У графстві Йоркшир, що лежить на півночі країни, жив колись могутній барон. Він був великий чарівник і вмів пророкувати майбутнє. Ось якось раз, коли його синові минуло всього чотири роки, барон заглянув у Книгу Доль і прочитав у ній, що син його одружиться на простій дівчині, яка тільки що народилася у будинку біля Йоркского собору. Барон довідався також, що батько цієї дівчини дуже-дуже бідний, і що дітей у нього й так уже п'ятеро.
Він із гнівом захлопнув чорну книгу, велів подати собі коня й поскакав у Йорк. Там він проїхався повз будинок бідняка. А той у цей час сидів у свого порога, смутний і сумний.
Барон зіскочив з коня, підійшов до цій людині й запитує:
- Що у тебе трапилося, люб'язний?
- Ах, ваша честь, — відповідає бідняк, — справа у тому, що у мене вже п'ятеро дітей, а тільки що народилася ще дівчинка. Звідки ж мені побрати стільки хліба, щоб прокормити їхніх усіх? Розуму не прикладу!
- Не падай духом, приятель! - сказав барон. - Якщо тільки у цьому твоє лихо, я тобі допоможу. Заберу твою останню крихітку із собою, і тобі не прийде більше про неї опікуватися.
- Пребагато вам вдячний, сер, — відповіла людей.
Пішов у будинок, виніс дівчинку й віддав її баронові, а той підхопився на коня й поскакав з нею ладь. Коли ж досягся він берега ріки Уз, він кинув крихітку у воду, а сам поскакав далі до свого замка.
Але дівчинка не втопила — пелюшки тримали її на воді, і вона усе плила й плила, поки її не винесло на берег перед хатиною одного рибалки. Рибалка знайшов крихітку, зглянувся над нею й відніс до себе у будинок.
Так вона й жила у нього, не знаючи горя, поки не здійснилося їй п'ятнадцять років і вона не стала стрункою й прекрасною дівчиною.
Та ось трапилося одного разу, що барон їхав зі своїми друзями берегом ріки Уз на полювання й зупинився у хатини рибалки, щоб утамувати спрагу. Дівчина вийшла до мисливців з водою, і вони відразу побачили, що вона дуже гарна. А один із друзів барона сказав:
- Барон, ви вмієте пророкувати долю, як ви думаєте, за кого вийде заміж ця дівчина?
- Е-Е, неважко догадатися, — відповів барон, — за якого-небудь мужлана. Але я Усе-таки складу її гороскоп. Підійди-но сюди, мила! Скажи мені, у який день ти народилася?
- Не знаю, сер, — відповіла дівчина. - Мене підібрали ось на цім самому місці років п'ятнадцять назад. Ріка принесла мене сюди.
Отут барон зрозумів, хто вона така. Та коли усе поїхали далі, він повернувся й сказав дівчині:
- Послухай, мила, прагнеш, я зроблю тебе щасливої? Віднеси ось цей лист моєму братові у Скарборо, і ти на усе життя будеш улаштована.
Дівчина подякувала баронові й побрала лист. А у листі було написано ось що:
«Дорогий брат!
Схопи подательку цього й негайно зрадь її смерті.
Люблячий тебе твій ХЕМФРИ».
Ось незабаром дівчина відправилася у Скарборо й зупинилася переночувати на постоялому дворі. А саме у цю ніч туди ввірвалися грабіжники. Вони побачили дівчину й обшукали її, але грошей при ній не знайшли, а тільки лист. Вони його розкрили, прочитали й розв'язали, що це зрадництво, — сором і ганьба вбивати беззахисну дівчину! Ватажок зграї побрав перо й папір і написав так:
«Дорогий брат!
Прийми подательку цього й негайно видай її заміж за мого сина.
Люблячий тебе твій ХЕМФРИ».
Потім віддав цей лист дівчині й побажав їй щасливого шляху. Та вона пішла у Скарборо до брата барона — шляхетному лицареві. А у нього у той час гостював син барона. Дівчина передала лист братові барона, і той розпорядився негайно готовити весілля. У той же день весілля й зіграли.
А через кілька днів і сам барон приїхав у замок брата. Ну й здивувався він, коли довідався новини! Найбільше на світі він боявся цього весілля, — і ось вона свершилась.
«Ну, нічого, я так просто не здамся!» — розв'язав барон і запропонував дівчині погуляти з ним по скелястому берегу. А як тільки вони залишилися одні, барон схопив дівчину за руку й праг було скинути у море.
- Пощадите мене! - заблагала дівчина. - Я ні у чому не винувата. Відпустите мене, і я зроблю усе, що ви побажаєте. Клянуся вам, я не побачу більше ні з вашим сином, ні з вами, поки ви самі цього не захочете.
Тоді барон зняв з руки золотий перстень, кинув його у море й сказав:
- Без цього персня не смій показуватися мені на очі!
Та відпустив її.
Бідна дівчина усе йшла і йшла, поки не добралася нарешті до замка одного знатного вельможі. Отут вона попросила дати їй хоч яку-небудь роботу, і її залишили у замку посудницею — адже вона звикла до цієї роботи ще у хатині рибалки.
Та треба ж було так трапитися, що одного чудового дня у цей замок приїхали — хто б, ви думали? Так сам барон, його брат і син барона — її чоловік! Вона просто не знала, що їй робити, і тільки сподівалася, що у кухні замка вони її не побачать.
З подихом прийнялася вона за свою роботу й стала потрошити величезну рибу, яку їй велено було приготувати до обіду. Та раптом у шлунку у риби щось блиснуло. Перстень! Той самий, що барон кинув у море зі скелі у Скарборо. Ах, як дівчина обрадувалася! Вона постаралася приготувати рибу вкусніше й подала її на стіл.
Слухайте ж, що було далі. Гості покуштували риби, і вона так сподобалася їм, що вони запитали хазяїна будинку, хто її готовив. Хазяїн відповів, що не знає, і наказав слугам:
- Агов ви, надішліть-но сюди куховарку, яка готовила цю рибу!
Слуги спустилися у кухню й сказали дівчині, що її вимагають у зал. Ось вона причепурилася, надягла на палець золотий перстень барона й піднялася у зал.
Гості так і ойкнули, коли побачили юну й прекрасну куховарку. Тільки баронові довелося це не по душі. Він підхопився через стіл і готовий вуж був кинутися на дівчину, але вона підійшла до нього із протягненою рукою, зняла з руки перстень і поклала перед ним.
Отут барон зрозумів, що від долі не підеш. Він посадив дівчину за стіл і оголосив усім тим, що зібралися, що вона його невістка й вірна дружина його сина. А потім відвіз її й сина додому, у свій замок, і з тих пір усі вони жили не тужили й ніколи не пили з порожньої сулії.