Жив або не жив пачах, і було у нього три сини. Щодня вони відвідували батька, запитували про його здоров'я, вислухували ради й чекали наказів.
Одного разу вони побачили, що батько похмурий, як хмара, і сумовитий, як самотня хмара.
- Що з тобою, про батько! - викликнули сини.- Тому ти так сумний?
- Діти мої! - відповів пачах.- У сум мене повалив дивний сон. Приснився мені рідкої краси білий морський кінь. Коли денне світило з'явилося над морем, кінь вискочив на берег, тричі обскакало усе світло й поскакало у морську безодню. Разом з ним у безодню впало й моє серце. Ось причина мого суму.
- Клянемося тобі, батько, що ми або вмремо, або добудемо тобі цього коня! - сказали сини, -
Осідлали вони кращих коней і рушили у дорогу. На третій день доїхали вони до розпуття, на якому стояв величезний камінь із написом: «Праворуч поїдеш — небезпеки не зустрінеш, ліворуч поїдеш — небезпеки не зустрінеш. Прямо поїдеш — загибель знайдеш або щастя знайдеш».
Старший брат розв'язав їхати праворуч, середній — ліворуч, а молодший — прямо.
Обоє старших брата стали вмовляти молодшого не ризикувати, але джигіт відповів:
- Щастя схоже на хвіст півня у вітряний день. Або я загину, або повернуся з удачею. Залишитеся у живих — повідайте батькові про мою долю.
Розсталися вони, і кожний поїхав своєю дорогою.
Довго їхав молодший брат. Удень їхав, уночі їхав, поки не заїхав у дрімучий ліс. Довго бродив він у цьому лісі, а йому й кінця не було видне. Чотири місяці не зустрічав джигіт ні єдиної живої душі.
Нарешті він побачив великий слід — длиною у три лікті, шириною у лікоть і глубиною у половину ліктя. Поїхав джиги г по сліду й побачив поле, де стояло сім величезних замків. Навколо кожного замка — огорожа зі сталевих колів і залізного дроту, а на кожному колі — по людській голові. Зайшов джигіт у один замок і побачив величезну харт. Не довго думаючи, юнак кинувся до велетки й став ссати її груди.
- Ти тепер став моїм сином, а я твоєю матір'ю. Інакше я зробила б з тобою ось так, - пробурчала харт і тут. же схопила кішку, обсмажила її на вогні й проковтнула.- А тепер розкажи мені, хто ти й навіщо сюди прийшов?
Джигіт усе розповів своїй названій матері й запитав її ради.
- У мене сім синів — сім нартов, - сказала харт.- Скоро вони повернуться з полювання. Хто-небудь із них напевно знає, як тобі допомогти. А тепер сховайся у ларь, тому що мої сини не терплять навіть заходу людини.
Не встигнув джигіт сховатися, як пролунало голосне ревіння й регіт - це прийшли сини харт, сім нартов. У кожного з них на плечі чинара із прив'язаними оленячими тушами. Закричали нарти:
- Агов, мати, став казан!
Раптом вони стали принюхиваться й закричали:
- Тут пахне людиною!
- Ви з розуму зійшли, звідки бути тут людині! Напевно, де-небудь у лісі його учуяли, дурні! - вилаяла синів велетка й прийнялася за готування.
Нагодувавши синів м'ясом і напоївши бузою, харт запитала їх:
- Хто з вас знає про білого морського кін, який у мить ока тричі оббігає біле світло?
Шестеро промовчали, і тільки молодший відповів:
- Я знаю такого коня. Він належить морському пачаху. Зі сходом сонця він виходить із морської безодні й тричі облітає землю. Потім він купається у невеликому озері, що на березі моря, валяється у піску, а потім зникає у море. Поруч із озером росте чинара. На ній висить його золоте сідло зі срібною вуздечкою.
Коли нарти заснули, харт випустила названого сина зі скрині, указала шлях до озера й побажала удачі. Добравшись до моря, відважний джигіт вирив яму, заліз у неї й став чекати.
На світанку з моря вискочив білий красень кінь і тричі облетів землю. Коли він став валятися у піску, молодший син підхопився на нього й, як змія, прабонул до його шиї.
Тричі підскочив кінь до небес і тричі - опустився на землю, але скинути джигіта так і не зміг.
- Ти приборкав мене, і відтепер ти мій хазяїн. Осідлай мене й говори, куди тебе доправити, - промовив кінь людським голосом.
- Вези мене додому, до батька! - наказав наїзник, і кінь помчався зі швидкістю вітру.
Так їхали вони, поки не стемніло."Раптом спалахнуло таке яскраве світло, що стало світле як днем. Зліз джигіт з коня й бачить, що це світиться перо небаченого птаха.
- Побрати мені його або залишити? - звернувся він до коня.
- Якщо побереш — пошкодуєш і якщо залишиш — пошкодуєш, - відповів кінь.
- У такому випадку я поберу його! - викликнув юнак, сховав перо у шапку й поїхав далі. Через якийсь час вони добралися до стін якогось міста й зробили привал. Кінь почав щипати траву, а джигіт загорнувся у бурку й заснув.
Жителі міста раптом помітили, що серед ночі стало світле як днем і дуже злякалися. Ще більше злякався хан міста. Він викликав сотню воїнів і наказав довідатися, у чому справа. Коли вони вийшли за міські ворота, ви побачили, що світло виходить із шапки сплячого людини.
Розштовхали вони джигіта й привели до хана.
- Хто ти й куди шлях тримаєш? - запитав хан.
- Рід мий безвісний, а я просто броджу по світлі.
- Не чи скажеш ти, тому це раптом стало світле? - запитав хан.
- Немає нічого простіше, — відповів джигіт і показав незвичайне перо.
Дуже захотілося ханові одержати птаха з таким пір'ям, і він грізно наказав:
- Клянися молоком своєї матері, що дістанеш мені цей птаха, інакше я велю відрубати тобі голову!
Довелося джигітові дати клятву й відправитися за птахом. Побачив білий кінь хазяїна й запитав:
- Про що ти засмучуєшся, друг мій?
Розповів йому джигіт про клятву, яку його змусив дати хан.
- Не горюй, - відповів білий кінь.- Це не важка справа. Ми відправимося до того озера, де я купався. Щодня туди прилітають три голубки, дочки морського царя, скидає пір'я і йшло купатися. Ти побери пір'я самої молодшої й не повертай, незважаючи на угоди красуні. Тоді вона піде за тобою.
Як тільки вони доїхали до озера, юнак сховався у кущах і став чекати. Опівдні прилетіли три голубки, обернулися молодими дівчатами й стали купатися.
Джигіт зробив усі, як велів йому білий кінь, і, незважаючи на благання й прохання, не повернув дівчині її оперенья. Надвечір, коли дочки морського царя зібралися летіти, молодша сказала:
- Сестри мої, вибачайте й будьте щасливі. Я повинна залишитися тут. Принесіть мою скриньку.
Незабаром одна голубка принесла у дзьобі невелика кедрова скринька й швидко полетіла назад. Одяглася молодша сестра й вийшла на берег.
Посадив її джигіт до себе за спину, і вони поскакали.
- Скажи мені, джигіт, хто ти й куди мене везеш, - запитала дівчина.
Юнак усі їй розповів і закінчив такими словами:
- Дивися: геть місто, і там править хан, за який ти повинна вийти заміж.
- Навіщо видавати мене за нього, краще одружися сам, - попросила дівчина.
Джигіт промовчав, і незабаром вони під'їхали до палацу.
Побачив дівчину хан, затремтів, застукав зубами, і ока у нього стали завбільшки кулака.
- Я сьогодні ж одружуся на ній. Готовте весілля! - закричав хан.
- Не вийду я за такого старого, - затялася дівчина.- Якщо прагнеш одружитися, поверни собі молодість.
- Але як це зробити? Адже ніхто не зможе допомогти мені у цьому,, - запхикав старий хан.
- А ти вели вирити глибоку яму, наповни її молоком червоних корів і викупайся. Тоді ти станеш молодим, - порадила дівчина.
- У моїй державі не найдеться стільки корів червоної масті, - став журитися хан.
- Пішли кого-небудь на ту гірку, нехай він змахне цією хусткою, червоні корови відразу з'являться.
Хан змусив городян рити яму, а декількох нукерів послав на гору. Змахнув один нукер хусткою, і відразу збіглася велика череда червоних корів.
Заповнили яму молоком, і дівчина сказала:
- Стрибай, хан!
Але хан злякався, і тоді дівчина веліла привести самих старих у місті людей. Стали перед нею столітній сліпий і глухий старий і така ж баба.
Зіштовхнула їхня дівчина у яму, а потім витяглася назад молодими.
Хан негайно стрибнув у яму й став тонути. Говорять, він дотепер не дійшов до дна.
А джигіт забрал дівчину й поскакав далі.
По дорозі потрапив він у якесь місто й на базарі побачив свого старшого брата, який прислужував у хлібній крамниці. Був він блідий і одягнений у жалюгідне лахміття. Молодший брат викупив його у хазяїна, і вони усе разом рушили за середнім братом.
Середній брат у іншому місті був слугою у м'ясника. Викупив молодший і середнього брата, і усе відправилися додому.
Але гризла заздрість старших братів, і розв'язали вони загубити безстрашного джигіта.
На привалі, коли молодший брат заснув, вони скинули його у глибоку яму. Потім вони стали ловити його коня, але ніяк не могли піймати. Тоді вони схопили наречену брата, заточили дівчину у вежу.
Потім підступні брати з'явилися до пачаху, своєму батькові.
- Про наш батько! У пошуках морського коня ми об'їхали увесь світ, але ні під небом, ні на землі такого коня не знайшли.
- Не треба мені ніякого коня. Скажіть, куди ви діли мого молодшого сина? - запитав незадоволений батько.
- Він пішов по небезпечній дорозі всупереч нашим угодам, - відповіли брати й почали клястися, що нічого більше не знають про брата.
Сабоно засмутився пачах і велів оголосити жалоба.
А брати тим часом переконували бранку у смерті нареченого й умовляли її вийти заміж за один з них. Але дівчина незмінно відповідала: «Я не пари нікому з тих, хто прислужував торгашам у крамницях».
Одного разу дівчина побачила у вікно білого коня, який бродив навколо вежі. Вона зробила йому знак наблизитися. Кінь примчався під вікно.
- Де мій наречений? - запитала вона й довідалася, що її наречений усе ще нудиться у ямі. Дівчина заплакала, але кінь сказав:
- Не засмучуйся! Я спробую його врятувати. Тільки дістань мені довгу мотузку.
Дівчина відрізала свої коси й звила довгу й міцну мотузку.
- А тепер зроби петлю й накинь її мені на шию - попросив кінь.
Дівчина так і зробила.
А джигіт уже зневірився вибратися з ями, коли до його ніг упала міцна мотузка. Та нагорі він побачив вірного коня. Вихром примчався додому відважний джигіт. Побачили його брати й пустилися бігти: один — на захід, а іншої — на схід. Говорять, вони дотепер ще біжать.
А у палаці пачаха було влаштовано пишне весілля, яке тривало дуже довго, Нарешті вона скінчилася, а з нею й наша казка