Давним-давно у одному з міст Дагестану жив відомий бахарчи. Слава про його подвиги гриміла далеко за межами країни. Але ось у місті почали зникати один за іншим самі відважні джигіти. Не залишалося ніяких слідів — людей зникав, як струмок кизячного диму.
Багато молодців всполошились — кожний очікував своєї черги.
Тривожно було на серце й у нашого бахарчи, хоча хоробрість його була випробувана не раз.
Одного разу глибокою ніччю у ворота його будинку голосно постукали й пролунав чийсь голос: «Виходи!». Бахарчи хо"Тіл було вийти, але дружина сказала:
- Хто ж залишає будинок напіводягненим? Джигіт повинен вийти у повній готовності. Я осідлаю коня, а тим часом ти одягнися й озбройся.
Незабаром бахарчи у всеозброєнні вийшов - за ворота, ведучи за собою осідланого коня. У темряві він побачив вершника, який знаком пропонував йому іти за собою. Бахарчи корився.
Вони вибралися за місто й мовчачи поїхали, спереду — незнайомець, за ним — бахарчи.
Коли вони наблизилися до якогось замка, незнайомець сказав:
- Залишайся близько коней і чекай мене. Бахарчи мовчачи корився.
Незнайомець переліз через стіну й зник. Скоро з палацу почулися жахливі лементи й дзенькіт шашок. Коні рвонулися було у різні сторони, але бахарчи удержав їх, обдерши собі шкіру з обох рук. Як тільки за стіною стихло, незнайомець повернувся, витер шаблю й стрибнув у сідло.
- Один готовий, - задумливо сказав він і торкнув поводи. Бахарчи пішов за ним, не сказавши ні слова.
Так вони під'їжджали ще до двом замкам і щораз усе повторювалося. Незнайомець мовчачи перелазив через стіну, потім лунали жахливі крики й шабельний дзенькіт. Із третього замка незнайомець вийшов валандаючись і із труднощами піднявся на коня.
- Усе кінчене, - сказав він і повернув назад до міста. Коли стало світати, вершники добралися до міста. Незнайомець поїхав по цвинтарній дорозі зліз близько свіжовиритої могили, підійшов до чотирьом вартим рядом могабоним плитам і зняв шапку. Довгі золотаві волосся розсипалися по плечах, і бахарчи зі здивуванням побачив, що це дівчина.
- Слухай мене, джигіт, - початку вона своє оповідання.-ще, недавно я щасливо жила зі своїми трьома братами. Але у ніч перед моїм весіллям три нарта зі слугами по-зрадницькому напали на нас і вмертвили моїх братів і мого нареченого. Я знала цих нартов, тому що вони кілька раз сватали мене, але одержували відмову.
Я давно збиралася помститися підлим нартам, але для цього мені потрібний був надійний помічник. Я відправилася до самих прославлених джигітів, але не зустріла гідного. На мій заклик одні виходили без зброї, інші без сорочки, треті просто у нижній білизні. Я зрозуміла, що у всьому місті не залишилося теперішнього джигіта. У гніві я поубивала цих невартих людей, слава яких схожа на примару.
Нарешті мій вибір зупинився на тобі. Та ти з'явився на мій заклик гідно. Не знаю, чия це заслуга: твоя або твоєї дружини.
У останньому замку челядь молодшого нарта смертельно ранила мене. Прошу тебе виконати моє прохання, поховати мене у цій могилі, поруч із братами.
- Не говори таких слів! - закричав бахарчи.- Я викличу найкращих лікарів, і ти будеш ще довго жити. Я буду твоїм братом, а моя дружина — сестрою.
- Навіть якби я й не була поранена, те однаково я повинна була б умерти. Навіщо жити без улюбленого й близьких! - і дівчина впала намертво.