У одному маленькому сільці жив юнак по імені Маун Сита. Батьків він втратився у ранньому дитинстві, родички ж у нього зовсім не було. Так і жив він один, добуваючи собі їжу грою на арфі. Одного разу, як звичайно, відправився Маун Сита зі своєю старенькою арфою у далеке село. Шлях його пролягав через дрімучий ліс. Не встигнув Маун Сита поглибитися у хащу, як на нього напали розбійники, відняли гроші, а його годувальницю-арфу розбили на дрібні шматочки. Гірко заплакав Маун Сита, а розбійники, удосталь потішившись над його горем, пішли. Дочекався Маун Сита, коли розбійники зникли, і став дбайливо збирати жалюгідні осколки, присуджуючи:
- Мила арфа! Ти була моєю єдиною втіхою у цьому світі, а тепер і тебе не стало.
Довго горював Маун Сита над розбитою арфою й раптом чує:
- Про що ти журишся, юнак?
Маун Сита швидко обернувся до мовця й - про чудо - побачив короля натов. Схиливши коліна перед випромінюючим сяйво королем, Маун Сита шанобливо мовив:
- Про великий король, вибач мене, якщо я сказав що-небудь не так. Розбійники розбили мою арфу й тим самим позбавили мене годувальниці. Тепер я не знаю, що мені робити, а тому й плачу.
- Не засмучуйся, юнак, - відповів король натов.- Я тобі допоможу. Але ти повинен принести мені клятву.
Зрадів Маун Сита й голосно викликнув:
- Я згодний виконати будь-яке твоє веління! Та тоді король продовжував:
- Буде у тебе нова арфа, до того ж не проста, а чарівна. Загадаєш яке-небудь бажання, торкнешся пальцями її струн, - і воно негайно ж здійсниться. Але помни, арфа буде вірно служити тобі доти, поки ти залишаєшся добрим і скромним. Варто тобі зробитися жадібним і заздрим, як на твою голову посиплються нещастя. Обіцяй, що ти не будеш зловживати чарівним дарунком арфи.
- Обіцяю, - з готовністю відповів Маун Сита.- Я буду задовольняти тільки самим необхідним.
Король натов торкнувся чарівним жезлом розбитої арфи, і замість неї негайно ж з'явилася зовсім нова арфа.
Зрадів Маун Сита, поклонився королеві у пояс, побрав арфу й знову відправився у шлях. чи Довго йшов він, чи коротко, тільки зрештою відчув сабоний голод. Згадав тоді він про арфу, торкнувся її струн, і перед ним негайно ж з'явилися всілякі страви. Маун Сита покуштував усього потроху й пішов далі.
Через два дні досягся Маун Сита рідного села. Помалу жителі села прознали про чарівну силу його арфи й щораз, коли їм доводилося туго, зверталися до нього за допомогою. Та Маун Сита ніколи нікому не відмовляв. Поступово поголоска про чарівну арфу поширилася по всій країні й навіть досяглася вух короля. Скликав король придворних і повелів їм будь-що-будь знайти Маун Ситу й привести у палац. Та ось Маун Сита став перед королем.
- Юнак, - звернувся до нього король.- Я наслишан про твою незвичайну арфу й розв'язав испробовать її чарівну силу. Ось уже багато років королеву мучать головні болі. Не чи можеш ти зцілити її?
- Наказуй, володар, я зроблю усе, що у моїх силах, - покірно відповів Маун Сита.
- Так прошу негайно приступитися до справи, а у випадку удачі я обдарю тебе дорогими подарунками.
У призначений день Маун Сита з'явився у палац і став перед королевою. Побрав він у руки свою арфу, задумав бажання й не встигнув торкнутися її струн, як королеві полегшало. П'ять днів приходив юнак у палац. А на шостий день королева остаточно поправилася. З радощів король улаштував бенкет і щедро обдарив Маун Ситу золотом і дорогоцінними каменями. Навантажив Маун Сита королівськими дарунками три вози й відправився геть. А коли добрався до рідного села, він розділив багатство нарівно між селянами. З тих пір у селі не стало бідних, усе зажили щасливо й благополучно, невпинно вихваляючи чесноти Маун Сити. А Маун Сита, вірний своєї клятві, завжди залишатися добрим і скромним, продовжував трудитися нарівні з усіма жителями села. Та вдячні односільчани на згадку про шляхетний Маун Ситі назвали село його іменем.