Жила у одному селі красуня. Прийшов час, і батьки віддали її заміж.
Так не судилося їй була жити із чоловіком. Занедужав він тяжкою хворобою й помер. Гірко засмучувалася молода вдова. Ледве світло йшла вона на цвинтар, поливала могилу сльозами так обмахувала віялом. Довідалися про це її батьки.
- Мила наша донечка!-стали утішати вони молоду вдову.- Що ж ти так убиваєшся! Померлого назад не повернеш! Ти молода й гарна собою. Час зцілить твою рану!
- Ось і мій чоловік говорив, мол, гарна я. "Після моєї смерті, говорив, нового чоловіка тобі буде знайти не важко. Напевно відбою від наречених не буде. Не твоя провина, що так трапилося. Замісце дерева упалого треба інше посадити. Ти виходи заміж, тільки почекай хоча б, поки висохне могила!" Ось я й розмахую віялом, а плачу тому, що вже боляче повільно він сохне.