Жив колись король із королевою, і був у них єдиний син. Ось підріс королевич, і король із королевою влаштували свято. Скликали вони на бенкет самих знатних людей із усього королівства. Засвітилися вікна тисячью вогнів, заблискали білі палати сріблом, золотом і дорогими самоцвітами.
Опівночі гості розійшлися по будинках, а королевич вийшов погуляти у гай, де росли старі липи. Зійшов місяць, стало світле, як днем, королевичеві не спалося. Гай стояв, немов зачарована, - товсті стовбури старих дерев відкидали темні тіні, а місячне світло, проникаючи крізь листя, малював на землі вигадливі візерунки. Королевич задумавшись брів по м'якій траві й не помітив, як вийшов на галявину. Дивиться - а на галявині, осяяна місячним світлом, коштує маленька фея у білому вбранні, і блищить на ньому золоте шиття. Довгі волосся її розметалися по плечах, а на голові блискає золота корона, обсипана дорогоцінними каменями. Та була ця фея зовсім малюсінька. Немов лялечка! Зупинився королевич і очей від неї відвести не може. А вона раптом заговорила, і голосок її задзвенів, начебто срібний дзвіночок:
- Прекрасний королевич! Мене теж запросили на свято, так не посміла я у гості до тебе прийти, - дуже вже я маленька. А тепер ось прагну привітатися з тобою при місяці, світло її заміняє мені сонячні промені! Сподобалася королевичеві маленька фея. Нічна чарівниця нітрохи не злякала його. Підійшов він до маленької феї й побрав її за руку. Але вона раптом вирвалася й пропала. Залишилася у руці у королевича лише феена рукавичка, така малюсінька, що королевич із труднощами натягнув її на свій мізинець. Засмучений, повернувся він у палац і нікому ні словом не згадав про те, кого бачив у старому гаї.
На наступну ніч королевич знову відправився у гай. Бродить він при світлі яскравого місяця, усе шукає маленьку фею. А її немає ніде. Засумував королевич, вийняв через пазуху рукавичку й поцілував її. Та у ту ж мить перед ним стала фея. Королевич до того зрадів, що й сказати не можна! Серце у нього у груди так і застрибало від щастя! Довго вони гуляли
При місяці, весело бовтали один з одним. Та дивна справа! Поки вони розмовляли, крихітка фея на очах у королевича помітно підросла. Коли прийшла їм настав час розставатися, вона була вдвічі більше, чим у минулу ніч. Тепер рукавичка не налазила їй на руку, і фея повернула її королевичеві зі словами:
- Побери рукавичку у стан і гарненько бережи її. Сказала - верб те ж мить зникла.
- Я буду зберігати твою рукавичку у себе на серце! - викликнув королевич. З тих пір щоночі королевич і фея зустрічалися у гаї під старими липами. Поки світить сонце, королевич місця собі не знаходить. Цілісінький день тужить він по своїй феї, чекає не дочекається, коли ніч настане й місяць на небі прогляне, і усе ворожить: " чи Прийде сьогодні моя фея?" Королевич любив маленьку фею всі сабоней і сабоней, а фея щоночі ставала усе вище. На дев'яту ніч, коли настала повня, фея зрівнялася ростом з королевичем.
- Тепер я буду приходити до тебе щораз, коли місяць випливе на небі!
- весело проговорила фея ніжним своїм голоском.
- Ні, дорога моя! Не можу я без тебе жити! Ти повинна бути моєї. Я тебе зроблю королевной!
- Милий мій! - відповідає йому фея. - Я буду твоєї, але ти повинен мені обіцяти, що усе життя будеш любити тільки мене одну!
- Обіцяю, обіцяю! - не замислюючись, закричав королевич. - Обіцяю завжди любити тебе одну, а на інших і дивитися не стану.
- Добре! Тільки помни - я буду твоєї лише до тієї пори, поки ти залишишся вірний своєму слову.
Три дні через зіграли весілля. Запрошені не могли надивуватися красі
Маленької феї.
Щасливо прожили королевич зі своєю молодою дружиною сім років, як раптом умер старий король. На похорон зібралося народу сила-силенна. У труни його проливали сльози найкрасивіші й знатні жінки королівства. Та була серед них одна черноокая красуня з рудими волоссями. Не молилася вона богу, не оплакувала покійного короля, а невідступно переслідувала поглядом молодого королевича. Королевич помітив, що красуня з рудими волоссями очей з нього не зводить, і це здалося йому надзвичайно приємним. Коли похоронна процесія рушила на цвинтар, королевич, який вів під руку свою дружину, тричі подивився на черноокую красуню. Раптом дружина його заплуталася у спідниці й ледве було не впала.
- Ой, подивися-но, плаття стало мені довго! - викликнула вона.
Та правда... Тільки королевичеві й невтямки, що його дружина стала менше ростом.
Але ось старого короля поховали, і усе рушили назад у палац. А рудоволоса красуня ішла за королевичем по п'ятах, ні на крок не відставала, та й він на неї поглядав нишком. Так і не помітив королевич, що його дружина знову перетворилася у маленьку фею. А ледь увійшли у старий гай, фея й зовсім зникла. Королевич одружився на рудоволосій красуні із чорними очима. Так тільки не прожив він з новою дружиною й трьох днів щасливо. Спочатку зажадала вона купити їй алмазне ліжко. А там і пішло... Те одне їй подавай, то інше, так усі такі дивини, яких ні у кого немає. А якщо, траплялося, не виконає королевич її бажання, красуня відразу у сльози, і ну плакати, і ну сварити чоловіка. До того набридли королевичеві примхи жадібної красуні, що вигнав він її з будинку...
Тільки тоді зрозумів королевич, що він наробив. Горює він, зітхає по маленькій феї. Та знову, лише випливе місяць на небі, іде королевич у гай, де ростуть старі липи, і кличе свою милу, добру фею. Шукав її королевич, шукав, кликав свою фею, кликав і вуж зостаритися встигнув, очікуючи її. Так тільки маленька фея так і не повернулася до нього...