Містер і місіс Виноградина жили у винній пляшці. Ось одного разу, коли містера Виноградини не було будинку, місіс Виноградина прийнялася за збирання. Вона була дуже гарна господарка й завжди сама чистила й мила свій Будинок. Але цього разу вона так захопилася, що й не помітила, як неспритним рухом стукнула щіткою по стіні, і весь будинок — дзинь-дзинь! - розбився вщент.
Місіс Виноградина сама не своя кинулася назустріч чоловікові.
- Містер Виноградина, містер Виноградина! - закричала вона, як тільки побачила його. - Ми розорені, зовсім розорені! Я розбила наш будинок, і він розлетівся на дрібні шматочки!
- Ну, ну, дорога, — сказав містер Виноградина, — заспокойся, давай краще подумаємо, що нам тепер робити. Дивись-но, двері цілі! Та це вже добре. Недарма говорять: «У кого двері, у того й будинок». Ось я звалю її собі на спину, і ми з тобою підемо шукати по світлі щастя.
Та вони пішли. Ішли-Ішли цілий день, а до ночі прийшли у дрімучий ліс. Обоє дуже утомилися, і містер Виноградина сказав:
- Зараз я влізу на дерево, мила, і прив'яжу там наші двері, а ти лізь за мною.
Так вони й зробили. Влізли на дерево, уляглися на дверях і відразу міцно заснули.
Серед ночі містера Виноградину розбудили чиїсь голоси. Глянув він униз, і душу у нього у п'яти пішла від страху. Під деревом зібралася ціла зграя злодіїв. Вони ділили свій видобуток.
- Дивися, Джек! - сказав один. - Ось тобі п'ять фунтів одними золотими. А тобі, Білл, отут десять. Ну, а тобі, Боб, три фунти.
Далі містер Виноградина слухати не міг — так моторошно йому стало. Його навіть затрясло від страху, так так, що двері теж затряслися, не витримала й звалилася прямо на голів злодіям. Ті злякалися й кинулися навтьоки. Але містер Виноградина цього не знав, тому що поки зовсім не розвидніло, він не змів і пошевельнуться.
Ранком нарешті він піднявся — і що ж побачив під деревом? Так цілу купу золотих гіней!
- Іди скоріше сюди, місіс Виноградина! - закричав він. - Іди скоріше! Ми розбагатіли! Ми розбагатіли! Ах, так скоріше ж!
Місіс Виноградина поспішила злізти з дерева і як побачила гроші, так і застрибала від радості.
- Тепер, мій дорогою, — сказала вона, — я навчу тебе, що робити. У сусідньому місті ярмарок. Побери ці гроші й купи на них корову. Я вмію робити сир і збивати масло. Ти будеш продавати їх на базарі, і ми заживемо з тобою на славу!
Містер Виноградина з радістю погодився, побрав гроші — цілих сорок гіней! - і відправився на ярмарок. Він довго ходив назад і вперед по ярмаркові, поки нарешті не примітив відмінну руду корову.
«Ех, ось би мені цю корову, — подумав містер Виноградина. - Тоді я був би самою щасливою людиною на світі!»
Та він запропонував за корову сорок гіней. Хазяїн корови відповів, що сорок гіней — невеликі гроші, але як другові він, так і бути, уступає йому. Та угода відбулася. Містер Виноградина одержав корову й став водити її туди-сюди, щоб похвастати.
Незабаром він побачив волинщика.
« Туидл-Дам, туидл-дам», — відіграв волинщик.
За ним по п'ятах біг дітлах, а гроші, видалося, так і сипалися у його кишені.
«Ех, — подумав містер Виноградина, — ось би мені таку волинку! Тоді я був би самою щасливою людиною на світі. Ну й розбагатів би я».
Та він підійшов до волинщику.
- Чудо що за волинка у тебе, друже! - сказав він йому. - Мабуть, вона тобі безліч грошей приносить!
- Так уже будь впевнений, — відповідав волинщик, — купу грошей загрібаю. Волинка що треба!
- Ось би мені таку! - викликнув містер Виноградина.
- Що ж, — сказав волинщик, — для друга мені нічого не шкода. Одержуй волинку ось за цю руду корову!
- По руках! - із захватом погодився містер Виноградина.
Так відмінна руда корова пішла за волинку. Містер Виноградина почав проходжуватися взад-вперед зі своєю покупкою. Але марне намагався він зіграти на волинці хоч яку-небудь мелодію. Хлопчиська нагороджували його тюканням, глузуваннями й стусанами, а кишені його так і залишалися порожніми.
Бідний містер Виноградина розв'язав, що пора додому, та й пальці у нього зовсім закоцюбнули. Та ось, коли він уже виходив з міста, йому зустріла людина у теплих вовняних рукавичках.
«Ох, до чого у мене руки змерзнули, — подумав містер Виноградина. - Ось би мені такі рукавички! Тоді я був би самою щасливою людиною на світі!»
Він підійшов до людині й заговорив з ним:
- Ну й рукавички у тебе, друже! Гарні!
- Ще б! Листопад надворі, а мені у них зовсім тепло.
- Ех, — зітхнув містер Виноградина, — ось би мені такі!
- А що ти за них даси? - запитала людей. Та відразу додав:
- Мабуть, заради друга я не ладь обміняти їх ось на цю волинку.
- Іде! - викликнув містер Виноградина.
Надяг рукавички й поплівся додому, радий-радісінек.
Ішов-Ішов, зовсім із сил вибився й отут зустрів людину з товстим ціпком у руках.
«Ось би мені цей ціпок! - сказав сам собі містер Виноградина. - Тоді я був би самою щасливою людиною на світі!»
Та він сказав людині:
- Що за ціпок у тебе, друже! Ось би мені таку!
- Ціпок гарний, — погодилася людина. - Чимало мабо я виходив з нею як з вірним супутником. Але раз вона тобі так вуж сподобалася, я, мабуть, готовий віддати її ось за ці рукавички! Як другові, звичайно.
Руки містера Виноградини зовсім зігрілися, а ноги до того утоми, що він з радістю погодився на обмін.
Та ось нарешті містер Виноградина допхався до лісу, відшукав свою дружину й усе розповів їй.
- Ах ти, дурень, порожня ти голова! - накинулася на нього місіс Виноградина. - Ні, ви тільки подивитеся на цього простака! Відправився на ярмарок і виклав усі свої грошики за одну корову. Цілих сорок гіней! Але мало того — корову проміняв на волинку. А волинка й десяти гіней не варто! Та й відіграти-те на ній ти не вмієш. Ну й роззява! Не встигнув роздобути волинку, як обміняв її на рукавички. А за них і двох гіней не дадуть! Але тобі й цього було мале, ти обміняв їх на якийсь ціпок. Та тепер за сорок гіней у тебе немає нічого, крім цієї разнесчастной ціпка. Ось ми й втратили всі наші гроші, і усе через тебе, дурна людина!
- Постій, постій, дружина! - не витерпів містер Виноградина. - Чого ти, насправді, так розкричалася? Мені здається, зараз ми не бідніше, чим у той день, коли ти розбила наш будинок?
На це місіс Виноградині нема чого було відповісти своєму чоловікові, і вони знову відправилися шукати по світлі щастя.