У багатому замку біля самого моря жив колись старий лорд. Він жив дуже самотньо, і замок його завжди залишався порожнім. Не чутно було під його зводами ні молодих голосів, ні веселого сміху. Годинником старий лорд ходив взад-вперед по стертих плитах кам'яної підлоги або ж сидів у вікна й дивився на хмуре море.
У нього була маленька внучка, але він ніколи у житті її не бачив. Він не злюбив дитя із самого дня її народження, тому що у цей день умерла її мати — улюблена дочка лорда. Батько дівчинки виїхав далеко за море, боротися за свого короля, і вона росла одна, без батьків. Зовсім погано довелося б бедняжке, якби не її стара нянька. Вона забрала Джоан — так кликали дівчинку — до себе й кормила її залишками від панського стола, а одягала у різні дрантя.
Наближені старого лорда теж погано зверталися з дівчинкою — адже їх пан не любив її! Вони кривдили її й називали оборвашкой.
Джоан цілими днями відіграла на задньому дворі замка або бродила одна по берегу моря. Єдиним її іншому був кульгавий хлопчик-гусопас. Вона часто йшла до нього у полі й подовгу бовтала там з ним. Хлопчик був ледве старше її, він жив на фермі по сусідству із замком.
Щоранку він виганяв гусаків у поле й вів їх до ставку, де вони плавали, плескалися й ловили рибу. При цьому він відіграв на сопілці, і Джоан завжди прибігала його послухати. Вона так любила слухати його дивні наспіви — те смутні, те веселі! Вони розповідали їй про прекрасних лісових фей або про далекі чужі країни, про невідомі гори й ріках, і тоді вона забувала свої прикрості й образи.
А іноді музика була такий веселої й легкої, що їй хотілося танцювати. Та тоді навіть сам кульгавий гусопас незграбно пританцовивал разом з нею.
Так проходили дні навесні й улітку. А взимку, у довгі темні вечори, Джоан присувала лавочку ближче до вогню й просила свою стару нянюшку розповідати їй казки про сміливих лицарів і прекрасних дам, про велетнів і людожерів або ж про русалок і фей, які невидимо літають у повітрі?
Ішли рік за роком, і Джоан з дівчинки перетворилася нарешті у чарівну дівчину. Але вона як і раніше дружила з кульгавим гусопасом, а старий лорд як і раніше не любив її й не бажав її бачити.
Та ось одного разу рознеслася звістка, що у сусіднє місто приїжджає король. У усі околишні замки були послані гінці із запрошенням на королівський бал. А запрошення короля, як відомо, означає наказ! Та старий лорд велів приготувати собі ошатні одяги, осідлати білого коня й теж зібрався на королівський бал.
У цей час Джоан сиділа зі своєї нянюшкой у вікна, вона побачила старого лорда у ошатних одягах і запитала:
- Куди їде мій дідусь?
- У сусіднє місто, до короля на бал! - відповіла нянька.
- Ах, як би й мені хотілося поїхати разом з ним! - зітхнула Джоан. - Нянюшка, мила, піди до нього й попроси, щоб він побрав мене із собою!
- Що ти, що ти! - злякалася бабуся. - Він мене прожене, та й однаково пізно. Дивися, геть він сідає вже на коня!
Та правда, поки вони говорили, маленький грум вивів у двір білого коня, допоміг старому лордові сісти на нього, і ось уже тільки пил від копит залишилася у дворі перед замком.
А Джоан, як завжди, відправилася у поле. Вона йшла й мріяла, як добре було б потрапити на цей бал! Хоч одним оком їй хотілося глянути на прекрасних, ошатних леді, на їхніх величностей — короля й королеву, а найбільше на молодого принца. Вона так розмріялася, що й не помітила свого друга-гусопаса, який разом з гусячою чередою зашкутабогав їй назустріч. Він перестав відіграти на сопілці й запитав:
- Про що це ти задумалася, Джоан? Зіграти тобі веселу пісеньку, щоб захотілося танцювати? Або смутну, щоб поплакати?
- Я Та без того прагну танцювати, — відповіла Джоан, — але тільки не тут. Знаєш, мені так хочеться потрапити у місто на бал до короля! Але мене не запросили…
- Раз ти прагнеш потрапити у місто, — сказав юнак, — ти туди потрапиш! Та я разом з тобою, і мої сірі гусаки. Не так уже важко туди добратися, навіть такому хромоножке, як я.
Та вони рушили у шлях. А довга дорога здалася Джоан короткої, тому що гусопас увесь час відіграв на сопілці.
Він відіграв так весело й задерикувато, що й Джоан зовсім розвеселилася, і сама підспівувала йому, і кружлялася, і танцювала.
А коли вони були майже у самого міста, вони раптом почули позаду цокіт кінських копит, і незабаром з ними порівняв високий гарний юнак на чорному коні.
- Ви йдете у місто? - запитав він. - Можна, і мені з вами?
- Тому ж, звичайно, сер! - відповів гусопас. - Ми йдемо у місто подивитися на знатних гості, які з'їжджаються на королівський бал. Якщо прагнете, підемо разом, так навіть веселіше буде.
Отут юнак зстрибнув з коня й пішов поруч із Джоан, а кульгавий гусопас слідом за ними й заграв нову, ніжну пісню.
Раптом юнак зупинився, подивився на Джоан і запитав:
- Ти знаєш, хто я?
- Звичайно ні, — відповіла Джоан. - А хто?
- Я принц і їду зараз до мого батька на бал. Сьогодні я повинен вибрати там собі наречену — так розв'язав мій батько.
Джоан раптом стало тому-те смутно. Вона нічого не відповіла принцові, і вони йшли мовчачи, а гусопас шкутабогав за ними й усе відіграв на своїй сопілці.
«Яке у неї ніжна й гарна особа, — подумав принц. - Ніколи ще я не зустрічав дівчини миліше, чим вона».
Він не зауважував ні рваного плаття Джоан, ні того, що вона боса, а усе любувався її особою, і тонким станом, і легкою ходою.
- А як тебе кличуть? - запитав він нарешті.
- Джоан.
- Послухай, Джоан, — сказав принц, — жодного разу ще жодна дівчина не торкнула так мого серця, як ти! Будь моєю нареченою й виходи за мене заміж!
Але Джоан усе мовчала.
- Ну, відповідай мені, згодна ти стати моєю нареченою й принцесою?
Отут Джоан посміхнулася й сказала:
- ПРО, немає! Ти просто треба мною смієшся. Хіба я годжуся у принцеси? Краще скакай скоріше на бал і вибирай собі наречену серед знатних красунь!
- Я говорю зовсім серйозно, — продовжував принц, — повір мені! Але якщо ти не прагнеш стати моєю нареченою, те, може, прийдеш до мене на бал? Знаєш що: рівно опівночі я буду тебе чекати разом із твоїм другом-гусопасом, з його сопілкою й із цими сірими гусаками. Прийдеш?
Джоан глянула на принца й сказала:
- Мабуть! А може, не прийду. Не знаю!
Більше принц нічого не сказав, підхопився на коня й поскакав у місто.
Настав вечір, і всі нові й нові карети зупинялися у замка, де у великому залі король і королева зустрічали знатних гостей. Приїжджали навіть із самих віддалених графств і володінь, нікому не хотілося пропустити такої важливої події: наследний принц, єдиний син короля, повинен був у цей вечір вибрати собі наречену.
Чимало гордих леді приховувало свої таємні надії й страхи під легкою балаканиною й безтурботними посмішками.
Але бал уже давно почався, один танець перемінявся іншим, а принц начебто ще ні на кому не зупинив свій вибір.
Та ось нарешті пробило північ. При останньому ударі годин наприкінці залу почався якийсь рух, пролунали здивовані вигуки, що танцюють розступилися, і перед королем і королевою стала дивна процесія: спереду йшла боса дівчина у обтріпаному старому платті, за нею кульгавий гусопас, а за ним дев'ять гусаків, що гогочуть.
Ось так гості на королівському балі!
Спочатку всі придворні замовкли від здивування, але незабаром вони почали перешіптуватися й голосно сміятися. Однак вони відразу знову замовчали, коли побачили, як принц вийшов уперед, побрав босу дівчину за руку й підвів її до своїх батьків, які сиділи на троні.
- Батько, — мовив принц, — це Джоан! Якщо вона погодиться, я вибираю її собі у дружин. Що ти на це скажеш?
Король уважно подивився на Джоан і сказав:
- Що ж, мій син, твій вибір непоганий. Якщо дівчина так само добра й розумна, як гарна, вона буде гідною принцесою!
- Молода леді дуже гарна, це вірно, — сказала королева, — але що це за плаття?
- А чому молода леді мовчить? - запитав король. - Що вона думає?
- Ну, якщо ви усе згодні, — сказала Джоан, — я теж. Я згодна бути нареченою принца!
Та отут серед повної тиші пролунали раптом ніжні звуки вівчарської сопілки. Ніхто у своєму житті не чув такої дивної й прекрасної музики. Кульгавий гусопас награвав якісь дивні й чудові мелодії, і — про чудо! - обтріпане плаття Джоан перетворилося у усіх на очах у розкішні білі одяги, посипані блискаючими діамантами, а дев'ять гусаків — у маленьких пажів, одягнених у усі блакитне. Вони підняли шлейф Джоан і так ішли за нею, поки принц вів свою наречену у інший кінець залу, щоб починати танець. Та звуки вівчарської сопілки потонули у веселій музиці, яка гримнула з галереї.
Принц і Джоан, радісні й щасливі, почали танцювати.
Та ще одне серце радісне забилося під цю веселу музику — те було серце старого лорда. Він уперше побачив свою внучку Джоан. У багатих білих одягах вона була так схожа на свою покійну матір, що старий лорд не міг відвести від неї око. Він більше не думав про неї зі злістю й ненавистю, а почував, як любов проникає у його серце, і радів цьому.
Після танців Джоан прагла знайти свого вірного друга-гусопаса, але він кудись зник. Вона розіслала слуг у усі кінці країни, але ніхто про нього більше так і не чув. Правда, сільські жителі розповідали, що, коли їм трапляється вертатися додому дуже пізно, вони іноді чують, у поле й у лісі, ніжні звуки сопілки. Але інші запевняли, що це феї заграють із запізнілим подорожанином або ним просто ввижається.
Згадувала Джоан після свого весілля кульгавого гусопаса чи ні — цього ми сказати не можемо, але ось про стару няньку вона не забула й у перший же день після весілля побрала її до себе. Так до кінця своїх днів бабуся й прожила у королівському замку.