Жив колись на світі добра й роботяща людина. Була у нього дружина, гарна, як маків колір, а ось дітей не було, і він сабоно горював про це. Щодня у його будинок заходили подорожани з далеких країв. Хазяїн радо ухвалював гості й залишав ночувати, а господарка клопотала у печі, щоб почастувати їх на славу.
Але одного разу ввечері у гостинному будинку не виявилося жодного гостя. Хазяїнові стало не по собі. Вийшов він з будинку й прийнявся дивитися, не чи здасться який-небудь запізнілий подорожанин, але дорога залишалася безлюдної. Довго стояв він і чекав. Раптом з мороку вийшов старий з бородою до пояса, наблизився до нього й говорить:. - Добрий вечір, синок!
- Ласкаво просимо, дідусь! - відповів хазяїн. - Коли ти не квапишся, заходь до нас переночувати, а завтра ранком продовжиш свій шлях.
- Ось спасибі! - зрадів старий і ввійшов слідом за доброю людиною у його будинок. Господарка від душі вітала гостя, потім засукала рукава й приготувала смачний. вечеря. Після вечері старий запитав хазяїнів, чи добре вони живуть, усі чи у них є й не чи потрібне їм чого.
- Живемо ми у достатку, у будинку у нас усього вдосталь. Одного нам не вистачає - пташеняа, який би воркотав у колисці.
- Не горюйте про цей, - сказав старий, - буде у вас пташеня. А зараз давайте лягати спати, час пізніше.
Ранком сивобородий старий піднявся рано - і рушив у шлях. Хазяїн пішов проводити його до околиці. Коли стали прощатися, старий вийняв зі своєї торбинки червоне яблуко й сталеву шаблю, подав гостинній людині й сказав:
- Коли прийдеш додому, роздягнули це яблуко навпіл. Одну половину з'їж із дружиною, а іншу розріж ще на дві частини й дай з'їсти двом своїм яловим кобилам. Через дев'ять місяців у вас народиться чудесний хлопчик із зіркою у чолі, яке стане самим могутнім богатирем на всій землі. Кобили ж народять по лошаті: одна - звичайного, а інша - рогатого. Ходи за цим ковзаном і бережи його пущі ока свого, тому що на ньому буде їздити твій син. Побери й цю шаблю. Зберігай її, а коли син підросте, віддай йому, але скажи, що тільки він сам може виймати її з піхов. Якщо ж цю шаблю обнажит чужа рука, то твій син у ту ж мить умре. Ну, а тепер, вибачай! Повернулася гостинна людина додому й зробила всі так, як карав
Йому старий, Прийшов час - і на біле світло з'явилися хлопчик із зіркою у чолі й рогатий ковзан.
Коли хлопчикові здійснилося п'ятнадцять років, він почав ходити на полювання у гори й лісу й щораз вертався з багатим видобутком - з живими сарнами й оленями, а один раз притяг додому навіть ведмедя. На той час по селу рознісся слух, що у місті з'явилася людина небаченої сили: він міг розламати відразу дві кінські підкови. Юнакові захотілося поїхати у місто й подивитися на цього силача.
- Що ж, поїдь, синок, - сказав батько, - але спершу вибери собі одною із двох коней, які коштують у стайні.
Юнак увійшов у стайню, подивився на коня, у якого не було рога, схопив його за хвіст, повертів над головою й викинув у двір. Потім підійшов до рогатого коня, схопив за хвіст і спробував підняти, але кінь не шелохнулся, немов прикутий до свого стійла.
- Ось цей кінь по мені! - сказав юнак, підхопився на нього й поїхав попрощатися з батьками.
Коли батько побачив, що син вибрав рогатого коня, то дуже зрадів й згадав про шаблю. Виніс її з будинку, подав синові й передав наказ сивобородого старого.
Юнак поцілував руку батькові з матір'ю й рушив у шлях. Їхав він, їхав і, нарешті, доїхав до міста, де жив прославлений силач. Відшукав він силача у одній кузні.
- Прагнеш, поміряємося силами? - сказав молодець із зіркою у чолі.
- Що ж, давай, - погодився силач. Побрав він пари нових підків і зламав їх, начебто не підкови це були, а здобні кренделі.
Тоді молодець, не сходячи з коня, простягнув руку й побрав три підкови, склав їх разом і розламав, навіть не поднатужившись. Поклонився йому до землі прославлений силач і сказав:
- Визнаю, що ти сабоніше мене! А молодець торкнув коня й поїхав ладь - шукати інших богатирів, щоб помірятися з ними силою. Довго роз'їжджав він, запитував і распрашивал усіх зустрічних, не чи чули вони про яких-небудь могутніх богатирів. Нарешті скачали йому що далеко у горах живе чорна людина, якої ніхто не може здолати, і молодець із зіркою у чолі відправився до нього.
Як тільки рогатий кінь перескочив через огорожу будинку, де жила чорна людина, той вибіг у двір, підхопився на вороного жеребця й закружився, як вихор.
- Навіщо подарував сюди? - закричала чорна людина.
Отут молодець вихопив шаблю й зі свистом змахнув нею. Шарахнувся назад чорний вершник, подивився на шаблю й рогатого коня, а потім спішився й схилив коліна перед легінем:
- Визнаю тебе богатирем над богатирями, - сказав він, - і готовий усе для тебе зробити, лише пощади моє життя.
Піднявся з колін чорна людина й відразу перетворилася у пригожого білолицього юнака.
Молодець вклав шаблю у піхви, зліз із коня й увійшов разом з хазяїном у білий дім, де слуги приготували їм багата вечеря. Їли, пили, веселилися богатирі й, нарешті, побраталися. Чорна людина, яка тепер білим став, почав похвалятися, які дивовижні речі він може робити.
- Я на три аршини крізь землю бачу, - сказав він, - і як тільки побачив тебе, відразу зрозумів, що ти найдужча людина на світі. А ще я можу обертатися ведмедем, козою або ослом, можу ходити на руках і зривати ногами з дерев груші і яблука.
- Це всі дрібниці! - сказав молодець і запитав; - А ще що ти вмієш робити?
- Коли прикладу вухо до землі, можу чути всі розмови на світі.
- Ось це здорово! - сказав молодець. - А тепер, побратим, прийшло нам час попрощатися. Щасливо залишатися!
- Будь здоровий, побратим, у добру годину! А коли ж ми знову свидимся, і як мені довідатися, що ти живий-здоровий і нічого худого з тобою не приключилося?
- А ось як, - відповів молодець. - Бачиш цю квітку? Моя мати посадила його у той день, коли я народився. Виросла стеблинка, а на ньому розпустилися дві квіточки. Вони зів'януть тільки тоді, коли я вмру. Ти побери собі одна квітку, а у мене залишиться інший. Щодня поглядай на нього. Коли побачиш,
Що квітка зів'янула, знай, що мене немає у живі.
Сказавши це, молодець підхопився на коня й помчався стрілою. Довго він носився по лісах, горах і зеленим долам, і скрізь запитував, не чи зустрічали люди богатиря над богатирями, з яким він міг би помірятися силою, але ніхто не знав такого богатиря.
Під'їхав молодець якось раз до глибокого озера. Та тільки праг напоїти свого коня, як раптом з будиночка, що стояв на іншому березі, вискочила людей з величезним черевом і давай кричати:
- Агов, ти! Забери коня, щоб не змів він мою воду пити, а то я поїв
Солоної риби, і тепер мені пристрасть як пити хочеться! Цілий тиждень чекав, поки ріки наповнять озеро, щоб напитися вдосталь, а ти кінь сюди на водопій привів!
Із цими словами пузата людина нахилилася й одним духом випив усе озеро.
Побачивши це, молодець дуже здивувався, зійшов з коня й завів бесіду з пузатою людиною. Скоро вони подружилися й навіть побраталися. На прощання молодець дав своєму названому братові друга квітка, розповів про його чудесну властивість і виїхав.
Їздив він, їздив по світлі й, нарешті, рогатий кінь привіз його у одну глибока ущелина. Посередині ущелини стояла висока вежа, крита золотою черепицею.
- Тут, напевно, живе яка-небудь знатна людина, - подумав юнак і постукався у замкнені ворота.
Постукав один раз, другий, третій, потім заглянув через огорожу й побачив, що по мармуровим сходам спускається писана красуня, одягнена у шовк і парчу, а на пальцях у неї блискають персні з дорогоцінними каменями. Підбігла вона до воріт і відчинила їх. А коли підняла очі й побачила молодця, сльози так і покотилися по її щоках.
- Чому ти плачеш, красуня? - запитав молодець.
- Як же мені не плакати, добрий молодець, адже я бранка злого розбійника. Я царська дочка. Раніше я жила у палаці мого батька. Був у мене наречений, такий же молодий і пригожий, як ти, але у день весілля розбійник увірвався у палац, убив мого нареченого, а мене привіз сюди. З тих пір я не знаю радості. А зараз я про твою частку горюю, тому що загинеш ти у кольорі років. Побачить тебе розбійник і вб'є. Він може впоратися з тисячью таких юнаків, як ти...
- Не горюй, красуня, - сказав молодець. - Я здолаю розбійника й на той світло відправлю!
А розбійник у цей час вертався додому з полювання. Він ще здалеку помітив, що якийсь вершник розмовляє з його бранкою. Розгнівався розбійник, спалахнули вогнем його ока. Погнав він свого коня. Підскакав розбійник до молодця, а молодець змахнув своєю шаблею й розрубив його коня надвоє. Упав розбійник на землю. Молодець змахнув шаблею у другий раз і відрубав лиходієві голову. А красуня стояла у цей час із ножем у руці. Розв'язала вона заколоти себе, якщо розбійник здолає молодця. Побачивши, що лиходій убитий, царівна кинулася назустріч переможцеві й зі сльозами на очах обійняла його. Відвів молодець свого рогатого коня на стайню й залишився жити у вежі разом із красунею-царівною.
Чи Мало, чи багато часу пройшло, тільки провідав цар, що розбійника вже немає на світі й розв'язав видати свою дочку за князя. Послав цар до дочки гінців, але вона не захотіла повернутися у палац.
- Скажіть моєму панотцю, - мовила вона гінцям, - що я вже замужем і чути не прагну ні про якого князя.
Розгнівався цар і задумав погубити молодця із зіркою у чолі. Став він підмовляти різних богатирів, але жоден з них не насмілився викликати молодця на двобій. Але ось одного разу у палац прийшла чаклунка - хитра, як лисиця.
- Я беруся погубити молодця й повернути тобі дочка, - сказала вона паную. -Але яку ти мені даси за це нагороду?
- Я дам тобі цілий мішок золота, - пообіцяв цар.
Переодяглася чаклунка старчихою й пішла до вежі, де жили молодець із царівною. Постукала чаклунка у ворота. На стукіт вийшла красуня-царівна. А молодця у цей час не було будинку, він виїхав на полювання.
- Пошкодуй мене, донечка! - заблагала лукава чаклунка. - Немає у мене у будинку ні шматочка хліба. Дай мені чого-небудь поїсти.
У царівни було жалісливе серце. Винесла вона з будинку цілу кошик із хлібом, плодами й смаженим м'ясом, подала її старчисі й сказала:
- Коли тобі, бабуся, знову нема чого буде їсти, приходь до мене. Я часто сиджу будинку одна й нудьгую. Приходь, поговоримо про те, про сем, і я знову дам тобі різної їжі.
На інший день чаклунка виждала, коли молодець виїде на полювання, і знову прийшла до царівни. Так і стала до неї щодня навідуватися. Подружилися вони. Та ось початку чаклунка випитувати у царівни, чи добре вона живе із чоловіком.
- Дуже добре, - відповідала царівна. - У мого муженька немає від мене ніяких таємниць.
- Ні, не вір цьому, моя мила, - сказала чаклунка. - Не може бути,
Щоб твій чоловік не приховував що-небудь від тебе. Спробуй, запитай у нього, у чому схована таємниця його життя, - подивимося, чи скаже він тобі.
- Звичайно скаже! - викликнула царівна.
- А я ось думаю, що не скаже! Потім чаклунка пішла. Увечері, коли молодець повернувся з полювання, царівна накрила на стіл, а сама села у куточку й губи надула.
- Чому ти сьогодні така сумна?- запитує її молодець. А царівна йому у відповідь:
- Зізнайся, немає чи у тебе яких таємниць від мене?
- Ти сама знаєш, що немає.
- А чому ти мені не сказав дотепер, де схована таємниця твого життя?
- Тому що тоді може із мною трапитися лихо.
- Прошу тебе, скажи мені! - розплакалася царівна. Молодець стривожився, обійняв дружину й сказав:
- Не плач. Так і бути, відкрию тобі таємницю мого життя. Вона схована у шаблі, яка висить у мене на боці. Доки я сам виймаю шаблю з піхов, буду живий і непошкоджений, але якщо хто-небудь іншої її вийме, я у ту ж мить умру. Ось це-те і є таємниця мого життя. Тільки ти нікому не говори про неї, тому що тоді мені кінець.
Але царівна не вміла зберігати таємниці, і на інший же день чаклунка довідалася про усе. Увечері вона попрощалася із царівною й вийшла за ворота. Там вона нявкнула три рази, обернулася кішкою й прошмигнула через підворіття назад. Потім тихенько прокралася у вежу й сховалася там під ліжком. Відвертав молодець додому. Коли підійшов час спати, він повісив шаблю на стіну, а сам ліг і заснув. Вилізла чаклунка вночі з-під ліжка й знову обернулася бабою. Схопила вона шаблю, вийняла з піхов і викинула з вікна у озеро. У ту ж мить молодець перестав дихати. Заплакала царівна, коли ранком побачила, що молодець лежить бездиханний. А чаклунка тим часом повернулася назад і розповіла про весь цареві. Зрадів злий цар, викликав полк солдатів і поїхав за дочкою. Оточили солдати вежу, але отут вискочив з воріт рогатий кінь. Піднявся він дибки й почав бити царських солдатів копитами. Валить їх на землю, топче, нікого у вежу не впускає. А ще до цього названі брати молодця помітили, що зів'янули ті квітки, які він їм дав.
"Струсила з нашим побратимом лихо!" - подумали вони й поспішили друг до друга. Зустрілися вони й розв'язали довідатися, що ж таке відбулося з легінем. Той, який міг чути усе, що на світі говориться, приклав вухо до землі й почув, як чаклунка говорить цареві:
- Тільки я витяглася шаблю з піхов, він відразу й перестав дихати.
- А куди ти запроторювала ту шаблю? - запитує цар.
- Кинула її у глибоке озеро за вежею. Почув усе це чорна людина й говорить пузатому:
- Це стара чаклунка погубила богатиря з богатирів. Поспішимо ж йому на виторг!
Сіли побратими молодця на дві більших гірських орлів і полетіли до вежі.
Орли перелетіли через гори й опустилися на березі озера. Пузата людина нахилилася й дним духом усю воду з нього випив. На дні озера заблищала оголена шабля. Чорна людина схопила її й побіг по мармуровим сходам у опочивальню, де лежав молодець. Відшукав там піхви і як тільки вклав у них шаблю, молодець став дихати. Відкрив він ока й побачив чорну людину, яка розповіла йому про усе, що відбулося.
А у цей час рогатий кінь продовжував хоробро битися із царськими солдатами, не пускаючи їх у вежу. Визирнув молодець у вікно, схопив свою шаблю й побіг на допомогу своєму коневі. Тепер він сам вийняв шаблю. Як тільки засвистіла шабля богатирська над головами солдатів, так вони й розбіглися у усі сторони, начебто сполохані курчата. Але молодець не став їх переслідувати, а побрав у полон тільки царя так чаклунку й покарав їх по заслугах.
Потім він улаштував багатий бенкет для своїх побратимів, а коли вони виїхали, знову щасливо зажив у вежі із красунею царівною.