. Що робити?
- Ось що, - відповідає інше теля.
- Я зійду геть на ту гору й буцну рогом сонце - воно й повернеться на полудень. А ти розбуди хлопчика.
Та ось телята скинули із себе ярмо, і один став підніматися на гору, а іншої - лизати руку сплячому хлопчикові. Прокинувся хлопчик, подивився на небо, бачить-сонце заходить. Затремтів він від страху. Але теля вже зійшло на гору. Буцнув він сонце маленьким своїм рогом, і сонце повернулося на полудень. Тоді теля-богатир спустився на поле.
Підхопився хлопчик, запріг своїх телят у соху, провів останню борозну й
Пішов до царського палацу. Викликав злого царя й говорить:
-Ну, цар, виконуй свою обіцянку! Розсердився цар, тремтить із люті, але
- дав слово, тримай.
- Проси, - говорить, - чого прагнеш.
- Прагну, - відповідає хлопчик, - щоб ти від престолу відрікся, а коли на поле дозріє просо, нехай воно дістанеться всьому народу. Адже земля-те не твоя, а народна.
Цар пожовк від злості, так, видне, робити нема чого. Зняв він із себе царський вінець, відрікся від престолу й біг у дикі нетрі Тилилейські. А хлопчик пішов до самого митецького коваля й попросив його скувати сталевий серп, щоб тем серпом жати золоту ниву народну.