Жила не жила на світі баба, і було у неї три сини. Двоє старших уважалися розумними, а молодший — плішивий шарпак — Чилбик-Глупиш. У аулі витті кривдили Чилбика, але брати за нього ніколи не заступалися.
Одного разу троє братів пішли у ліс за хмизом. Цілий день вони працювали, а ввечері відправилися додому, але заблудилися у хащі. Настала ніч. Розгубилися старші брати, затремтіли від холоду й страху. А Чилбик забрався на високе дерево й побачив удалині вогник.
- Брати, я помітив вогник. Скоріше підемо туди! - закричав він і зліз із дерева.
Пішли брати у ту сторону — Чилбик спереду, за ним інші. Довго йшли вони через хащу, поки не побачили великий, будинок. Усередині горіло вогнище, а біля нього сиділи величезна харт і її три дочки.
- Сідайте до вогню, грійтеся, а я приготую вам вечеря, - звернулася до них велетка.
За вечерею перелякані старші брати не доторкнулися до їжі, зате Чилбик уплітав за троє й види не подавав, що і йому страшно.
Потім харт уклала трьох братів спати, а сама прилягла у вогню.
Уночі побрала харт брусок, нагострила великий ніж і крикнула:
- Хто спить? Хто не спить?
- Я сплю, і я не сплю, - відповів Чилбик.
- Уже пізно, і маленьким настав час заснути.
- У таку годину мати завжди пригощала мене варениками, - сказав Чилбик.
Харт знову роздула вогонь і приготувала вареники. Поїв їх Чилбик і прошмигнув у постіль.
- Хто спить? Та хто не спить? - знову закричала харт.
- Я сплю, і я не сплю, - відповів Чилбик.
- Чому ти не спиш, уже пізно.
- У цю годину мати завжди пригощала мене халвою, - сказав Чилбик.
Забурчала харт, але приготувала халву. Чилбик поїв і знову оркнул у постіль.
Пройшло небагато часу, і харт втретє закричала:
- Хто спить? Та хто не спить?
- Я сплю, і я не сплю, - відповів Чилбик.
- Бєдний хлопчик! Що це з тобою? Уже пізно. Я завтра рано повинна вставати і йти у поле. Давай заснемо.
- Як мені заснути? У такий час мати завжди приносила дні воду у решеті, - відповів Чилбик.
Побрала харт решето й пішла по воду, а Чилбик підхопився й переклав братів у постіль дочок харт, а тих — у постіль братів.
Харт довго намагалася зачерпнути воду решетом, але у неї, звичайно, нічого не вийшло, і вона повернулася додому.
- Хто спить? Та хто не спить? - ще раз крикнула харт. Ніхто не відгукнувся. «Ага, нарешті хлопчисько заснув, -
Думала харт, - зараз я оброблю із братами». Але харт перебила не братів, а своїх дочок: вона адже не знала, що Чилик переклав їх у постіль, де колись лежали брати. На світанку харт прокинулася й стала збиратися у поле.
- Червоногруда! - звернулася вона до своєї старшої дочки.- Я йду у поле, а ти звари голів і ноги цих хлопчиськ і принеси мені.
- Добре, мама! - наслідуючи голосу Червоногрудої, пропищав Чилбик.
Коли харт пішла, Чилбик відправив братів додому, а сам наділ плаття Червоногрудої, зварив голови й ноги дочок харт і відправився у поле.
Не встигнув він дійти до поля, як харт закричала:
- Донечка! Поки тебе не обпалило сонце й не продув вітер, іди додому, а сніданок залиши на межі.
Чилбик залишив вузлик на межі, а сам сховався й став чекати, що буде.
Харт швидко стисла ячмінь і села снідати, присуджуючи:
- Ах, Чилбик, Чилбик, я зараз зроблю з тобою те, що ти зробив з моїми варениками й халвою.
Схопила вона голову, піднесла до рота й у жаху підхопилася: те була голова її старшої дочки. Заволала харт, заверещала, почала рвати на собі волосся й дряпати особа.
Потім побачила слід Чилбика й кинулася навздогін. Так куди там, - не наздогнати їй моторного Чилбика!
Про те, що трапилося, стали говорити на базарі й годекане. Дійшов слух ж до хана, і велів він покликати Чилбика.
Прийшов Чилбик до хана.
- чи Правду говорять, що ти не боїшся харт? - запитав хан.
- Це правда, - відповів Чилбик.
- У такому випадку, - сказав хан, - тобі не важко буде забрати її ковдру, яким може укритися ціла сотня людей.
- Це не сутужніше, чим з'їсти хинкал, - похвастався Чилбик і пішов у ліс.
Там він вирубав довгий ціпок і загострив її. Уночі, коли харт заснула, Чилбик забрався на дах її будинку, проробив у ній діру й пощекотал велетку вістрям ціпка.
- Звідки узялося стільки бліх, - забурчала харт і прокинулася.
Чилбик знову вколов її.
- Прокляті тварини не дадуть мені спокою, - промурмотала вона й жбурнула ковдру у відкриті двері.
А Чилбик схопив його й побіг додому.
Незабаром стало холодно, і харт вийшла за ковдрою. Бачить: біжить Чилбик з ковдрою у руках, і пустилася навздогін. Так хіба вженешся зажвавим Чилбиком! А Чилбик приніс ковдру ханові.
- Ось молодець! - викликнув хан.- Раз ти зумів украсти у харт ковдра, то зможеш потягти у неї й казан, у якому можна зварити обід на сто людей.
- Добре, - відповів Чилбик і пішов до харт.
По дорозі захопив він повну торбу каменів і знову забрався на дах будинку харт. Коли велетка поставила на вогонь свій великий казан, Чилбик почав кидати камені у димохід. Полетіли отут іскри, і головешки з вогнища посипалися на ноги харт.
- Проклятий вогонь, проклятий казан! Противні ви мені після смерті дочок! - сердито закричала харт і жбурнула казан у город.
А Чилбик схопив казан і бігцем пустився додому.
Харт незабаром заспокоїлася, вийшла з будинку й побачила, що біжить Чилбик з казаном. Прагла було кинутися за ним, так махнула рукою: однаково не наздогнати!
Прийшов Чилбик до хана, кинув казан до його ніг і полегшено зітхнув. Але хан і не думав залишити Чилбика у спокої.
- У харт, говорять, золоторога коза є. Укради її, і я щедро нагороджу тебе, - наказав хан.
Набридло Чилбику виконувати всі примхи хана, але Усе-таки він розв'язав уважити його.
Знову пішов Чилбик у ліс, забрався на дах сараю, зробив діру й почав довгим гострим ціпком колоти козу. Мекнула коза.
- Чому обрадувалася, дурепа, - пробурчала харт і перевернулася на інший бік.
Але коза бекала усе голосніше й голосніше, тому що Чилбик увесь час колов її гострим ціпком.
- Даси ти мені поспати зрештою!-розсердилася харт і вигнала козу із сараю. А Чилбик звалив козу на плечі й побіг додому. Кинулася за ним велетка, так не вгнатися за Чилбиком!
Притяг Чилбик ханові золоторогу козу й сказав:
- На тобі козу й більше мене не тривож. Так хіба хан дасть кому-небудь спокій!
- Чилбик! - говорить він.- Виконай моє останнє прохання. Усе говорять: харт так харт. Прагну глянути на неї хоч раз. Якщо приведеш її сюди — видам за тебе свою дочку.
Затявся було Чилбик, але наближені хана почали його докоряти. При цьому вони увесь час повторювали: « За хана і його дочка й сто раз не жалко вмерти».
Погодився Чилбик. Надяг він лахміття, обмазав особу сажею, приклеїв бороду й відправився у ліс. Добрався Чилбик до будинку велетки й тонким голосом пропищав:
- Садам алейкум, харт! Подай милостиню бідному подорожанинові.
- Хто ти, вуж не Чилбик чи? - закричала харт. Заплакав Чилбик і говорить:
- Ах цей Чилбик! Життя від нього немає у нашому аулі. Убив він мого батька, убив мою матір і моїх братів, які були гарними теслями. Один я ледве урятувався.
Почува харт про нові жорстокості Чилбика, згадала своїх дочок і теж заголосила. А - потім дала вона подорожанинові поїсти й побажала щасливої дороги. Зібрався було Чилбик іти, але харт його зупинила:
- Постій-но! Ти сказав, що твої брати були теслями. Не чи зможеш ти зробити мені скриня для зерна?
- Це легше, чим з'їсти хинкал, - відповів Чилбик.- Давай дошки.
Чилбик сколотив скриню й зробив вигляд, що йде.
- Постій! - закричала харт.- Треба перевірити, чи міцна твоя скриня.
Залізла вона у скриню, захлопнула кришку й поднатужилась. Скриня розвалилася.
Тоді Чилбик зробила друга скриня з дубових дощок. Залізла у нього харт, поднатужилась, але скриня виявилася дуже міцним.
- Такий мені підходить. Відкривай! - крикнула вона.
- Як би не так, - відповів Чилбик, звалив скриню на плечі й пішов.
Зрозуміла харт, що Чилбик знову її обдурив; стала вона ревіти, волати, стогнати й кректати. А Чилбик спокійно несла скриня й присуджувала:
- Не реви, не волай, не стогни й не крекчи, харт. Не губи свою красу, а то наш хан не закохається у тебе.
Так вони дійшли до палацу. Зібралися у хана всі його наближені й стали вимагати зараз же відкрити скриня.
- Почекайте, - сказав Чилбик.- Ще встигнете обрадуватися харт, - і відкрив кришку.
Вискочила, що звідти сказився харт і стала вбивати всіх підряд, не розбираючи хто хан, хто візир, хто знатний, хто простолюдин. Але найбільше вона жадала крові Чилбика. А Чилбик заліз на високе дерево й прихопив із собою два мішки землі. Помітила його харт і підхопилася на дерево. Але Чилбик жбурнув у неї мішки із землею, харт гримнулася на землю, розбилася й випустила дух. Побрав Чилбик ніж і розпоров їй черево. Ви мені не повірите, але звідти вибігли всі, кого вона встигнула проковтнути. Ішли люди — кричали, собаки — гавкали, кури — кудахтали, осли — ревіли. Вийшли всі, крім хана і його наближених: Чилбик знав, кого не треба випускати!
Нарешті Чилбик розрізав мізинець харт, і звідти вискочила молода красуня. Чилбик відразу на ній одружився. Зіграли пишне весілля, били у мідні барабани, відіграли на шкіряній зурні. А я залишив молодих за веселощами й пішов додому.