У бідної бабусі вдови було три сини-норлика, і ростом малі до того, що нічого подібного ніхто ніколи не бачив: старший - ростом у троє вершків, середній - у два, а молодший - у вершки.
Удома нема чого було їсти, і тому вони ходили на заробітки, щоб прокормити себе й бабусю мати. Одного разу їм повезло більше, чим звичайно: вони прийшли додому й принесли із собою у вигляді заробітку трьох козлів і три хліба. Свій заробіток вони вважали теперішнім багатством і прийнялися за поділ: звичайно, кожному довелося по козлові й хлібу. Чим більше маєш, тим більше хочеться мати; так і нашим карликам заманулося ще спробувати щастя: не чи зароблять вони стільки, щоб уже більше не бідувати. Відправляється старший на заробітки, побравши із собою козла й хліб. Іде він собі великою дорогою, загортає у усі аули й запитує, не мають потреби чи де-небудь у працівнику; нарешті, проходячи через поле, він помітив велетня, що орав землю.
-Не чи потрібний тобі працівник? - запитав карлик. Велетень подивився на карлика, ледве помітного від землі, і сказав глумливо:
-Мабуть, такий працівник, як ти, саме мені потрібний; наймайся на цілий рік: за ціною не постою!
Сторгувалися за скриньку золота.
-Ну, тому що ти вже найнявся до мене, то ступай до мене додому, зажар гарненько твого козла й порежь твій хліб на шматки; разом повечеряємо!
Карлик відправився виконати доручення свого нового хазяїна. Дружина велетня ниво що не втручалася й надала розпоряджатися працівникові, знаючи, звичайно, чому усе це скінчиться.
Увечері прийшов додому велетень і праг сісти за стіл; але у будинку не було ні стільця, ні крамниці.
-Ступай на двір і принеси на чому б можна було сидіти. Але дивися, - додав хазяїн, - щоб ця річ була ні з каменю, ні із землі, ні з дерева!
Скільки не шукав працівник, він не міг знайти такої речі. Коли він повернувся, то помітив, до своєї досади, що всі, приготовлене їм для обох, з'їдене хазяїном. У серцях запитує він хазяїна:
- Куди поділася моя частка?
- Вибач, будь ласка, - відповів велетень, - мені страх як хотілося їсти; я й тебе знімання на закуску! - Із цими словами він схопив карлика й проковтнув.
Довго брати чекали повернення старшого. Тоді середній, бажаючи також спробувати щастя, розв'язав піти на заробітки; молодший залишився при бабі матері. Трапилося так, що середній пішов тієї ж самою дорогою, по якій ішов і старший.
Не дивно, що він наткнувся на того ж самого велетня: його осяглася та ж доля, що й старшого брата.
Нарешті, розв'язав іти на заробітки Вершки. Тому що й він пішов тієї ж самою дорогою, те й він найнявся у працівники до велетня за ту ж плату, за яку наймалися його старші брати. Та його велетень відправив до себе у будинок з тим же дорученням.
Поки велетень орав, він приготував вечерю зі свого козла й хліба; усе це він розділив навпіл і відразу вирив невелику яму, яку накрив скошеної їм травою. Увечері прийшов велетень.
- Ступай на двір і пошукай що-небудь, на чому б можна
Було сидіти. Але дивися, - додав він, - щоб ця річ була ні з каменю, ні із землі, ні з дерева!
Зміркували Вершки, у чому справа, і притяг залізний плуг, яким орав велетень.
-Сідай, дурень! - сказав при цьому Вершки.
Здивувався його догадливості велетень і прийнявся з жадібністю поїдати свою частку. Вершки, звичайно, не міг з'їсти стільки, скільки велетень, і нез'їдене їм кидав непомітно у яму. Велетень дивувався усе більш і більш, бачачи ненажерливість Вершків; він ще доїдав свою частку, коли Вершки, покінчивши зі своєї, став самовдоволено пихкати й погладжувати черево.
- Дай-но, будь ласка, мені ще шматок від твоєї частки, - сказали Вершки, - мені страх як хочеться їсти!
- Ти й без того вже з'їв більше, чим випливає! - відповів з досадою велетень.
- Що ти? - сказали Вершки.- Я ще можу й тебе з'їсти! Велетень, недалекий розумом, так-таки повірив і злякався. день, що успадковує, відправився хазяїн орати зі своїм працівником. Тямущі Вершки усе надував свого хазяїна, видаючи себе за силача; працював - те, властиво, велетень, а Вершки тільки робили вигляд, що це він сам трудиться, і покрикував на хазяїна; велетень голодував цілими днями, а Вершки куштували від своєї порції, яку він приховав у ямі. Велетень, звичайно, усім цим тяготився, але йому вже важко було позбутися розумного карлика, що заволодів їм цілком.
Одного разу ввечері вони повернулися з поля; хазяїн забарився у дворі, а тим часом Вершки прошмигнули у світлицю й сховався за вогнищем. Увійшов незадоволений хазяїн і, думаючи, що Вершки ще возиться у сараї, став скаржитися дружині:
-Знаєш, дружина, у нашого слуги незвичайна сила. Але справа не у силі: він розумний не на зріст. Він нас ще обох погубить, - додав велетень, - якщо ми як-небудь із ним не покінчимо. Ось що мені спало на думку: коли він буде спати, ми його привалимо важким каменем!
Хазяїн із дружиною відправилися шукати підходящий камінь, а Вершки тим часом приготував зв'язку очерету, загорнув усе це у ковдру й поклав на своїй постелі; сам же сховався на колишнє місце. Притягли велетень із велеткою важкий камінь і звалили на постіль карлика; очерет став тріскотіти, а вони уявили, що це хрумтять кісточки карлика.
-Ну, - сказали у один голос велетні, - ми тепер обробили із проклятим працівником!
Відскіпавшись, як їм видалося, від працівника, вони вляглися спати. Прекрасно виспался також Вершки у своєму куточку. На світанку він піднявся раніше всіх, підійшов до постелі велетнів і став жартувати над ними.
-Ви думали, безмозкі велетні, - сказали Вершки, - що ви так легко впораєтеся із мною; у мене адже більше сили, чому у вас обох. Цей камінчик, яким ви мене думали придавити, пощекотал мене славно!
Отут уже велетні остаточно переконалися, що їм не злагодити з тямущим карликом, і тому вирішилися якомога швидше розплатитися з ним і відпустити його додому. Дали вони йому ціла скриня золота замість обіцяного скриньки.
-Ось тобі, - сказав велетень, - плата за твою службу, навіть більше покладеної; ступай собі додому!
-Що тобі заманулося, тупиця ти отака, змушувати мене нести такий сундучище; неси сам!
Велетень зовсім розгубився й, не знаючи, що робити з розумними Вершками, звалив на плечі скриня й рушила у дорогу. Вершки, не бажаючи себе стомлювати, підхопився на скриню й став указувати велетневі дорогу. На половині шляху стояло велике грушеве дерево зі спілими грушами. Підійшовши до нього, велетень зупинився, нагнув дерево й став ласувати грушами; Вершки сіли на сучок і теж їв груші. Коли ж велетень, наївшись досита груш, відпустив нагнуте дерево, те Вершки, що сиділи на сучку, описавши дугу, перелетів на іншу сторону. Карлик гримнувся б на землю, якщо б отут не трапилася лисиця, яка йому попалася саме між ніг. Сидячи на ній верхи й міцно тримаючи її за вуха, карлик крикнув:
- Ось, дивися, велетень, який ти нездогадливий! Ти їв груші, а я, побачивши лисицю, перестрибнув через дерево й піймав видобуток!
- Як же це так? - сказав у здивуванні велетень; він так-таки й не догадався, у чому справа; потримавши небагато лисицю, Вершки відпустив її й знову сплигнув на скриню.
Повага й навіть якийсь марновірний страх, який велетень став харчувати до Вершків, не мали з тих пір уже меж.
Не доходячи до будинку, Вершки зупинили велетня й сказав, що піде попросить мати приготувати що-небудь поїсти. Через деякий час він повернувся, і вони пішли у будинок Вершків. Мати Вершків возиться близько вогнища й не говорить ні слова. Велетень поставив скриню близько баби й, відійшовши назад, сів у дверей.
- Матінка! - сказали Вершки.- Дай-но поїсти чого-небудь нашому дорогому гостеві!
-Що ж я йому дам? - запитала матір.
- Як що? Я адже, ідучи на заробітки, залишив тобі двох убитих мною велетнів; невже ти їх уже з'їла?
-Так хіба ви їсте велетнів? - запитав зі здивуванням гість.
- Як же; ми раз у раз харчуємося їхнім м'ясом. Прийде, мабуть, і тебе з'їсти, як ти з'їв моїх двох братів.- Сказавши це, Вершки стали вже причиняти двері.
Не пам'ятаючи себе від страху, велетень вибив двері, причому Вершки відлетіли далеко убік, і кинувся бігти без оглядки. Вершкам цього тільки й потрібно було.
У такий спосіб Вершки розбагатіли й зажив на славу; але іноді він від душі сміявся, згадуючи, які дурні ці велетні!