Жив собі сирота Янка, син лісника. Батько й мати у нього вмерли, а рідних нікого не було. Так і жив він один у лісі, у отцовой хаті. А щоб було веселіше, тримав строкатого котика.
Звик до нього котик. Бувало, куди хазяї йде, туди й він. Пішов раз Янка збирати хмиз. Ну, зрозуміло, і котик за ним. Набрав Янка у'язку хмизу, несе додому, а котик тягне за ним суху гілочку. Вморився Янка, присів на пеньок відпочити, подумавши як важко жити йому на світі, і голосно застогнав:
- Ох, ох!..
Та тільки він так сказав - вискочив з-під пня маленький дідок з довгою бородою.
- Ти навіщо мене кликав, хлопець? Подивився Янка злякано на нього й говорить:
- Ні, дідусь, я не кликав тебе.
- Як не кликав? - заспорив дідок. - Я ж не глухий! Ти два рази назвав
Моє ім'я: Ох, Ох... Тепер ти повинен мені сказати, що ти від мене зажадаєш. Подумав Янка й говорить:
- Нічого мені не треба. Ось тільки голодний я дуже. Коли їсти у тебе шматок хліба, то дай.
Ох пірнув назад під пень і тягне звідти шматок хліба й миску щей.
- На, - говорить, - співай. Наївся сирота, котика нагодував і низько поклонився дідкові:
- Спасибі, дідусь, за обід: давно я такої смачної їжі не їв. Звалив він на плечі свій хмиз і пішов веселіше додому.
Пройшов день, другий, знову голод долає. Згадав Янка про дідка. "Піду, - думає, - може, він нагодує мене ще раз". Прийшов до того самого місця, сіл на пеньок і зітхнув:
- Ох!
Вискочив дідок.
- Що скажеш, хлопець? Поклонився йому Янка:
- Я голодний, дідусь. Може, дав би ти мені шматок хліба? Виніс йому дідок негайно шматок хліба й миску щей.
Так з тієї пори й пішло: захочеться Янке є - він і йде до дідка. Раз виніс йому дідок замість обіду золоту табакерку.
- Ось що, хлопець, - говорить, - не турбуй мене більше: я вже старий і обід мені носити важко. Побери цю табакерку. Якщо тобі що знадобиться, ти відкрий її, і мій слуга миттю з'явиться перед тобою. Він не гірше мене виконає усе, що ти накажеш.
Побрав Янка золоту табакерку, подякував від усього серця дідка й пішов, пританцьовуючи, додому. Відкрив він будинку золоту табакерку - вискочив з неї маленький чоловічок, але не такий, як дідусь Ох, а молодий так прудкий.
- Що накажеш? - запитує Янку тоненьким голоском чоловічок.
- Дай мені, братик, чого-небудь поїсти.
Та вмить поставив чоловічок на стіл миску щей, поклав велику скибу житнього хліба, а сам скік у золоту табакерку й закрився.
Пожив так Янка якийсь час, і захотілося йому по світлі походити, людей побачити, себе показати, а то жодного разу він ніде, крім свого лісу, не бував.
Побрав він золоту табакерку, кликнув котика й рушив у шлях. Багато обійшов він сіл, міст, багато чудес побачив і прийшов нарешті до синього моря. Бачить - лежить на морському березі сріблиста рибка. Видне, хвилею її викинуло під час прибою. Трепихается рибка, б'ється про камені, а ніяк назад у море потрапити не може.
Пошкодував Янка бідну рибок. Побрав він її потихеньку й кинув у море. Хлюпнула рибка хвостиком, ковтнула води, опам'яталася, а потім висунула з води голівку й говорить голосом людським:
- Спасибі тобі, добрий молодець, що врятував ти мене від смерті. Може, і я коли-небудь тобі допоможу.
Посміхнувся Янка:
- Навіщо мені, рибка, твоя допомога: у мене у кишені не такий помічник є.
Але рибка вже не чула його.
Пішов він далі. Раптом вибігає з норок сіра мишка. Котик цап її за спину й праг з'їсти.
Жалко стало Янке мишку. Був він такий, що всіх жалував: пам'ятав, як колись важко йому жилося. Побрав він мишку, погладив і посадив у кишеню, а потім вийняв з торби хлібну скоринку й кинув їй туди.
- Їж, - говорить, - ти, мабуть, проголодалась. Мишка й заспокоїлася, стала скоринку гризти. Іде він, іде по берегу моря, а отут і вечір настав - треба шукати нічліг. Бачить - височіє на горі великий палац. " Ні, - думає Янка, - туди мене не пустять". Пішов він далі. Глядь - коштує у моря маленька рибальська хижинка. Зайшов Янка у рибальську хижинку й попросився переночувати.
- Добре, - говорить хазяїн, - ночуй. Мені веселіше буде. Розговорився Янка з хазяїном.
- Що це за палац був по дорозі? - запитує він у хазяїна.
- Це палац королівський, - говорить хазяїн. - Там живе сам король. Так ось недавно трапилася у нього лихо: прилетів північчю морський змій, схопив його дочку й відніс на свій зачарований острів, куди не дійти, не доплисти. Король тепер прямо волосся на голові рве. Оголосив по всьому королівству: хто, мов, поверне йому дочка, за того й видасть її заміж і усе королівство
Після смерті своєї відпише. Багато наїжджало сюди різних княжичів так королевичів, але ніхто до острова того добратися не смог: морський змій таку хвилю піднімає, що нічого не поробиш...
Згадав Янка про свого чарівного помічника із золотої табакерки й говорить рибалці:
- Передай, якщо можеш, королеві, що завтра ні світло ні зоря він свою дочку побачить.
Пішов рибалка й розповів про той королеві. Покликав король до себе Янку. Подивився на нього, знизав плечима. "Невже, -думає, - цей простий мужик зробить те, чого княжичі так королевичі не могли зробити? Не може цього бути!" По королеві так хотілося побачити свою дочку, що він розв'язав спробувати щастя ще раз. Ось і запитує він Янку:
- чи Правда, хлопець, що ти берешся визволити дочка мою з неволі? Поклонився Янка королеві й відповідає:
- Правда, панові король. Я брехати не вмію.
- Ну дивися, - говорить король, - щоб завтра до сходу сонця моя дочка була у мене, а то велю розірвати тебе залізними боронами.
- Добре, - погодився Янка. - Нехай буде по-твоєму.
Вийшов він з палацу, відкрив золоту табакерку. Вискочив з неї шустрий чоловічок:
- Що накажеш?
- Вияви, братик, милість: побудуй за ніч залізний міст від палацу королівського до зачарованого змеева острова й постав на ньому золоту карету із шестериком. Завтра ледве світло я поїду на острів.
- Добре, - говорить чоловічок, - усе буде виконано, як ти просиш. Повернувся Янка до рибалки й спати завалився. Ранком піднявся він ні світло ні зоря, глядь - перекинуть залізний міст від королівського палацу до змеева острова, і стоїть на мосту золота карета, запряжена шестериком, і біля коней коштує його помічник з батогом.
Підійшов Янка до свого помічника, вийняв табакерку й говорить:
- Спасибі тобі, братик. А тепер ступай відпочивати, а то, видне, ти сабоно вморився.
Чоловічок віддав Янке батіг, а сам сховався у золотій табакерці. Сіл Янка у карету й поїхав за королевною. Приїжджає на острів, бачить - коштує там великий темний замок і визирає з вікна здивована королевна. Давно не бачила вона людей і обрадувалася Янке, як братові рідному.
- Хто ти такий? - запитує. - Та навіщо ти приїхав сюди?
- Не запитуй, панночка, - відповідає Янка, - а сідай скоріше у карету. Поїдемо до батька твоєму.
Ще більше зраділа королевна, Почув такі слова.
- Але я ж не можу через двері вийти, там триклятий змій спить. Він уночі за видобутком літає, а днем у дверей відпочиває.
- Так лізь через вікно.
- Боюся.
Підставив Янка руки:
- Стрибай!
Стрибнула королевна з вікна й прямо до нього на руки. Схопив її Янка, посадив у карету й помчався блискавкою до королівського палацу. Почув змій гуркіт, підхопився, глядь - немає королевни... Він - навздогін. Біжить, аж міст тремтить, вогонь із пащі пишет... Оглянувся Янка - женеться щосили за ним змій.
Ось-ось нажене. Давай хлопець тоді батогом коней хльостати. Ті рвуться
Уперед у всю спритність кінську.
Примчався Янка до берега, висадив королевну з карети, потім відкрив потихеньку золоту табакерку й велів своєму помічникові знести міст. Чоловічок умить зніс міст, а заморений змій упав у глибоке море й захлинувся. Тим часом прокинувся король, глянув у вікно - очам своїм не вірить: веде Янка до палацу його дочка!
Вибіг король назустріч, став дочка обіймати, цілувати. Уже так щасливий, так радий.
- Ну, хлопець, - говорить він Янке, -порадував ти мене. Віддам тобі за це дочка свою у дружин і відпишу вам після своєї смерті усе королівство. Зіграли весілля, і став сирота Янка чоловіком королевни. Усі його любили, тільки одна королевна скоса на нього поглядала: не по душі їй, що зробилася вона дружиною простого мужика. Ось і пристала вона одного разу до чоловіка:
- Скажи мені, хто тобі міст побудував, по якому ти мене привіз? Янка усе відмовчувався, відмовлявся, так не дає йому дружина спокою.
- Помру, - говорить, - якщо не зізнаєшся. Що отут робити - зізнався Янка й показав дружині золоту табакерку.
- Тільки заприсягнися, - говорить, - що ти ніколи її без мене у руки не побереш. Дружина заприсяглася, а потім і говорить:
- Прагну жити з тобою у замку на острові. Вели своєму помічникові, щоб міст побудував.
Не став Янка їй суперечити: відкрив при дружині табакерку, велів помічникові - і побудувався міст.
Переїхали вони у зміїв замок. Дружина говорить:
- Не знімай мосту: ми будемо по ньому на берег їздити - до батька у гості й куди заманеться.
Прожили вони кілька днів у замку. Захотілося Янке поїхати на полювання. Побрав він лук, котика й мишку, щоб у дорозі веселіше було, і поїхав по мості. Тільки зійшов на берег, глядь - не стало за ним мосту! "Що за диво?" - думає Янка. Хвать за кишеню, а там немає табакерки... Котика побрав, мишку побрав, а табакерку забув...
Отут про усе він і догадався. "Ось тобі й королевнина клятва! - подумав про себе Янка. - Я пошкодував її, з лиха виручив, а вона мені за моє добро злом відплатила. Прийде тепер знову вертатися у свою хатинку так голодувати, як колись".
Сіл він на морському березі й від образи навіть заплакав.
Раптом чує - мишка у кишені скребеться. Висунула звідти голівку й запитує:
- Ти чого плачеш, добрий чоловіче? Розповів їй Янка про своє горе.
- Нічого, - утішає його мишка, - таке лихо ми избудем. Пошепталася вона про щось із котиком, потім сіла до нього на спину, і поплили вони по морю. Доплили до замка. Сховався котик у саду, а мишка пролізла крізь щілинку у Спокої королевни.
Довго вона там сиділа, виглядаючи, де ховає королевна табакерку. Та підгляділа-таки - у дерев'яному ларчике!
Уночі, тільки королевна вляглася спати, прогризла мишка ларчик, схопила табакерку й побігла до котика у сад. - Найшлася, -говорить, - золота табакерка!
-Так сідай скоріше до мене на спину! - велів котик. - Попливемо назад. Села мишка йому на спину, і поплив котик, пофиркивая, по хвилях. Доплили вони майже до самого берега. Запитує котик у мишки: - А ти не втратила табакерку?
- Ні, - говорить мишка, - ось вона! Підняла табакерку, щоб показати котикові, так не удержала - табакерка й бултих у море!
- Ах ти, роззява! - розсердився котик. - Що ж ти наробила? Виплив він на берег і схопив мишку зубами за спину:
- Я тебе задушу!
Побачив це Янка, відібрав у котика мишку. А як довідався, що трапилося, то сіл у моря й сабоно пригорюнился - так жалко було йому табакерки! Раптом виплила з моря сріблиста рибка:
- Ти про що, чоловіче, горюєш? Розкажи мені - може, я тобі чому допоможу, адже ти позбавив мене колись від смерті.
Подивився Янко - і довідався ту саму рибку.
- Ех! -важко зітхнув він. - Велика у мене втрата...
Та розповів рибці про своє горе. Вислухала його рибка й говорить весело:
- Це що за лихо! У мене отут у море табакерок скільки прагнеш. Я буду викидати їх, а ти дивися, яка твоя. Свою побери, а мої назад мені поверни. Хлюпнула рибка хвостом і пірнула на дно моря. Незабаром початку вона викидати на берег табакерки - срібні, золоті, брабоянтові. У Янки прямо у очах зарябіло від табакерок. Почав він до них уважно придивлятися й - побачив-таки свою. Зрадів Янка, кинув у море зайві табакерки й крикнув рибці:
- Спасибі тобі, рибка! Виручила ти мене з лиха.
Побрав він свою золоту табакерку й пішов по світлі разом з котиком і мишкою шукати кращих людей.