Злодій і чаклун

2-09-2016, 15:48 | Ангольські казки

Я розповім вам історію, яка відбулася у Кисаме, де владикою був вождь Кимона диа Зонга. Ви, напевно, прагнете знати, коли це відбувалося? Точно ніхто не може вам відповісти, але тільки було це давно, дуже давно, більш двох століть назад.

У тіні, під могутнім корковим деревом, яке служило й місцем зборів, і місцем відпочинку, і місцем, де люди обмінювалися новинами, сьогодні сиділи усе. Кожний займався якою-небудь справою. Вождь любив спостерігати, як працюють його піддані. Йому дуже не подобалися ледарі.

- Скажіть-но, хто встає раніше: чаклун або злодій? Хто з них прокидається раніше? - запитав Шамбеже, молодий чаклун, який спілкувався тільки зі злими силами. Слава у нього була дурна. Люди його не любили й побоювалися. Ходили слухи, що цей Шамбеже й дехто ще, які з ним заодно, ночами чаклують і викрадають мерців.

Тому ніхто нічого не відповів Шамбеже, роблячи вид, начебто не чує.

Краще не відповідати такій людині, краще з ним не зв'язуватися. А то, чого доброго, викличеш на себе лихо. Хто його знає, що він там задумав, чому ставить таке запитання.

- Ну, так що ж ви мовчите? Хто встає раніше? - повторило питання Шамбеже.

Та раптом відомий злодюжка Камуколо не витримав:

- Злодій встає раніше!

- Виходить, ти затверджуєш, що злодій встає раніше чаклуна?

- Так. Коли злодій виходить на роботу, чаклун ще спить.

- А я затверджую, що чаклун. Давай посперечаємося. Нехай люди скажуть, хто з нас прав.

Але усе мовчали. Ні, вони нічого не скажуть, вони навіть не прагнуть говорити. Чаклун і злодій - це не ті люди, з якими при-ятпо розмовляти. Схиливши голови, люди робили вигляд, що їм не до того, що вони дуже захоплені своєю роботою: один - плів циновки, іншої - кошика, третій - вирізав щось із дерева.

Бачили доносилися жіночі голоси й ритмічне постукування пестов у дерев'яних ступках: пу-пу-пу. Там жінки, переговорюючись або наспівуючи, товкли маніоку. На галузях скрекотали цикади, радісно співали птаха. Голі, зовсім маленькі діти відіграли неподалік від своїх матерів. Хлопці старше ганявся за сараною, а піймавши її, обривали їй крабоця й довгі ноги, кидали у горщик з киплячим пальмовим маслом. Хлопчиська нишпорили у високій траві у надії знайти пташині гнізда або ставили пастки для горлиць. Відразу поодинці й чередами паслися свині, бродили кури, кози й навіть буйволи. Неквапливо ходили жінки, несучи на головах більші горщики й кошика.

Раптом на галявині з'явилася молода жінка з безліччю кісок на голові, пофарбованих червоною глиною й змазаних пальмовим маслом. На голові у неї був звичайний вантаж - величезний плетений кошик, а за спиною - дитина.

- Агов, Бебека!-крикнув їй вождь.- Чому ти затрималася?

Жінка наблизилася, зняла важку ношу з голови й шанобливо вітала вождя, торкнувшись долонями землі:

- Адже ще рано, пан.- Та, ледве перекладаючи подих від утоми, додала: - Шановний пан, чи чув ти, що говорять про нового чаклуна, онука Канжили?

- А що ти чула? Що про нього говорять люди?

- Я віднесу спочатку кошик, пан...

- Немає. Говори зараз, а то наш верховний чаклун не заспокоїться, поки не почує, що там відбулося.- Та вождь величним жестом указав на старого, який щось плів з волокон листів баобаба.

Зніяковіло посміхаючись, Бебека зняла пов'язку й поклала дитину на землю поруч із кошиком.

- У Канжили народився онук, і із самого народження видне було, що це не проста дитина! Ось що говорять, шановний пан, - сказала вона скромно.

- Так-так, я теж чув... Нібито, як тільки він вийшов зі чрева матері, відразу запросив їсти, - оживившись, закивав головою старий чаклун.

Та вождь ствердно нахилив голову:

- Та я це знаю, чув, як про це говорили. А що тепер говорять?

- Він уже підріс небагато, - сказала Бебека.- Є у нього й батько й мати, але він визнає тільки одну бабусю. Дуже її любить. Ні хвилини без неї бути не може. Якщо бабуся збирається йти до струмка, він плаче, щоб вона і його побрала із собою. Якщо вона прагне йти до кого-небудь із сусідів, він плаче,

Щоб вона й туди побрала його із собою. Куди б не пішла бабуся, онук завжди з нею. Навіть коли вона у поле працює.

Одного разу бабуся відмовилася побрати онука із собою у поле, сказавши, що вона утомилася і їй важко його нести. "Ти не прагнеш мене побрати із собою?-крикнув він. - Ну дивися, уночі прийдуть до тебе пакаси!" Бабуся не звернула ніякої уваги на його слова, тільки посміхнулася. Та, знаєш, шановний пан, це трапилося! Хоча сказав таке дитина, а не доросла людина...

- Теперішній чаклун із самого дитинства може чаклувати. Треба б бабусі знати це! - перебив її старий чаклун.

Та вождь знову схилив голову:

- Так, бабусі повинна була це знати, повинна була знати, який у неї онук...

- Та ось, шановний пан, - продовжувала Бебека, - як дитина сказала, так і вийшло. Уночі ціла череда пакас оточило їхню хатину: му... му... му... Та це незважаючи на те, що навколо горіли багаття, щоб звірі не підходили. Зі страху бабуся стала кричати, кликати на допомогу. Люди, які спали у інших хатинах, прокинулися, пішли подивитися, що трапилося, але ніхто не зважувався підійти, близько. Усе боялися такої великої череди. Адже у пакас довгі роги... А бабуся кричала:

"Де мій онук, де мій маленький чаклун, нехай він прожене череду, а то пакаси мене вб'ють!" Хтось побіг шукати онука. А він у хатині. Прокинувся й говорить батькові й матері: "Айюе! Я знаю, чому моя бабуся плаче - її пакаси не випускають із хатини!" Винесли дитину... Та всі пакаси миттєво розбіглися. Ось про що говорять зараз усюди.

- Ця дитина теперішня чаклун. Такий чаклун нам дуже потрібний, його будуть слухатися всі добрі сили... Тепер можеш іти, Бебека, серце нашого старого чаклуна заспокоїлося...- сказав вождь і рухом руки показав, що вона може йти.

Та, торкнувшись долонями землі, Вебека підняла сину, який відіграв на землі, поставила кошик на голову й неквапливо покрокувала по стежці.

- Тепер, - сказав старий чаклун, - є кому мене перемінити. У нас, у нашого народу буде гарний, добрий чарівник.

- Це нам дуже потрібно, - погодився вождь.- Усе підтверджує велику силу хлопчика. Я чув, нібито, коли він прагне їсти, а у будинку немає ніякої їжі, варто йому тільки сказати: "Бабуся, піди до струмка, там знайдеш їжу й для мене, і для себе", як обоє вони бувають ситі. Так-так, хлопчик виросте й стане добрим чарівником.

Запанувала тиша. У густій тіні дерева люди працювали й тихо обговорювали тільки що почуте. Один зі старійшин, опираючись на ціпок, підійшов до вождя:

- Якщо ця дитина має таку велику силою, чому б нам не попросити його викликати дощ? Адже наш старий чаклун, як не намагався, дощу не наколдовал нам.

- Я вуж, напевно, зостарився, боги мене не слухають, - сумно проговорив чаклун. Треба, щоб батько дозволив дитині чаклувати, і нехай хлопчик попросить богів про дощ.

- Якщо треба, те поговоримо з батьком. Напевно, він погодиться. Нам дуже потрібний добрий чаклун. Люди незадоволені Шамбе-Же й тими, хто з ним заодно. Багато вони зла роблять. А наш добрий чарівник став уже старий і слабкий.

Кимона диа Зонга, великий вождь, піднявся:

- Нехай ця дитина стане славою не тільки нашого народу, але й усієї нашої землі! Так буде так!

Тоді, добре запам'ятавши почуте, Шамбеже розв'язав показати людям, на що він здатний. Та з настанням ночі він разом з тими, хто з ним заодно, відправився у шлях.

- Ми йдемо у мороці! Ми всі бачимо! Ми йдемо у мороці! Ми всі бачимо!-устрашающе повторювали вони.

Люди крізь сон чули їхні голоси й тривожно ворочалися на циновках.

- Де його поховали? - запитав один із супутників Шамбеже. А інший, ударивши ногою по маленькому горбкові землі, сказав:

- Тут! Хіба ви не бачили, де його ховали? Та у злісній радості усе закричали:

- Піднімися, мрець, ми прийшли!

Шамбеже й один з тих, хто з ним заодно, посипали землю чарівним порошком, наказуючи байдужому тілу піднятися зі своїх носилок.

- Тепер він наш! Тепер він наш! Та тіло й душу! Усе наше! Але у цей час небо на сході ледве посвітліло.

- Прийде наш бенкет відкласти до завтра, - з досадою проговорив Шамбеже.-Нехай мрець полежить поки у моїй хатині. Віднесемо-но його туди. Згодні?

Та ті, хто із Шамбеже заодно, погодилися. Завтра вони їм повечеряють. Учотирьох вони понесли носилки з мертвим тілом у хатину Шамбеже.

Але ніхто з них не знав, що Камуколо, хитрун і злодюжка, вистежив їх, усе бачив і чув. Слідом за чаклунами він пробрався у хатину й улігся поруч із мертвим тілом.

"Ось тепер ми довідаємося, хто хитріше! Ось тепер ми довідаємося, хто раніше встає: чи ти, чаклун, або я - злодій", - так, лежачи поруч із мерцем, міркував Камуколо.

Коли знову настала ніч, Шамбеже прийшов за небіжчиком. Потягнув чаклун мертве тіло до себе, а воно раптом отпрянуло назад і важко шльопнулося на колишнє місце.

- Агов! Не прагнеш іти? Тобі сподобалося це місце? - глумливо проговорив Шамбеже.

А ті, хто заодно із Шамбеже, стояли поруч і не розуміли у чому справа.

- Я його тягну, а небіжчик чомусь вертається назад...- розгублено пояснив Шамбеже. Та знову спробував підняти мерця. Але у нього знову нічого не вийшло.

- Він уже не може чого-небудь прагти! Нехай робить те, що ми прагнемо! - реготали чаклуни.- Бери його за плечі, а ми поберемо за ноги.

Так вони звалили тіло на носилки й дуже задоволені направилися у густі зарості.

А Камуколо потихеньку вибрався зі свого вкриття, прихопив кошик Шамбеже, у якій лежали чаклунські приналежності й, намагаючись не упустити чаклунів з виду, але разом з тим і не наближаючись до них занадто, відправився слідом за ними.

Підвішене на жердинах мертве тіло було освітлено полум'ям, що розпалюється, багаття. Довкола нього, по зміїному ізвиваючись, вертілися чаклуни у диявольському танці. Вони дриґали ногами, скажено крутили головою, хрипкими голосами викрикували якісь заклинання й пронизливо свистіли. Та це були вже не люди, а дивні істоти: на головах - рога, пташине пір'я й волосся сторчма, на чолі - величезний ріг носорога, на поясі у кожного по чотири безупинно шарудливі гілки: дві - з боків, одна - попереду й одна - позаду.

Та ось, начебто призиваючи до бенкету, мови полум'я почали лизати мертве тіло, яке вже видавало різкий захід. Шамбеже зупинився першим і, зловісно посміхаючись, оглянув небіжчика:

- Подивитеся-но на нього! Геть який жирний! Та для кого він так намагався побільше їсти? Га-ха-Га!

- Не знаєш для кого? Для нас, звичайно! - сказав один із чаклунів.

Та знову, ощиривши зуби, закрутилися вони навколо жертви. Затріщали сухі суки, чаклуни вибухнули реготом.

Потім, ляснувши кілька раз у долоні, Шамбеже присів навпочіпки.

- Ось ця сама тварина, Кифубу, - сказав Шамбеже, указуючи на небіжчика, - праг мене одного разу знеславити! Знаєте, у той час, коли була чуму, я пішов до нього просити, щоб він дав мені бика... Мої здохли від хвороби, а коровам був потрібний бик... Та як ви думаєте, що він мені відповів? "Тут у наших місцях, чуми не було. Якщо я тобі дам бика, він здохне так само, як твої..." А тепер сам жариться, як бик!

- Зараз ми його спробуємо! - викликнув один із чаклунів, із шумом вдихаючи захід смаженого м'яса.

Витягшись із кошика велика бульба маніоки, Шамбеже викликнув:

- Зараз ми його спробуємо разом із цією штукою!

Раптом зовсім поруч завили шакали, притягнуті заходом смаженого м'яса.

- Убирайтеся ладь! Убирайтеся ладь! Це не для вас! - закричали чаклуни й стали кидати у шакалів палаючі головешки.

А Камуколо, що ховався у кущах, корчився від відрази. Отож вони які, чаклуни! Серед людей поводяться, як люди, а тут - як звірі! Ах! Вони заслуговують найстрашнішої смерті! Убивці, людожери!

- Може, це мені усе ввижається? Чур мене, чур мене! Піду-но я звідси подалі, поки мене не побачили, - прошептав Камуколо, обережно уползая крізь зарості кущів і волочачи за собою заповітний кошик.

- Це що таке? - здивував Шамбеже, коли рано ранком побачив на галявині Камуколо, що загорнувся у шматок червоної тканини.

Серце Шамбеже стислося від страшної підозри. Уже дуже ця червона тканина була схожа на ту, яка звичайно лежала у його кошику. Він помчався у хатину, усе перерив. Але дарма. Ні тканини, ні кошика... Так, на Камуколо його чарівна тканина! Негідник! Злодій!

Бігцем вернувся він на галявину, де Камуколо усе ще стояв, обгорнутий червоної тканиною, а на нього у усі очі дивилися дівчини.

- Тепер я вірю, що злодій встає раніше чаклуна! - сказав Шамбеже.

- Хіба я тобі цього не говорив? Злодій завжди встає раніше чаклуна й знає те, що приховує від інших чаклун, - не розгубився Камуколо.

- Що ти бовтаєш? - прошипел чаклун.

- А ти що, уже нічого не пам'ятаєш?

- Що я повинен пам'ятати?

- А що ти робив уночі? Де ти був? Знаєш, чому ти не міг зрушити мертве тіло з місця? Знаєш? Тому що я його тяг у іншу сторону. Зрозумів?

Шамбеже похолодів від страху. Проклятий злодій усе знає! Та, пригнічуючи у собі ненависть, удавано посміхаючись, Шамбеже проговорив:

- Ось ти який! Жартівник!-Та він витягся трубку.- Немає чи у тебе вугіллячка прикурити? - недбало запитав Шамбеже.

Але Камуколо безстрашно закричав у особу чаклунові:

- Немає у мене ніякого вугіллячка! Це у тебе є вугіллячка, щоб присмажувати нещасних! Люди, я не жартую, я усе бачив, усе бачив!

Шамбеже мовчав, спрямувавши ока у небо, безмовно призиваючи на допомогу парфумів. Ох, як йому хотілося, щоб Камуколо вмер у цю мить! Як йому хотілося змусити назавжди замовчати негідного злодюжку! Але у нього вже не було чарівної червоної тканини, не було нічого для чаклунства.

А у цей час на галявину вийшов вождь, і старійшини оточили його, прислухаючись до суперечки Шамбеже й Камуколо. Про що це вони там говорять? Злодій і чаклун, чаклун і злодій...

Великий вождь Кимона диа Зонга із цікавістю запитав:

- Про що це ви спорете? Я прагну знати, що трапилося.

Та тоді Камуколо розповів усе, що бачив уночі! Страх охопив людей.

- Ах, цей чаклун! Тепер зрозуміло, хто викопав із землі померлого Кифубу! Тепер зрозуміло, куди подівся бідолаха! - у жаху поплескуючи долонями по відкритих ротах, бурмотали люди.

Посередині схвабоованої юрби стояв Камуколо з вираженням торжества на особі. Він показав незвичайну хоробрість, сьогодення мужність - був там, де чаклуни пожирають небіжчиків, де людей не може перебувати безкарно. Він сам спостерігав за страшним бенкетом.

- Агов, Камуколо! Невже ти не тремтів від страху? - запитували люди.

- Ось хто у нас теперішня людина! - вигукували люди. Та Камуколо, гордий своєї хоробрістю, розповідав їм усі,

Що він бачив у цю ніч.

А у цей час Шамбеже, уже зв'язаний, чекав тих, хто з ним заодно, - їх повинні були сюди привести.

- чи Знаєш ти, що чекає тебе й твоїх спільників? - запитав розгніваний вождь.

Шамбеже стояв, уп'явшись у землю, і бурмотав заклинання. Але вони не допомогли йому. Один зі старійшин сказав:

- Покінчимо зі злими силами! У нас тепер є добрий чарівник!

А бачили доносився шум юрби, радісні голоси, що вітають

Маленького онука Канжили, якого на руках несла сюди його бабуся. Та тоді злі чаклуни за звичаєм тих місць самі себе стратили - повісилися на чотирьох галузях одного величезного дерева.

Зараз ви читаєте казку Злодій і чаклун