Багато років тому жив у одному місті людей по імені До Пвей Чи. Одного разу він відправився на ринок і, проходячи повз чайну, зненацька почув своє ім'я. Зупинився він, прислухався. Виявляється, кілька людей саме сперечалися про нього, і якийсь продавець дров з роздратуванням сказав:
- Ну що ви кожний на свій лад вихваляєте цього До Пвей Чи! Що у ньому незвичайного? Я його не бачив, але якщо мені доведеться коли-небудь із ним зустріти, то я неодмінно постараюся гарненько його провчити!
До Пвей Чи зробив вигляд, що це його не стосується, і проїхав своєю дорогою.
Тим часом усім у місті було відоме, що До Пвей Чи не терпить несправедливості, і, якщо він довідувався про будь-чий несправедливий учинок, винного у ньому чекала сувора й неминуча кара. Та навряд чи у всьому місті можна було знайти людину, здатного зрівнятися з ним у хитрості й спритності.
Вертаючись із ринку, До Пвей Чи віч-на-віч зіштовхнувся з тим самим продавцем дров, який давеча паплюжив його у чайній. До Пвей Чи зупинився й вкрадливо запитав:
- Скажи, будь ласка, люб'язний, за скільки продаєш ти свої дрова? Продавець дров ніколи у очі не бачив До Пвей Чи й навіть уявити собі не міг, що розмовляє з ним, а тому відразу ж назвав ціну. До Пвей Чи негайно погодився.
- Я готовий купити всі твої дрова, але тільки при одному умові - якщо ти
Віднесеш їх до мене додому.
Торговець прикинув, що йому вигідно продати всі дрова разом, і погодився.
"- По руках, - сказав він, - я потягну дрова, а ти вказуй мені дорогу. Ішли вони, ішли й нарешті прийшли до великого ошатного будинку, обнесеного високих кам'яним забором. Ворота були замкнені. Хвіртка теж. Отут До Пвей Чи ляснув себе долонею по чолу й викликнув:
- Ось лихо! Я ж забув ключ від хвіртки у чайній! Ну, нічого. Прийде
Мені збігати у чайну, а ти тим часом кидай дрова через огорожу. Я повернуся й відразу ж з тобою розрахуюся.
До Пвей Чи пішов, а торговець став поліно за поліном кидати дрова через забір.
Через деякий час, коли старанний роззява перекидав майже всі дрова, раптово розгорнула хвіртка, і з'явився розлютований хазяїн будинку. Він трясся від нестримного гніву.
- Ти що, з розуму з’їхав з глузду? - нестямно кричав він.- Навіщо тобі знадобилося кидати дрова у мій сад? Дивися, скільки прекрасних квітів ти загубив своїми дурними полінами!
- Ну ось, завжди з вами, багатіями, одні неприємності, - белькотав торговець
У відповідь.- Тільки що якийсь хлопець купив у мене дрова й велів покидати їх через огорожу. Я адже виконую те, що мені наказали, а ви замість дяки мене лаєте. Так, до речі, цей хлопець заплатить мені за дрова? - спохватився торговець.
- Я у тебе дров не купував і знать тебе не знаю! А за збитки плати ти! - знову розпікся домовласник.
Увійшовши у сад і побачивши, що він накоїв, нещасний продавець дров став вибачатися й розповів один по одному усе, що з ним приключилося.
- Це справа рук До Пвей Чи, не інакше. Ніхто іншої до такого не додумався б. Але вуж коли він так зробив, видне, у нього була на те серйозна причина. Уже не чи насолив ти йому, годиною? - запитав власник будинку, трохи зм'якшившись.
- Була справа, - зізнався торговець. - Ще до знайомства з До Пвей Чи, сидячи у чайній, я погано відгукнувся про нього й грозив провчити його при зустрічі.
- Ну ось і поделом тобі, - перервав торговця власник будинку.- Нема чого було встревать не у свою справу: позаздрив ти До Пвей Чи - ось тобі й дісталося. А за квіти, які загубив, плати зараз же.
Робити було нема чого - довелося торговцеві викласти весь денний заробіток. Так він поплатився за хвастощі, але цей випадок послужив йому гарним уроком на майбутнє.