У царювання славного короля Едуарда III жив хлопчик по імені Дік Уйтингтон. Батько й мати його вмерли, коли він був зовсім маленьким.
Дикий був так малий, що ще не міг працювати. Туго доводилося бедняжке. Обідав він скудно, а снідати часто й зовсім не снідав. Люди у його селі були бідні й нічого не могли йому дати, крім картопляних очистков так зрідка черствої кірки хліба.
Та ось наслухався Дік усяких небилиць про велике місто Лондон. А у ті часи, треба вам сказати, у селі думали, що у Лондоні живуть одні лише знатні добродії, які цілими днями тільки й роблять, що співають так танцюють, а всі лондонські вулиці вимощені чистим золотом!
Якось раз, коли Дік стояв у пришляхового стовпа, через село проїхав більший візок, запряжена вісімкою коней з бубонцями на вуздечках. Дикий розв'язав, що візок їде у прекрасне місто Лондон, і, набравшись хоробрості, попросив возія побрати його із собою.
- Дозволь мені йти поруч із візком! - попросив Дік. - У мене немає ні батька, ні матері. Та гірше, чим тепер, мені однаково не буде.
Возій подивився на обтріпану одежонку Діка й відповів:
- Іди, коли прагнеш!
Та вони рушили у шлях разом.
Дикий благополучно добрався до Лондона. Йому так не терпілося побачити чудесні вулиці, мощені золотом, що він навіть забув подякувати доброму возієві й із усіх ніг кинувся шукати їх. Він бігав з вулиці на вулицю й усе чекав, - ось зараз здасться бруківка із золота. У селі він три рази бачив
Золоту гінею й відмінно пам'ятав, скільки дрібної монети давали у обмін на неї. Ось він і думав: варто тільки відколювати по шматочкові від бруківці, і грошей у нього буде скільки душі завгодно,
Бідолаха Дік бігав, поки зовсім із сил не вибився. Свого друга возія він більше й не згадував. Нарешті, уже до вечора, Дік переконався, що куди б він не пішов, усюди тільки бруд замість золота. Забився він у темний куточок і плакав, поки не заснув.
Усю ніч маленький Дік провів на вулиці, а ранком, дуже проголодавшись, устав і пішов бродити по місту. Кожного зустрічного він просив: "Подайте хоч півпенні, щоб мені з голоду не вмерти!" але майже ніхто не зупинявся й не відповідав - тільки двоє-троє перехожих подали йому по монетці. Бідолаха зовсім ослабшав від голоду й ледь тримався на ногах.
У отчаянье він попросив милостиню ще у декількох перехожих, і один з них крикнув йому сердито:
- Пішов би краще працювати на якого-небудь ледаря!
- Я готовий! - відповів Дік. - Поберіть мене, і я із задоволенням піду працювати до вас.
Але перехожий тільки вилаяв його й пішов далі. Нарешті якийсь добродушний на вид пан помітив голодного хлопчика.
- Тобі б на роботу найнятися, дорогою, - сказав він Діку.
- Я б найнявся, так не знаю куди, - відгукнувся Дік.
- Ідемо із мною, якщо прагнеш, - проговорив пан і відвів Діка на косовицю.
Там Дік навчився моторно працювати й Жив розкошуючи, поки косовиця не скінчилася.
А потім він знову не міг знайти роботи й, напівмертвий від голоду, звалився
У дверей містера Фитцуоррена, багатого купця. Там його незабаром помітила куховарка, презла жінка.
- Що тобі тут треба, ледачий бурлака? - закричала вона на бідного Діка.- Відбою немає від цих злиденних! Якщо ти не заберешся звідси, я тебе помиями обіллю! У мене й горяченькие найдуться. Жваво підхопишся!
Але отут повернувся додому до обіду сам містер Фитцуоррен.
Побачив він у своїх дверей брудного, обірваного хлопчика й запитав його:
- Чого ти тут лежиш, хлопчик? Ти адже вже великий, міг би працювати. Ледар, вірно?
- Що ви, сер! - відповів Дік. - Зовсім я не ледар. Я б усією душею праг працювати, так нікого тут не знаю. Мабуть, я занедужав від голоду.
- Ех, бідолаха! Ну, вставай! Подивимося, що з тобою таке.
Дикий праг було піднятися, але знову повалився на землю - так він ослабшав. Адже у нього три дні ні крихти у роті не було, і він уже не міг бігати по вулицях і просити милостиню у перехожих. Купець наказав віднести Діка у будинок, нагодувати його ситним обідом і дати йому посабону роботу на кухні.
Добре жилося б Діку у цій привітній сім'ї, якби не зла куховарка. Вона раз у раз говорила йому:
- А ну, повертайся жвавіше! Вичисти рожен так підгвинти його рукоятку, витри лист, розведи вогонь, вимий увесь посуд так попроворней, а то!.. - і вона замахувалася на Діка черпаком.
Крім того, вона так звикла одне збивати, інше відбивати, що, коли їй нема чого було робити, вона била нещасного Діка по голові й плечам і половою щіткою й усім, що тільки попадалося під руку. Через деякий час дочки містера Фитцуоррена Алісі розповіли, як куховарка знущається над Діком. Та Аліса пригрозила прогнати куховарку, якщо та не перестане
Гнобити хлопчика
Після цього куховарка стала звертатися з Діком ліпше, але отут на нього звалилося нове лихо. Ліжко його стояло на горищі, а там і у підлозі й у стінах було стільки дір, що миші й пацюка просто переводили його ночами.
Якось раз вичистив Дік одному панові черевики, а той дав йому за це цілий пенні, і Дік розв'язав купити на ці гроші кішку. На інший день він побачив дівчинку з кішкою й сказав їй:
- Продай мені свою кішку! Я тобі за неї цілий пенні дам.
- Що ж, беріть, пан! - відповіла дівчинка. - Хоча моя кішка дорожче коштує-адже вона відмінно ловить мишей!
Дикий сховав кішку на горищі й ніколи не забував принести їй залишки свого обіду. Не пройшло й декількох днів, як миші й пацюка перестали його тривожити, так що тепер він міцно спав ночами.
Незабаром після цього один з торговельних кораблів містера Фитцуоррена став готуватися у далеке плавання. За звичаєм, слуги могли спробувати щастя у торговельних справах разом з хазяїном і послати за кордон які-небудь речі на продаж або гроші на покупку товарів. Одного разу хазяїн скликав їхніх усіх у вітальню й запитав, що вони бажають послати.
У усіх найшлося чому ризикнути. Лише у бідолахи Діка не було ні грошей, ні речей на продаж - нема чого було йому послати, тому він і не прийшов у вітальню. Міс Аліса догадалася, чому немає Діка, і веліла покликати його.
- За нього дам гроші я, - сказала вона. Але батько заперечив їй:
- Так не годиться! Кожний може послати тільки що-небудь своє, власне.
- Немає у мене нічого, - сказав бідний Дік. - Ось хіба кішка... Я її недавно купив за пенні у однієї дівчинки.
- Так неси сюди кішку! - наказав містер Фитцуоррен. - Можеш послати її.
Дикий сходив наверх, приніс свою бідну кішку й зі сльозами на очах віддав її капітанові корабля.
- Тепер, - сказав він, - миші й пацюка не дадуть мені спокою ночами.
Усе глузували з дивовижного "товару" Діка, одна лише міс Аліса пошкодувала його й дала йому грошей на нову кішку.
Це викликало заздрість у злісної куховарки, тим більше що міс Аліса взагалі була дуже добра до бідолахи Діку. Куховарка стала знущатися з нього пущі колишнього й раз у раз колола його тим, що він послав за море кішку.
- Як думаєш, - говорила вона, - дадуть за твою кішку стільки грошей, щоб їх вистачило на ціпок - тебе бити?
Зрештою бідний Дік не витерпів і розв'язав бігти. Забрал він свої пожитки й рано ранком першого листопада, у день усіх святих, рушив у шлях. Дійшов до Холлоуейя, присів на камінь - цей камінь і донині називається "Каменем Уйтингтона" - і став роздумувати, по якій дорозі йому йти.
Та поки він роздумував, дзвона церкви Бау-Черч, - а їх у той час був тільки шість, - почали дзвонити й Діку здалося, начебто вони говорять йому:
ПРО, повернися у Лон-Дон,
Дин-дон! Дин-дон!
Лорд-мер Уйтингтон,
Дин-дон! Дин-дон!
"Лорд-мер?-здивувався Дік.-Так я що завгодно витерплю, аби тільки стати лондонським лорд-мером і кататися у розкішній кареті, коли виросту більшим! Ну що ж, мабуть, повернуся, і навіть уваги не стану обертати на кухаркини стукалки й воркотню, раз мені зрештою призначено стати лорд-мером
Лондона".
Дикий пішов назад і, на щастя, встигнув повернутися додому й прийнятися за роботу раніше, чим стара куховарка зійшла у кухню.
А тепер підемо за міс Кицею до берегів Африки. Корабель із кішкою на борті довго плив по морю. Нарешті вітер пригнав його до тієї частини африканського берега, де жили маври - народ англійцям незнайомий. Маври юрбами збіглися подивитися на моряків, які відрізнялися від них кольором шкіри, а коли ближче познайомилися з ними, прийнялися розкуповувати всі дивні речі, які привіз корабель.
Тоді капітан послав зразки кращих товарів паную цієї країни, а тому вони так сподобалися, що він запросив моряків до себе у палац. За звичаєм, гостей посадили на дорогі килими, заткані золотими й срібними квітами, а цар із царицею сіли на піднесення наприкінці залу. Але не встигнули внести страви, як у зал увірвалися полчища пацюків і мишей і у мить зжерли усе, що стояло на столі. Капітан був уражений і запитав, як можна це терпіти?
- Ох, це пряме нещастя! - відповіли йому. - Наш цар віддав би половину своїх скарбів, аби тільки позбутися цих тварин. Адже вони не тільки пожирають усю їжу, як ви самі бачили, але й нападають на нього у опочивальні й навіть забираються до нього у постіль. Так що спати йому доводиться під охороною.
Капітан ледве не підстрибнув від радості - він згадав про бідолаху Уйтингтона і його кішку й сказав цареві, що на борті у нього є тварина, яка жваво розправиться із цією поганню. Отут і цар підстрибнув від радості так так високо, що тюрбан звалився у нього з голови.
- Принесіть мені ця тварина! - закричав він. - Гризуни - бич мого двору, і якщо воно впорається з ними, я наповню ваш корабель золотом і коштовностями!
Капітан добре знав свою справу й не преминув розписати всі гідності міс Киці. Він сказав його величності:
- Не хотілося б нам розставатися із цією твариною.
Адже якщо його не буде, миші й пацюка, чого доброго, знищать усі товари на кораблі! Але, так і бути, я принесу його щоб прислужитися вашій величності!
- Біжіть, біжіть! - закричала цариця. - Ах, як мені хочеться скоріше побачити ця мила тварина!
Та капітан відправився на корабель, а тим часом для гостей приготували новий обід. Капітан сунув міс Кицю під мишку й прибув у палац саме вчасно: увесь стіл знову був засіяний пацюками. Як тільки кішка побачила їх, вона не стала чекати запрошення - сама вирвалася з рук капітана, і через кілька хвилин майже усе пацюка й миші лежали мертвими у її ніг; інші у страху розбіглися по своїх норах.
Цар був у захваті, що так легко позбувся напасті, а цариця захотіла помилуватися тваринам, яка виявила їм таку більшу послугу, і попросила принести його.
- Киснув-Киснув-Киснув! - покликав капітан.
Кішка підійшла до нього. Капітан простягнув кішку цариці, але та отпрянула назад - їй було страшно доторкнутися до істоти, яка так легко здолала пацюків я мишей. Але ось капітан погладив кішку й знову покликав " киць-киснув", і тоді цариця теж доторкнулася до неї й покликала:
" Кить-Кить!" - її адже не вчили правабоній вимові.
Капітан поклав кішку цариці на коліна. Кішка замуркотала й прийнялася відіграти пальчиками її величності, потім знову замуркотала й заснула.
Цар, побачивши подвиги міс Киці й довідавшись, що її кошенята, якщо їх
Розселити по його володіннях, позбавлять країну від пацюків, уклав з капітаном угоду на всі товари, які були на кораблі. Причому, за кішку дав вдесятеро більше, чим за усе інше.
Потім капітан покинув царський палац, відплив з попутним вітром у Англію й незабаром благополучно прибув у Лондон.
Та ось одного разу ранком, тільки містер Фитцуоррен прийшов до себе у контору й сіл за письмовий стіл, щоб перевірити виторг і розподілити справи на день, як раптом хтось постукав у двері: тук-тук-тук.
- Хто там? - запитав містер Фитцуоррен.
- Ваш друг, - почув він у відповідь. - Я приніс вам добрі звістки про ваш корабель "Єдинорогу".
Забувши про свою подагру, купець кинувся відкривати двері. Та кого ж він за нею побачив? Капітана й свого агента зі скринькою, повної коштовностей, і з накладній! Містер Фитцуоррен переглянув накладну й, піднявши ока до неба, возблагодарил всевишнього за настільки вдале плавання.
Потім прибулі розповіли купцеві про випадок з кішкою й показали йому багатий подарунок, який цар і цариця надіслали за кішку бідоласі Діку. Вислухавши їх, купець покликав своїх слуг і сказав:
Скоріше Діка повідомимо, нехай радіє він,
Та будемо кликати його відтепер "Містер Уйтингтон".
Та отут містер Фитцуоррен показав себе із самої гарної сторони. Коли дехто зі слуг натякнув, що Діку таке багатство ні до чого, він відповів:
- Боже мене збережи, щоб я побрав у нього хоч пенні! Що йому належить, то він і одержить, - усе до останнього фартинга.
Та він послав за Діком. А той у цей час чистив для куховарки горщики й увесь забруднився сажею. Дикий відмовився було йти у контору, говорячи:
- Там підлоги підметені, а у мене черевики брудні та ще товстими цвяхами підбиті.
Але містер Фитцуоррен настояв, щоб Дік прийшов, і навіть велів подати йому стілець, так що Дік почав думати, що над ним просто потішаються.
- Не глузуйте з бідного малого! - сказав він. - Краще дозвольте мені повернутися на кухню.
- Але право ж, містер Уйтингтон, - заперечив купець, - ми говоримо з вами серйозно, і я від усього серця радію тем звісткам, що принесли вам ці джентльмени. Капітан продав вашу кішку мавританському цареві й привіз вам за неї більше, чим коштують усі мої володіння разом узяті. Бажаю вам багато років користуватися вашим багатством!
Потім містер Фигцуоррен попросив капітана відкрити скриньку з коштовностями й сказав:
- Тепер містерові Уйтингтону залишається тільки сховати свої скарби у надійне місце.
Бідолаха Дік не знав куди подітися від радості. Він просив хазяїна побрати частина його багатства, уважаючи, що всім зобов'язаний його доброті.
- Ні, ні, що ви! - сказав містер Фитцуоррен.- Усе це ваше. Та я не сумніваюся, що ви прекрасно всім розпорядитеся.
Тоді Дік попросив господарку, а потім міс Алісу прийняти частину його стану, але вони теж відмовилися, запевняючи, що від душі радіють його удачі. Однак бідний малий просто не міг залишити собі усе, що одержав. Він - підніс багаті подарунки капітанові, його помічникові, усім слугам і навіть злій бабі куховарці.
Містер Фитцуоррен порадив Діку послати за митецьким кравцем і одягтися як личить джентльменові, потім запропонував юнакові розташуватися у його
Будинку, поки не найдеться кращої квартири.
Уйтингтон умився, завив волосся, наділ капелюх і гарний костюм і став не менш гарним і ошатним, чому кожний з молодих людей, що бували у гостях у містера Фитцуоррена. Та міс Аліса, яка раніше тільки жалувала його й намагалася йому допомогти, тепер знайшла його підходящим нареченим, тим більше що сам Уйтингтон тільки про той і мріяв, як би їй догодити, і безупинно робив їй пречудові подарунки.
Містер Фитцуоррен незабаром помітив їхню взаємну любов і запропонував їм обвінчатися, на що обоє охоче погодилися. Був призначений день весілля, і у церкву нареченого й наречену супроводжували лорд-мер, олдермени, шерифи й самі багаті купці Лондона. Після вінчання всіх запросили на багатий бенкет.
Історія оповідає нам, що містер Уйтингтон і його чоловіка жили у багатстві й розкоші й були дуже щасливі. У них було кілька людей дітей. Уйтингтона один раз обрали шерифом Лондона, тричі обирали лорд-мером, а при Генріху V він удостоївся лицарського звання.
Після перемоги над Францією він з такою пишністю ухвалював у себе короля з королевою, що його величність сказав:
- Жоден государ ще не мав такого підданого! На що сер Річард Уйтингтон відповів:
- Жоден підданий ще не мав такого государя! До самого 1780 року можна було бачити статуя сера Річарда Уйтингтона з кошкою у руках над аркою Ньюгетской у'язниці, яку він сам вибудував для бурлак і злочинців.