У добрий старий час Лланавонська церква славилася своїм більшим срібним дзвоном, дзенькіт якого розносився по всій країні. Однак миліше всіх цей передзвін був капловухим жителям Лланфабона. Та вони задумали украсти або, як вони самі потім говорили, позичити у своїх добрих сусідів лланавонцев їх срібний голос радості й суми.
А проробити це треба було за одну ніч, не те при перших же променях сонця окаті жителі Лла-Навона їх би помітили й пустилися б у погоню.
Та ось глухою ніччю капловухі, клишаві лланфабонци прокралися у Лланавон, зняли із дзвіниці великий дзвін — тільки спочатку обмотали його дзвінка мова оксамитом, обклали соломою так зверху ще обернули його червоними фланелевими сорочками, які надягають на ніч усе чоловіка у Уельсі, — і відправилися з дорогоцінною ношею до себе, у рідний Лланфабон.
Вони йшли тихо-тихо, лише постукували про камені їх дерев'яні черевики так важкі ціпки, з-під яких летіли у темряву яскраві іскри. Усе зберігали мовчання, і дзвін, саме собою, теж.
Але саме коли вони переходили вбрід річку Таф, через хмари виплив повний місяць, і з переляку капловухі, клишаві лланфабонци прийняли її за сонце. Руки у них затремтіли, вони упустили дзвін, і він потонув у ріці. Так ніхто більше й не почув дзвінкий голос великого срібного дзвона із Лланавона.
Потім уже капловухим, клишавим, горбоносим лланфабонцам довелося у всьому зізнатися своїм сусідам.
Ось з тих пір окаті жителі Лланавона й називають місяць сонцем Лланфабона.