Юний Роберт, син лорда Лемтона, дуже любив вудити рибу. Піде він на берег - неподалік від замка текла річка Уиер, а у ній водилася велика жирна риба, - закине вудки й сидить увесь день,
Чекає, коли клюне. Навіть про уроки забував.
Ось раз сидить він на березі, задивився на воду, як вона тече
Стрімко, і не помітив, що поруч села його сестра Джейн.
- Ось ти де, Роберт! Чому втік з будинку не спросися? Та урок не зробив... Батько розсердився.
- Дуже вже сьогодні гарне клювання. Бачиш, скільки я риби наловив. Знатна буде юшка!
Заглянула Джейн у бадейку, де била хвостами піймана риба, і говорить:
- А там ще щось плаває. Не те рибка, не те черв'як. Правда, смішний? Тільки дуже маленький - ні у суп його, ні на сковорідку.
Джейн довго розглядала незнайому тварину: тіло довге, кругле, голівка плоска й хвостом вертить не перестаючи.
- Боюся я його. Бач які злі очі, так і блискають.
- Глупишка, це ж усього маленька змійка, - сказав Роберт і глянув на небо: - А Та вірно пора додому! Ох і буде мені від батька!
Змотав він вудки, побрав бадейку з рибою, і пішли вони додому. Минули круглий зелений пагорб, підійшли до старого колодязя. Воду з нього давно перестали брати, і хлопчиська любили кидати туди камінці. Зупинилися брат із сестрою у колодязя, заглянули у темну глибину. Раптом Роберт сунув у бадейку руку, вийняв змійку й говорить:
- Навіщо нести додому всякий дріб'язок? - Нехай плаває.- Та кинув її у
Темну спокійну воду.
Пройшов рік, пройшов іншої. Минуло Роберту п'ятнадцять років. А отут зібрався лорд Лемтон на війну. Став Роберт просити батька, щоб побрав його із собою. Боїться батько, не прагне брати сина. Але Усе-таки впросив його Роберт, і поїхали вони воювати разом.
- Не повернуться вони додому, - плакала леді Лемтон, - не мабуть мені більше ні сина, ні чоловіка.
Утішає її Джейн, а у самої сльози так і ллються.
Не повернувся лорд Лемтон, склав голову у кривавій січі з турками. Та поскакав Роберт додому один, п'ять років не бачив він рідної землі.
Довгим був дорога назад, і ось ступив нарешті Роберт на англійський берег. Поскакав далі, поспішає. Ось уже рідні місця; стислося у нього серце - швидке обійме матінку із сестрою.
Але що це? Поля окрест лежать голі, чорні, замість села - попелище. Не чутно ні голосу людського, ні гавкоту собак. Моторошно стало Роберту: раптом і Лемтонський замок згорів? Ні, на щастя, цілий його замок. Під'їхав Роберт ближче - усі вікна й двері щільно замкнені, трава у дворі по пояс коштує. У'їхав Роберт у двір, парадні двері ледве відкрили, і у щілинку визирнула сестра. Роберт її не відразу довідався: виросла Джейн і стала гарною дівчиною.
- Ах, Роберт! - викликнула Джейн і вибігла назустріч.- Нарешті ти повернувся. Урятуй нас, дорогою брат!
- Урятувати? Від кого? Що отут у вас трапилося, мила сестра? А матінка де?
- Матінка не виходить із опочивальні. Якщо ти не врятуєш нас, усі ми загинули.- Та Джейн сховала особу у долоні.
Обійняв її брат, перестала вона плакати й говорить:
- Ідемо на берег, покаджу тобі чудовисько, страшніше якого немає на світі. Пішли брат із сестрою по стежці, що вела до ріки Уиер. Ось і зелений
Пагорб, тільки вершина у нього гола, а по схилах борозна біжить, і трава у ній уся як їсти здерта. Скоро заблищала на сонце ріка.
- Дивися, - махнула рукою Джейн.
Глянув Роберт, куди сестра махнула, і скрикнув від здивування. Посередині ріки стирчить із води скеля, і обвиває її чорними кільцями чудовисько, схоже на величезного змія. Ось воно задерло голову, задихало галасливо, з пащі полум'я вирвалося.
- Це воно їсти прагне, - прошептала Джейн. - Сподіваюся, йому вистачить молока сьогодні. Щодня ми носимо йому молоко від дев'яти корів. Налакается змій молока й нікого не торкає. А не найдеться дев'яти корів - лихо! Плазує він по околицях, вивергає з пащі полум'я. Що попадеться на шляху - спалює вщент. Ти бачив, усе колом мертве - і поля, і дерева. Наша земля більше не може нас прокормити, і багато з людей пішли із цих місць. А ті, хто залишився, умирають голодною смертю.
- Звідки він узявся? - запитав Роберт.
Джейн подивилася на брата довгим поглядом і говорить:
- Це ж змій, Роберт, той самий змій.
- Який змій?
- Пам'ятаєш, ми були маленькі, пішов ти вудити рибу й піймав чорну змійку. А потім кинув її у старий колодязь.
- Але ж вона була зовсім малюсінька, - заперечив він.
- Я ще сказала, які у неї ока зле. А ти відповів: дурості, це просто маленька змійка. Потім ви виїхали, іду я якось повз колодязь, заглянула у нього, а з темряви на мене хтось злісні очі витріщає.
Вдивилася - на дні колодязя великий змій кільцями звився, але я відразу його довідалася, по очах. Потім я часто до цього колодязя підходила. Змій ріс і ріс. Мені було так страшно, але я нікому нічого не говорила. Скоро стало йому у колодязі тісно. Та ось одного разу виліз він звідти й уполз назад у ріку. З тих пір він і не дає нам спокою.
- Не довго йому залишилося мучити людей! - викликнув Роберт.- Я вивудив його з ріки, я його й вирішу.
А змій тим часом сковзнув зі скелі у воду й поплив до берега. Виліз на землю й поповз, ізвиваючись, до зеленого пагорба, а як доповз до вершини, оповив схили своїм довгим тілом дев'ять раз.
- Як же боротися з ним на верхівці пагорба? - розгубився Роберт.
Отут до пагорба підійшли три сільські хлопці, бліді від страху, і у кожного у руках по важкій бадді.
- Бачиш, принесли змієві молоко від дев'яти корів. Повільно поповз змій з пагорба.
- Нехай п'є, отут-те я його й уб'ю, - прошептав Роберт. Почекав він, поки змій вилучить голову у цебро, і, нечутно
Ступаючи, наблизився до нього. Джейн відійшла подалі, боїться пальцем пошевельнуть. А змій п'є й нічого не зауважує. Заніс над ним Роберт свій булатний меч, ударив щосили й розсік навпіл м'яке тіло змія.
- Ах, Роберт! - викликнула Джейн.- Ти вбив чудовиська!
Але не отут-те було. З одного змія стало два, і обидві половинки так сабоно билися на землі, що Роберт поспішно відбіг убік. Підповзли дві половинки друг до дружку, і - про чудо! - змій знову цілий-целехонек. Задер свою жахливу голову й задихав жарким полум'ям. Обпалилися волосся на голові у Роберта, і довелося йому відступити ні із чим.
На інший день Роберт знову напав на змія. Виждав, коли той засне, і розрубив його на три частини. Шматки відразу срослись, і вогнедишний змій рушив на хоробрий. Відважно боровся Роберт із чудовиськом, але довелося й цього разу відступити. Добре, що живим додому повернувся.
- Усі марне! - у розпачі викликнув Роберт.- Розруби я його хоч на тисячу шматків, вони однаково срастутся. Хто може перемогти таке чудовиська!
- Силою отут не побереш, - сказала Джейн.- Треба щось придумати. У селі залишилася одна баба-віщунка, на далекому кінці села живе. Може, вона що порадить?
У той же вечір пішов Роберт до старухе-вещунье. Увійшов до неї у будинок і бачить: сидить баба у вогнища, один чорний кіт на плечі у неї муркоче, іншої у ніг треться. Вислухала баба Роберта, довго думала, дивлячись у вогонь, і нарешті говорить:
Якщо прагнеш нас урятувати, Треба у річці бій вести.
Сказала ці слова й знову замовкла. З тим Роберт і пішов від неї.
- Як же це у річці вести бій? - запитав Роберт сестру.- Плин таке швидке, та й глибоко на середині. Я там і дна не дістану.
- А що, якщо встати на скелю? Допливи до неї, поки змій молоко хлебтає. А як він повернеться, поборися з ним і вбий.
Послухався Роберт сестру. Пішов ранком на берег, а змій лежить посередині ріки як ні у чому не бувало, оповив скелю чорними кільцями. Опівдні розвив кільця й поплив до берега молоко пити, яке у підніжжя пагорба сільські хлопці залишили.
Стрибнув Роберт у воду й, не втрачаючи часу, поплив до скелі. Плин швидкий, вода холодна, боїться Роберт - не доплисти йому до скелі. Але руки у нього сабоні, здолав він плин. Виліз на скелю й чекає з битким серцем
Повернення змія.
Ось нарешті з'явилося на березі довге чорне тіло - повзе, ізвиваючись, до води поспішає. Побачив змій, що скеля людиною зайнята, зупинився. Злісні очі заблискали, з ніздрів вогонь вирвався. Пірнув він у ріку й поплив до скелі. Отут Роберт оголив меч, приготувався вступити із чудовиськом у бій. А змій не прагне на скелю лізти, знай собі кружляє близько, так так швидко, що не розбереш, де у нього голова, де хвіст.
Висунулася раптом з води вогнедишна голова, змахнув Роберт мечем, а змій оповив хвостом його ногу й давай тягти. "Ну, - думає Роберт, - прийшла моя остання година". Піднатужився, махнув мечем та й відітнув змієві кінчик хвоста.
Отут-Те й зрозумів Роберт, чому баба веліла у ріці зі змієм битися. Упав кінчик хвоста у воду, і віднесла його бистрина, не встигнув назад прирости.
Злобливо засичав змій і ринувся на Роберта, дихаючи полум'ям. А Роберт заніс меч із новою силою й давай рубати чорне тіло змія; відрубає шматок, а плин віднесе його, відрубає - знову віднесе.
Так і знищив Роберт жахливого змія. Повернулися лемтонци у свої будинки й зажили без страху. Земля скоро знову зазеленіла. Тільки на самій верхівці круглого пагорба так і залишилося голе місце - пам'ять про змія. З тих пір і кличуть люди пагорб Зміїним. Говорять, ще років сто назад видні були борозни - сліди від дев'яти кілець, якими змій цей пагорб обвивав.