Жила колись у одній деревеньке на самому краї світла бідна сім'я. Та було у цій сім'ї двоє дітей: дівчинка років п'ятнадцяти так хлопчик років десяти. Батько їх ішов на заробітки й будинку майже не бував. З дітьми залишалася мати. Вона й клопотала по господарстві. Та хоча сім'я була бідна, жили вони щасливо й дружно, у всім допомагаючи один одному.
Але ось зненацька обрушилося на них горі - умерла мати. А незабаром батько знову одружився.
- Треба ж кому-небудь доглядати за дітьми, - говорив він сусідам. Так у будинку з'явилася мачуха. Дітям дуже хотілося, щоб вона походила вдачею на їхню покійну матінку! Але не отут-те було. Як не намагалися, ніяк не могли догодити їй сироти. Пущі всього лютовала мачуха, коли батько йшов на заробітки, - вона змушувала нещасних дітей працювати від зорі до зорі й при цьому ще била їх так лаяла на чому світло коштує. Набере, бувало, мачуха ціла купа брудної білизни й змушує хлопчика стирати. А як вернеться батько, вона йому ще й скаржиться:
- Твої діти зовсім від рук відбилися. "Ти, говорять, нам не рідна мати, не станемо ми тебе слухати". Приструнь їх як випливає, інакше не залишуся я більше у цьому будинку.
Батько напускав на дітей з лайкою, а ті слухали його мовчачи, ковтаючи гіркі сирітські сльози, і щораз згадували свою добру турботливу матінку. Але батька вони теж жалували й тому ніколи йому не суперечили. Тим часом мачуха з кожним днем ставала всі зліше й зліше. Та ось одного разу вона зажадала, щоб батько вигнав дітей з будинку, а то, мол, піде сама.
Став батько думати, як йому бути: дітей вигнати або дружину втратити. Думав він, думав і розв'язав Усе-таки залишити дружину, а дітей спровадити з око геть.
Так бідні діти опинилися на вулиці без шматка хліба й без даху над головою.
Побрала сестра братишку за руку, і побрели вони ладь від будинку.
Ішли вони, ішли й прийшли нарешті на опушку лісу. Отут вони сіли відпочити, і сестричка, щоб заспокоїти маляти, стала розповідати йому казки. Відпочили діти небагато й знову рушили у дорогу. Дуже їм хотілося засвітла добратися до якого-небудь села, де можна було б заночувати. Але чим далі вони йшли, тем густіше ставав ліс. А коли зовсім знесилилися, опустилися на землю під розкидистим баньяном і відразу ж заснули. Серед ночі дівчинка прокинулася й стала думати"Навіщо нам шукати село? Однаково родички у нас там ні, допомогти нам нікому. Не чи краще залишитися тут, у лісі? Принаймні, тут ми з голоду не вмремо!"Та залишилися брат із сестрою жити у лісі: харчувалися вони ягодами, воду брали у струмку, а головне - тут ніхто їх не бив і не сварив.
Одного разу на лісовій галявинці побачив брат зграйки голубів і захотів піймати одного. Він змайстрував пастку, і незабаром у неї попався голубок. Приніс хлопчик свій видобуток сестриці й попросив її приготувати з голуба обід. Коли ж сестра распотрошила голублячи, у зобі у нього виявилося сім рисових зерняток. Спушили діти землю й кинули у неї ці зернятка. Із семи зерняток зійшли сім стеблинок. Потім з'явилися колосся, а коли вони визріли, діти очистили їх від зерен і зерна надійно сховали. На наступний рік, навесні, вони скопали ділянку побільше й посіяли припасені ними зерна. Цього разу їм удалося зібрати ще більше.
Пройшло багато років. Діти повзрослели. Крихітка-Братик перетворився у рослого юнака. Одного разу забрів він у село й розповів тамтешнім жителям про рис, який вони із сестрою вирощують. Прийшли селяни до юнака, подивувалися тому, що побачили, і, одержавши у подарунок насіння, щасливі, відправилися геть.
А на наступний рік жителі того села раділи багатому врожаю. Незабаром юнак одружився на скромній сільській дівчині. Сестра ж заміж не вийшла, залишилася жити із братом і його дружиною. Так і жили вони усе разом до глибокої старості.
Зі слів же "са" і "бва", що по-бирмански значить "починати" і "збільшуватися", виникло слово "себа" - мал. Та це слово гарне відомо кожному жителеві Бірми.