Мудра дівчина

17-09-2016, 10:25 | Білоруські казки

Їхав одного разу мужик з базару додому. А дорога лежала через густий, непрохідний ліс. Ніде живої душі не мабуть.

Застигла його ніч на дорозі. Темно - хоч око виколи. Нічого не видне! Розв'язав він зупинитися й заночувати. Розклало багаття, поплутав коня й пустив пастися. А сам сіл біля вогню, жарить сало на прутику і їсть. Поїв, улігся й відразу заснув - дуже вуж стомився у шляху.

А ранком пробудився, дивиться - і очам своїм не вірить: колом з усіх боків вода, хвилі так і хльостають, ось-ось захлиснуть... Злякався мужик, не знає, що й робити.

"Пропав я, - думає, - не вибратися мені звідси!..

А вода усе прибуває й прибуває, хвилі усе вище й вище здіймають... Раптом бачить мужик - удалечині людей у челне пливе. Зрадів він: "Ну, видне, не судилося мені тут загинути!" Став він кликати плавець щосили:

- Агов, людей добра! Пливи скоріше сюди! Рятуй-Тону адже я!.. Плавець повернув свій човник у його сторону й поплив до нього. Підплив не дуже близько й зупинився.

- Урятуй мене, братуха! - просить його мужик. - Що прагнеш побери, тільки врятуй!..

- Добре, - говорить плавець, - я тебе врятую, тільки не даром: віддай мені те, що у тебе у будинку є й про що ти не знаєш.

Думав, думав мужик:

"Що ж це таке, що у мене у будинку є й про що я не знаю?.. Здається, нічого такого немає. Е, що буде, то буде, а торгуватися колись, треба погоджуватися!"

- Добре, - говорить, - віддам я тобі, що у мене у будинку є й про що я сам не знаю, тільки врятуй!

- чи Мало що ти зараз говориш, а потім ще від своїх слів відмовишся!

- Так що ж мені робити, дорогий братуха?

- Здери геть із тієї берези шматок бересту, розріж мізинець і напиши цю обіцянку на бересті своєю кров'ю. Так-Те міцніше, надійніше буде. Мужик так і зробив. Написав своєю кров'ю на бересті запис і кинув її у челн.

Плавець схопив шматок бересту й зареготав диким голосом.

Та у ту ж мить пропала вся вода, начебто її ніколи й не було, і плавець зник. Тоді догадався мужик, що це не інакше як сам чорт був. Нема чого робити, піймав він свого коня, запріг і поїхав додому.

Дорогою йому так важко, так смутно стало - хоч помирай. Серце лихо передвіщає...

Поганяє мужик коня як може, додому квапиться.

Приїхав і скоріше ввійшов у хату. А у хаті весело, гостей повно, тільки дружини за столом не видне.

- Здорово! - говорить мужик. - Що отут у вас нового?

- Е, у нас добра новина! Дружина твоя сина народила, так такого гарного, такого міцного! Мабуть сам глянь!

Як почув це мужик, у очах у нього скаламутилося, голова запаморочилася. Усе життя він був бездітним, тепер ось син народився, а він його віддав чортові нечистому!

Дивляться гості на хазяїна, зрозуміти не можуть, що з ним діється.

- Вірно, - говорять, - це він від радості розуму втратився!

А хлопчик і насправді вродився такий гарний так здоровіший! Ріс він як тісто на дріжджах. Назвали його Юрієм.

Віддали Юрія вчитися: він усіх обігнав у науці - такий вуж був тлумачний так тямущий, до всього здатний. Люди радіють, на нього дивлячись, батькам заздрять. Один батько його усе похмуріше так сумніше стає. Догадався Юрій, що отут щось не так, неспроста; пристав він раз до батька:

- Скажи, тятя, або ти незадоволений мною, що так невесело дивишся на мене завжди? Або не любиш ти мене? Або я зробив що-небудь погане, про що й сам не знаю?

Зітхає батько й жалібно дивиться на сина:

- Ні, синок, люблю я тебе більше всіх, і поганого ти нічого не зробив, тільки... обіцяв я віддати тебе нечистому, коли ти ще й не народився.

Та розповів йому, як була справа.

- Коли так, тятя, так будь здоровий! - сказав син. - Треба мені йти. Невідомо, чи скоро побачимо. Або я свою голову складу, або тебе від твоєї обіцянки звільню!

Став Юрій збиратися у дорогу. Побрав краюху хліба, шматок сала й тихенько вночі вийшов з будинку, щоб батьків своїх прощанням не розтривожити. Вийшов і відправився у шлях.

Ішов він по лісах, ішов по борам, ішов по болотах і вийшов до якоїсь хатки. Увійшов він у хатку. А у тій хатці бабка сидить, стара-престара.

- Здраствуй, бабуся! - говорить Юрій.

- Здраствуй, дитятко! Куди ти йдеш? Розповів їй Юрій, куди він направляється. Вислухала бабка й говорить:

- Добре, дитятко, що ти до мене зайшов! Ступай-но ти, принеси мені води так наколи дров: буду я млинці пекти. Як напечу так нагодую тебе - розповім, куди йти. А сам ти не швидко дорогу знайдеш.

Приніс Юрій води, наколов дров, а бабка млинців напекла, нагодувала його досита й розповіла, куди йому йти.

- А прийдеш до нечистого, знайди колись дівчину - робітницю його. Вона тобі багато у чому допоможе.

Попрощався Юрій з бабкою й знову пішов. Ішов він по темних лісах, ішов по густих борам, пробирався по топких болотах.

Чи Довго, чи коротко йшов - прийшов до двору. Двір на горах побудований,

Великий так міцний, колом високою огорожею обнесений. Постукав Юрій у ворота.

- Хазяїна, - говорить, - прагну бачити! Вийшов пан-хазяїн у дорогих убраннях. Золото на ньому так і блищить.

А це й був сам нечистий.

- Що тобі треба? - запитує він у Юрія.

- Так ось, - відповідає Юрій, - розшукую свого пана. Мене батька обіцяв віддати йому, коли я ще не народився.

- Я твій пан! - говорить нечистий. - Я праг уже за тобою гінців посилати, тому що пора прийшла - ти дорослим став. А ти, дивлюся, сам з'явився. Так і потрібно! За це хвалю тебе!

- А скажи мені, пан, є чи у тебе запис від мого батьки?

- Є запис, є! На бересті кров'ю написана. Коли ти мені будеш вірно служити, віддам тобі цей запис і випущу на волю - іди куди прагнеш. А не догодиш мені - з живого шкіру здеру! Ну, відповідай мені тепер: ішов ти по лісах?

- Ішов.

- Ішов по борам?

- Ішов.

- Ішов по болотах?

- Та по болотах ішов.

- До мого двору прийшов?

- Прийшов.

- Ну, отож тобі й робота: щоб ти за цю ніч у моєму борі всі

Дерева вирубав так забрав, а на тому місці землю зорав, взборонил і пшеницю посіяв. Та щоб пшениця у тебе зійшла, поспіла. Щоб ти стис її, вимолотив, зерно змолов, а з того борошна пирогів напік і приніс мені їх завтра рано зранку. Виконаєш усе - підеш на волю. Робота легка! Сказав і засміявся недобре.

Вийшов Юрій від свого пана, вилучив голову, не знає, що йому й робити. Іде він по двору й думає:

"Ну задав завдання!.. Вчився я всьому, а як отака справа зробити, не знаю. Пропав я зовсім!.. "

Став Юрій бродити по двору - панову дівчину-робітницю розшукувати. Бродив, бродив і забрів на самий кінець двору. Бачить - коштує маленька хатка. Визирнула з хатки дівчина. Юрій і запитує її:

- Не ти чи у цього пана у робітницях живеш?

- Так, молодець. А що ти такий сумний? Про що горюєш?

- Як же мені не горювати, - відповідає Юрій, - якщо пан мені задав на ніч таку роботу, що я й за рік не виконаю!

- А яку він тобі роботу задав?

- Наказав він мені, щоб я за одну ніч у його борі усе дерева вирубав

Так забрав, а на тому місці землю зорав, взборонил, пшеницю посіяв, щоб вона у мене зійшла, визріла, щоб я стис її, вимолотив, змолов, а з того борошна пирогів напік так приніс йому завтра рано зранку. Сподобався Юрій дівчині. Пошкодувала вона його й думає: " Нізащо погублять хлопця!"

- Не горюй, - говорить вона. - Лягай і спи спокійно, відпочивай після довгого шляху. Я тобі допоможу. Без мене не знести тобі голови на плечах. Отут уже й так багато людей погублене...

- А скажи ти мені, - говорить Юрій дівчині, - по своїй волі ти у пана живеш?

- Куди там по своїй!.. Доти мені тут нудитися, поки не полюбить мене хто й не поведе звідси.

- Я тебе поведу! - говорить Юрій.

Стали вони змовлятися про весь, довго говорили...

- Ну а тепер пора тобі спати! - сказала дівчина.

Ліг Юрій і відразу міцно заснув, дуже вже стомився, поки по лісах так по болотах пробирався.

А дівчина опівночі вийшла на ґанок, ударила три рази у долоні, і злетілися до неї різні чудовиська.

- Здраствуй, молода господарка!

- Здрастуйте, страшні чудовиська!

- Навіщо нас зажадала: на переклик або на роботу?

- Навіщо мені вас перекликивать? Я з вас роботи вимагаю. Вирубаєте у

Панском лісу усе дерева, заберіть їх, а землю зоріть, взбороните й пшеницю посійте. Та щоб та пшениця зійшла, визріла за одну ніч. А ви її зіжніть, вимолотите, змеліть, з того борошна пирогів напечіть і завтра ранком до мене принесіть!

Кинулися чудовиська, і пішла робота: хто бор вирубує, хто дерева убік тягне, хто оре, хто боронить, хто засіває!.. Не встигнули посіяти пшеницю - зійшла вона, зацвіла, визріла. Кинулися чудовиська до пшениці. Той жне, той молотить, той меле, той пироги пече. Сонце ще не зійшло, а вже усе готове.

- Ухвалюй, молода господарка! Побрала дівчина піроги й говорить:

- Ну, ступайте тепер усе по своїх місцях! Чудовиська відразу зникли з очей. А дівчина пішла до Юрія, стала його будити.

- Ну, - говорить, - молодець, так у чужій стороні не сплять! У чужий

Стороні треба раніше вставати! Прокинувся Юрій, підхопився, і перша його думка: " чи Є пироги?"

А пироги на столі лежать, і такі рум'яні, пишні!

- Бери пироги, неси панові! - говорить дівчина.

Поклала пироги на блюдо, накрила рушником і відправила Юрія до пана. Вийшов пан з покоїв. Поклонився йому Юрій:

- Здраствуй, пан-хазяїн!

- Здраствуй, молодець! чи Виконав ти мій наказ?

- Виконав, пан-хазяїн! Як наказав, так усі й зроблене.

- Покажи!

- Прошу подивитися!

Подивився пан на пироги, обнюхав, - як повинне! Він ці пироги - хап-хап! - відразу й з'їв.

- Ну, - говорить, -молодець ти, Юрій! Працівник ти, як бачу, не з поганих! Одну службу послужив. Якщо ще дві послужиш - відпущу до батька. Ступай, троє доби відпочивай, а на четверті приходь за новим наказом.

Почув це Юрій, зазасмучувався:

"Ось щоб ти лопнув, нечиста сила! Напевно, придумає роботу потруднее

Колишньої. Що отут робити? Уся надія на дівчину".

Іде він від пана хмурий, понурий. Побачила його дівчина, запитує:

- Що ти, Юрій, такий невеселий?

- Як же мені веселим бути, коли пан прагне мені нову роботу дати!

- А ти не горюй: першу роботу виконали - і другу виконаємо! Коли строк настане, змело йди до пана за наказом.

Як настав строк, пішов Юрій до пана. Зустрів його пан-нечистий, привітався:

- Здорово, молодець!

- Здорово, пан-хазяїн!

- Бачиш ти мій двір?

- Бачу.

- Бачиш геть ту гору?

- Бачу.

- Ось на тій горі побудуй ти за одну ніч кам'яний палац, щоб краще мого був! Та щоб було у тому палаці стільки кімнат, скільки днів у році; щоб потовк був як небо чисте, щоб ходили по ньому червоне сонце й світлий місяць і блискали зірки ясні; щоб був той палац критий маком і щоб у кожне макове зернятко було вбито по три золотих гвоздика. Та щоб навколо того палацу протікала ріка й був через ту ріку міст - золота дощечка, срібна дощечка, золота дощечка, срібна дощечка... Так щоб через міст перекинулася веселка, а кінцями у воду впиралася. Словом, щоб не соромно було людям показати! Побудуєш такий палац - відпущу до батька, не побудуєш із живого шкіру здеру! У мене так заведене: коли милість - так милість, коли гнів - так гнів. А тепер іди!

Прийшов Юрій до дівчини й розповів, яку роботу задав йому пан.

- Не засмучуйся, усе буде зроблено. На термін буде готове! - говорить дівчина.- А тепер іди до гори. Ходи так поглядай, начебто виглядаєш місце, де палац будувати збираєшся.

Юрій так і зробив: походив-походив біля гори, подивився-подивився колом, а ввечері прийшов у хатку й ліг спати.

Опівночі дівчина вийшла на ґанок і вдарила у долоні. Злетілися отут до неї різні чудовиська.

- Здраствуй, молода господарка!

- Здрастуйте, страшні чудовиська! - Навіщо нас вимагаєш: на переклик або на роботу?

- На що мені вам переклик робити! Вимагаю вас на роботу: потрібне за цю ніч на тій горі кам'яний палац побудувати. Щоб було у тому палаці стільки кімнат, скільки днів у році; щоб потовк був як небо чисте й щоб ходили по ньому червоне сонце й світлий місяць і блискали зірки ясні; щоб був критий той палац маком і щоб у кожне макове зернятко було вбито по три золотих гвоздика. Та щоб навколо того палацу протікала ріка й був через ріку міст - золота дощечка, срібна дощечка, золота дощечка, срібна дощечка... Так щоб через міст перекинулася веселка - кінцями у воду впиралася!

Тільки сказала - кинулися чудовиська: хто камені носить, хто стіни кладе, хто дах криє, хто гвоздики вбиває! Над ранок з'явилися до дівчини.

- Усі чи у вас готове?

- Усе готове, молода господарка! Тільки на тому геть куточку одне зернятко не встигнули прибити трьома гвоздиками, двома прибили.

- Ну, це не лихо. А тепер убирайтеся всі туди, звідки з'явилися! Зникли чудовиська, начебто їх і не бувало. Прийшла дівчина у хатку, стала будити Юрія:

- Вставай, іди до пана! Усе готове!

Вийшов Юрій, глянув на палац і діву дався: коштує палац - висотою під

Саме небо, над палацом веселка відіграє, міст вогнем горить. У палац увійшов,

Глянув на стелю - ледве не осліп: так червоне сонце сіяє, так світлий

Місяць блищить, так ясні зірки блискають!..

Коштує Юрій на мосту, чекає пана.

А отут скоро й сам нечистий з'явився. Дивиться, любується.

- Ну, молодець ти, Юрій! - говорить він. - Гарна робота, якщо тільки вона твоя! Нема чого й говорити, постарався! Буде тепер тобі ще одна робота - остання. Виконаєш - до батька повернешся. Не виконаєш - голову втратиш. А робота ця ось яка. Є у мене добрий кінь - ціни йому немає, так необ'їжджений він. Об'їздь його!

- Добре, - відповідає Юрій, -завтра об'їжджу! А сам думає:

"Ну яка ж це робота! Так я будь-якого коня об'їжджу!" Прийшов, розповів дівчині.

- Ось ця робота з мене!

- Ні, - відповідає дівчина, - наперед не похваляйся! Ця робота сама важка. Ти думаєш, що це буде теперішній кінь? Ні, це буде сам нечистий! Не вірить він, що ти бор вирубував, пшеницю сіяв, пироги пік і палац

Будував - прагне тебе випробувати. Так ти не горюй: я тобі й отут допоможу! Ранком дівчина говорить Юрію:

- Ну, пора! Іди коня об'їжджати. Побери цей вербовий прутик. Коли кінь затнеться так захоче тебе скинути, ти його між вух удар цим прутиком - відразу затихне, покірним стане!

Побрав Юрій вербовий прутик і пішов у палац:

- Де пан?

- Немає пана, - відповідають слуги. - Наказав він тобі йти у стійло, виводити коня так об'їжджати.

Увійшов Юрій у стійло. Коштує там кінь - золота шерстинка, срібна шерстинка, очі кров'ю налиті, з ніздрів полум'я пишет, з вух дим валить - і підступитися неможливо. Юрій махнув вербовим прутиком - і жар йому став дарма. Підійшов він до коня - кінь дибки стає, під стелю підскакує, сісти на себе не дає. А як заіржав - стійло усе затряслося, ходуном заходило. Юрій як ударить його меж вух - кінь так на коліна й упав. Отут Юрій скоріше йому на спину скік!.. Кінь дибки - трохи сідока не скинув! Так Юрій не промах: давай його хльостати прутиком меж вух! Кінь під ним біснується, а він його знай нахлестивает. Та поніс його кінь - летить, ледве землі стосується, сам усе прагне Юрія скинути, щоб копитами роздавити... А Юрій його хльостає, спуску йому не дає!..

Скакав-Скакав кінь, літав-літав і по горах, і по болотах, і через ліси, так під кінець так замучився, що перестав і скакати, і літати – додому повернув. Тихим кроком пішов. Так вони й на двір повернулися.

Поставив Юрій коня у стійло, а сам став по двору бродити. Слуги панські від нього відвертаються, бояться: раптом пан побачить - подумає, що вони з Юрієм у дружбі. Прийшов Юрій у хатку до дівчини, розповів їй, як і що було.

- Ну, видне, добрий прочухан задав ти панові, коли сам цілий повернувся! Їж, відпочивай - ти, мабуть, сабоно стомився.

На інший день приходить до Юрія від пана слуга, кличе до пана у палац. Пішов Юрій. Зустрічає його пан із зав'язаним чолом.

- Ну, - говорить, - тепер я не знаю тебе, а ти не знай мене! Бери отцову запис і завтра зранку йди!

Побрав Юрій запис і пішов у хатку, сам радіє. Розповів усе дівчині. Вона говорить:

- Рано ти радіти став! Не такий пан, щоб тебе живим випустити. Не можна нам ранку чекати. Як настане північ, так зараз же треба у дорогу відправлятися. Треба тікати у твою сторону, не те пан погубить нас обох! Опівночі зібралися вони у дорогу. Дівчина веліла Юрію поплевати у кожний кут хатки. Закрили вони двері міцно-преміцно й пішли. Як настав ранок, відправив пан свого слугу до Юрія: наказує йому з'явитися. Стукає слуга у віконце.

- Вставай, - кричить, - уже день настав?

- Зараз устану! - відповідають слинки.

Уже сонце до полудня стало підбиратися. Знову слуга прийшов.

- Вставай, - кличе, - адже вже скоро полудень!

- Одягаюся! - відповідають слинки.

Уже й обідати пора. Слуга знову кличе.

- Умиваюся! - відповідають слинки. Озлився пан, знову посилає за Юрієм. Прийшли слуги, кличуть, а слинки висохнули - ніхто не відгукується. Виламали двері - нікого у хатці немає. Як сказали про це панові - розсердився він, розгнівався, розбушувався, про стінку головою став битися. А пані-господарка

Кричить:

- Ось і сам пішов, і служницю нашу повів! Посилай гінців у погоню! Або живих, або мертвих, а пускай їх приведуть! Його нехай страти зрадять, а служниця мені потрібна - такої робітниці, такої майстрині ніде не знайти! Пустилися гінці вслід, скакають - як кінь скакати може.

Та Юрій з дівчиною біжать, скільки сили дозволяють. Говорить дівчина Юрію:

- Приляж вухом до землі так послухай - не чи шумить діброва, не чи стогне дорога, немає чи за нами погоні?

Юрій послухав і говорить:

- Сабоно шумить діброва, сабоно стогне дорога!

- Це пан-нечистий за нами пожену послав! Скоро вони наздоженуть нас. Біжимо скоріше! А як

Будуть наздоганяти, я обернуся чередою овець, а тебе зроблю пастухом. Почнуть Панови слуги допитуватися у тебе, не чи бачив ти, як проходили тут хлопець так дівчина, ти й скажи: "Бачив, коли був молодий, коли найнявся пастухом так коли двох ягничок пас, а зараз я вже старий і від тих двох ягничок у мене ціла череда".

Та перетворилася дівчина у череду овець, а Юрій став старим пастухом. Отут скоро й гінці здалися.

-.Агов, - кричать, - старий! Не чи бачив ти, як проходили тут хлопець так дівчина?

- Як не бачити, бачив!

- Коли?

- А коли я був ще молодий, так тільки що найнявся у пастухи, так коли двох ягничок пас. А зараз я вже старий і від тих двох ягничок у мене ціла череда.

-Е!.. Де ж ми їх наздоженемо! - говорять гінці. - Отут ягничок, може, з

Тисячу. Скільки років пройшло, коли вони тут проходили!

Поскакали гінці назад, до пана. А Юрій з дівчиною колишній вид прийняли й

Далі побігли.

Повернулися гінці й говорять панові:

- Нікого ми не бачили. Може, слід втратили, може, не по тій дорозі погналися, зустріли ми тільки пастуха так череда овець. Той пастух сказав нам, що він з малих років у тих місцях череда пасе, а хлопця з дівчиною не бачив.

- Ах ви дурні! - закричала пані. - Адже це вони й були! Треба було старого вбити, а овець сюди пригнати! Адже це моя служниця! Це вона обернулася вівцями, а хлопця пастухом зробила!

- Скачте знову, доганяйте! - кричить пан. - Його рубаєте сокирами, а овець до мене женете!

Кинулися гінці назад, у погоню. А Юрій з дівчиною тим часом уже далеко відбігли. Біжать вони, біжать... Говорить дівчина Юрію:

- Приляж вухом до землі так послухай - не чи шумить діброва, не чи стогне дорога, немає чи за нами погоні?

Послухав Юрій і говорить:

- Сабоно шумить діброва, сабоно стогне дорога! Женуться за нами панські слуги!

Отут дівчина хусточкою махнула - сама обернулася садом, а Юрій став старим садівником. Під'їжджають гінці й запитують:

- Не чи бачив ти, дід, як отут двоє бігли - хлопець так дівчина молода?

- Ні, нікого я не бачив, хоч давним-давно цей сад стережу, - відповідає садівник.

- А пастух не чи гнав отут ягничок? - Та пастуха не бачив.

Так гінці ні із чим повернули назад. А Юрій з дівчиною побігли далі. Приїхали гінці й розповідають панові й пані як і що:

- Нікого ми не наздогнали: начебто станули вони обоє! Зустріли ми тільки садівника у саду, так він сказав нам, що ніхто по тій дорозі не біг і пастух ягничок не гнав. Ми й повернулися. Що ж, ловити вітер у поле?..

- Дурні ви! - закричали на них пан і пані. - Потрібно було рубати й сад, і садівника! Адже це ж були Юрій і служниця наша! Погана на вас надія! Треба самим гнатися!

Та кинулися у погоню пан і пані разом з гінцями летять - пил хмарою піднімається, земля тремтить, колом гул іде.

Почули Юрій з дівчиною цей шум так гул - швидше бігти пустилися. Догадалися вони, що пан і пані разом з гінцями за ними женуться. А гул тим часом усе голосніше й голосніше стає.

- Ну, - говорить дівчина, - хоч і недалеко до твого будинку, тільки не встигнемо добігти... Треба рятувати тебе. Я розіллюся рікою, а ти на іншому березі будеш.

Та зараз же - хлип! - розлилася широкою рікою. А Юрій на іншому березі опинився.

Отут скоро пан і пані зі своїми слугами підскакали. Глянула пані на річку й закричала:

- Січіть її сокирами! Січіть сокирами! Кинулися слуги до ріки, сталі сікти її сокирами.

Застогнала ріка, кров'ю потекла.

А Юрій на іншому березі коштує, допомогти нічим не може, що робити - не знає.

- Здихай, негідна! - кричать пан і пані ріці. - А ти, мужичий син, бережися: і до тебе доберемося!

Покричали, погрозили, так нічого поробити не могли. Так ні із чим і додому вернулися. Чує Юрій - стогне ріка:

- Ох, важко мені... Довго мені ще отлеживаться - рани болять. Довго з тобою не бачитися... Іди, Юрій, додому, до батька, до матері, тільки мене не забувай! Так дивися ні з ким не цілуйся. Поцілуєшся - мене забудеш. Приходь сюди частіше - провідуй мене!

Пішов Юрій додому, смутний, сумний. Думав з молодою дружиною повернутися, а ось як вийшло...

Прийшов він додому. Батько з матір'ю як побачили його, ледве від радості не вмерли. Тільки дуже здивувалися, що Юрій ні з ким цілуватися не прагне. Навіть із ними жодного разу не поцілувався. Та став Юрій будинку жити, батьків своїх радувати. А як настане вечір - піде він до ріки, поговорить із нею й повернеться додому. Сам чекає не дочекається, коли у дівчини рани заживуть. Так багато часу пройшло. Вода у ріці посвітліла - рани у дівчини стали гоїтися, закриватися.

Та треба було лиху трапитися: заснув раз Юрій, а у цей час прийшов дід старий і поцілував його, сонного. Прокинувся Юрій і забув дівчину - немов і не бачив її ніколи.

Пройшло ще небагато часу, батько й говорить Юрію:

- Що ти всі холост ходиш? Треба тобі одружитися. Ми тобі гарну наречену вигляділи.

Сподобалася ця наречена Юрію. Стали весілля справляти. Весілля було

Весела, шумна. Одному Юрію щось не по собі - важко, тривожно, серце щемить, сам не знає чому.

А на кухні каравайници весільний коровай готовлять: тісто місять, усякі прикраси ліплять. Раптом увійшла якась незнайома дівчина й говорить:

- Дозвольте мені, каравайници, зробити вам селезня й уточку на коровай і піднести той коровай молодим!

Каравайници дозволили. Виліпила дівчина з тесту селезня й уточку. Посадила селезня на коровай, а уточку у руках тримає. Після того ввійшла у світлицю, поставила коровай перед молодими, сама селезневі по голові уточкиним дзьобом стукає й присуджує:

- Забув ти, селезень, як я тебе з неволі визволяла! - так у голову його стукіт. - Забув, як я тебе від загибелі врятувала! - так знову у голову його стукіт. - Забув, як я за тебе рани ухвалювала! - та ще у голову його стукіт.

Отут Юрій начебто прокинувся - пригадав, що з ним трапилося, довідався свою дівчину. Підхопився він з місця, кинувся до неї, став до серця притискати:

- Ось, батьки, моя дружина мила! Це вона мене від вірної смерті врятувала!

Це вона мене з неволі визволила! Одну її я люблю! А інших і знати не прагну! Та посадив її поруч із собою. Справили отут веселе весілля, і став Юрій жити зі своєю молодою дружиною. Та довго жили, щасливо жили!

Зараз ви читаєте казку Мудра дівчина