Деякий час горобець і лисиця були щирими друзями. Куди лисиця біжить, туди й горобець летить.
- Братик-Воробушек, - говорить якось раз лисиця, - прагнеш, давай разом посіємо пшеницю?
- Прагну, кумонька.
Посіяли пшеницю. Виросла вона, поспіла. Прийшла настав час забирати врожай. Горобець із лисицею почали жати із самого ранку. Але ось сонечко припікати стало, а лиса-те була всім ледаркам ледарка, і надумала вона схитрувати.
- Братик воробушек, - говорить, - ти жни, а я піду геть на ту гірку,
Буду небо підпирати - боюся, як би воно не впало. Упаде небо - поламає нашу гарну пшеничку.
- Іди, кумонька, - говорить горобець, а сам знову нагнувся - жне собі так жне.
Зійшла лиса на пагорок. А отут саме хмара виплила через гори. Села лисиця, підняла лабети - начебто хмара підпирає.
Горобець стис ниву, забрав снопи, підмів гумно й говорить:
- Іди, кумонька, давай молоти.
- Молоти ти, воробушек-братик, а мені й нині доведеться небо підпирати. Не те воно впаде та й погубить нашу гарну пшеничку.
Запріг горобець волів, обмолотив пшеницю, провіяв і кличе лисицю:
- Іди, кумонька, будемо пшеницю ділити.
- Іду! - кричить лисиця.
Прибігла. Побрала лисиця захід і говорить:
- Ось тобі, воробушек, захід, а мені належить два заходи. Адже моя робота поважче твоєї - я небо підпирала. До того ж я тобі старшою сестрою доводжу.
Горобець проковтнув образу, забрал своє зерно й полетів геть. Побачила його собака й запитує:
- Ти що пригорюнился?
Розповів їй горобець про своє горе. А собака розгнівався й говорить:
- Веди мене у Лисицину житницю!
Привів її горобець до житниці. Собака вліз туди й зарилася у зерно. На інший день зібралася лисиця на млин - пшеницю молоти. Прийшла вона у свою житницю, стала згрібати зерно, бачить - з нього собаче вухо стирчить. Подумала лиса: це щось їстівне - та й хвать його зубами. А собака як вискочить, як кинеться на лисицю - задушила вмить.