Hа півночі Англії у графстві Йоркшир жив колись великий чарівник. Він говорив на всіх мовах і знав усі таємниці Всесвіту. У нього була величезна книга із залізними застібками й залізними куточками у плетінні із чорної телячої шкіри. Коли чарівник праг читати, він відмикав її залізним ключем. Тільки він один розумів цю книгу, у якій були зібрані таємниці темного царства парфумів.
У цього чарівника був учень. Він прислужував своєму вчителеві, але йому суворо-пресуворо заборонялося відкривати величезну чорну книгу або заходити у таємні Спокої вчителі.
Та ось якось раз, коли чарівника не було будинку, учень не стерпів і прокрався у його Спокої. Там він побачив дивовижні колби й тиглі, якими користувався чарівник, коли праг перетворити мідь у золото й свинець у срібло; і всевидюче дзеркало: коли чарівник виглядав у нього, він бачив усе, що робиться на світі; і чарівну раковину: коштувало чарівникові прикласти до неї вухо, і він чув усе, що праг чути.
Однак учень дарма возився з колбами й тиглями: йому так і не вдалося одержати з міді золото, а зі свинцю — срібло. Марне дивився він у чудесне дзеркало: у ньому пропливали лише дим так хмари. А у раковині щось глухо шуміло, начебто далека морська хвиля била про невідомий берег.
«Нічого у мене не виходить, — розв'язав учень, — тому що я не знаю заклинань, записаних у книзі. А вона замкнена».
Він обернувся — і про чудо! - книга лежала не замкненої: учитель перед відходом забув вийняти ключ із замка. Учень кинувся до книги й відкрив її. Слова у ній були написані червоним і чорним чорнилом. Юнак майже нічого не міг зрозуміти. Але він Усе-таки провів пальцем по якімсь рядкові й прочитав її вголос.
Та отут кімната раптом поринула у морок, будинок затремтів, громові розкати прокотилися по всім покоям, і перед учнем чарівника з'явилося жахливе страховисько, що вивергає вогонь, з очима, немов палаючі смолоскипи. Це був сам диявол Вельзевул, покірний чарівникові! Юнак ненавмисно викликав його заклинанням.
- Наказуй! - заревів диявол громовим голосом.
Юнак застиг на місці, його пробирало тремтіння, волосся встали у нього сторчма.
- Наказуй, або я тебе задушу!
Але юнак не міг говорити. Тоді злий дух схопив його за горло й, обпалюючи своїм вогненним подихом, заревів:
- Наказуй!
- Полів геть той квітка! - у розпачі викрикнув юнак перше, що прийшло йому у голову, і показав на герань, що стояла у горщику на підлозі.
Дух відразу зник, але через мить повернувся з барилом води й вилив усю воду на квітку. Потім знову зник і знову повернувся з барилом на спині. Та так раз за разом зникав і вертався, і усе лив і лив воду на герань, поки води у кімнаті не набралося по щиколотку.
- Досить, досить! - молив юнак.
Але диявол не слухав його: він усе тягав і тягав воду — адже учень чарівника не знав заклинань і не вмів проганяти парфумів.
Ось вода піднялася вже хлопцю до колін і продовжувала ще прибувати. Дійшла йому до пояса. А Вельзевул без перепочинку усе тягав і тягав повні барила й поливав герань. Незабаром вода добралася юнакові до підборіддя, і він видрав на стіл. Потім вона піднялася до самих вікон, забилася про стекла, забурлила навколо ніг учня, залила його по пояс… по груди… по шию… Дарма він кричав — злий дух не вгамовував.
Він і донині тягав би воду, поливав би герань і, звичайно, залив би весь Йоркшир, так, на щастя, чарівник згадав, що забув замкнути свою книгу, і повернувся. Та у той самий момент, коли вода вже пузирилася у самого підборіддя бідолахи учня, чарівник увірвався у свої Спокої, вимовив заклинання й повернув Вельзевула його пекельному полум'ю.