Серед перших поселенців провінції Альберта зустрічалося чимало аматорів присочинить і взагалі людей, які, як говориться, не лізуть за словом у кишеню. Але, по загальному переконанню, трьома найвидатнішими брехунами на околицях Калгари були брати Макдугал - Дейв і Джон. Чому трьома, запитаєте ви? Ну, першим брехуном був, звичайно, Дейв, а Джон... Джон міг вільно зійти за дві!
- Коли я вперше побачив ці місця, - розповідав Дейв, - бізонів отут було сила-силенна. Прерії просто кишіли чередами бізонів. Проходу від них не було. чи Повірите, часом доводилося півгодини крокувати по бизоньим спинам, перш ніж знайдеш місце, куди зстрибнути!
- Щира правда! - підтверджував Джон. - Був отут із мною у молодості такий випадок. Одружився я, поставив собі невеликий затишний будиночок неподалік від джерела. Ранком будить мене дружина: сходь, мол, за водою. Виходжу - ось так штука. Зовсім інше місце. Що ж виявилося? Уночі проходило повз череда бізонів. Один бізон почухався спиною про кут мого будинку, іншої почухався... Поки вся череда пройшла, відсунули вони мій будинок на полмили убік від джерела. Представляєте, яке була череда?
Одне з незвичайних явищ природи у Калгари - це чинук, раптовий теплий вітер у розпалі зими. Він приносить із собою різку відлигу й бурхливе танення снігу. Старожили люблять дивувати приїжджих байками про чинуке.
Дейв, наприклад, часто згадував, як одного разу взимку за ним погнався ведмідь.
- Якби не чинук, мені кришка! Але вийшло так вдало, що сніг танув за моєю спиною з такою ж швидкістю, з який я тікав на лижах. А ведмедеві, зрозуміло, довелося гнатися за мною по коліна у бруді й сльоти. Тільки це мене й урятувало!
А Джон додавав:
- Або ось ще було. Їхали з Морли індіанець із дружиною вдвох на одному коні, і отут зненацька подув чинук. Приїхали вони у Калгари, і що ж виявилося? Індіанця вистачив сонячний удар, а дружина, яка сиділа у нього за спиною, змерзнула на смерть!
- Так, примхлива погода у наших краях, - міркував Дейв. - Побрати хоча б літню жару. Одного разу у таку пору, а було, мабуть, градусів дев'яносто по Фаренгейту, бачив я, як собака погнався за кішкою. Погналася, але як? Вони шкутабогали один за одним, що заплітається кроком і відпочивали через кожні кілька метрів. Ось яка виснажлива була жару!
- Це ще що! - говорив Джон. - А я пам'ятаю таку посуху-було, напевно, градусів сто десять, - що мій собака взагалі кроку не міг ступити. Доводилося возити її на тачці слідом за чередою, щоб вона хоч гавкаємо підтримувала якийсь порядок серед корів. Добре ще, що вона гавкати могла!
- А морози! Які у нас бувають морози, чули? Не те що птаха, слова замерзають на лету. У одного фермера всі накази, які він давав працівникам на своєму подвір'ї, замерзали у самих його губ. Було, як пам'ятається, градусів сімдесят п'ять нижче нуля. Отож, доводилося йому розколювати свої слова сокирою й роздавати кожному по шматкові. Тільки так і вдавалося пояснити людям, що від них потрібно,
- Схожий випадок був з моїм сусідом, - підтакував Дейву Джон. - Одного разу у морозний День висунувся він у двір крикнути своїм свиням, щоб ішли додому, Але його слова змерзнули у повітрі, і свині нічого не почули. Тільки навесні, коли потеплішало й лемент сусіда станув, свині розчули його й повернулися додому. Уявляєте собі, як вони схудли за зиму, бедняжки!
-Жалко, що ви ще не бачили тутешніх комарів, - тлумачив, бувало, Дейв якому-небудь заїжджому дивакові.- Для них поки не сезон. А може бути, і ваше щастя, що ви їх не бачили. Комарі тут превеличезні й презлющі! Ось одного разу була справа: погналася за мною ціла комарина зграя. Ледве встигнув я до будинку добігти, двері за собою захлопнути, як налетіли ці прокляті комарі на двері, дюймові дошки, чи повірите, наскрізь гострими своїми хоботками проткнули! Схопив я отут, не довго думаючи, молоток, загнув усі ці хоботки із внутрішньої сторони, як цвяхи. Ну, думаю, попалися, голубчики! Та що ж? Задзижчали мої комарі, сіпнулися всі разом, двері з петель вивернули й із собою віднесли!
-А найбільші комарі, - додавав Джон, - водяться у Намаке. Це небагато південніше, на границі з Монтаной. Там такі величезні комарі, що на них орють. Сам бачив торік. Та упряж ніяка не особлива, а найпростіша, кінська. Тільки запрягати треба вміти.
Як і скрізь, у калгарцев у великому ході мисливські й рибацькі історії. Ось що розповідав одного разу Дейв Макдугал:
- Жила у нас по сусідству ушанована жінка років п'ятдесяти, міс Лу Нельсон. Вона зараз, говорять, готель містить у Лейк-Сіті, штат Юта. Більша була мисливиця до рибного лову. Зустрічаю її одного разу у Уоттертонских озер, бачу: вертається з риболовлі наскрізь мокра, без вудки, без улову.
"У чому справа?" - запитую. Вона й відповідає: "Вудила я сьогодні посередині озера з каное. Та попалася мені велика риба. Найбільша риба, Дейв, яку я бачила у своєму житті. Фунтів на сто, ніяк не менше. Підтягла я її до човна, а вона як рвонеться, як ударить хвостом! Перевернула каное й викинула мене у воду. Добре ще, що у мене у руках залишився обривок волосіні. Накинула я цю волосінь їй на морду, як вуздечку, підхопилася на рибину верхи - і п'ятами їй у боки б'ю що було сили. Довелося цьому чудовиську винести мене на берег". - "А де ж сама риба?" - запитую я. Подивилася мені Лу прямо у очі й говорить: "Невже ти думаєш, Дейв, що я могла вбити істоту, яка ніяк урятувала мені життя?"
А ось інша історія. Її, як говорять, чули з вуст самого Джона Макдугала.
- Пішов я одного разу поудить. Побрав із собою рибальську снасть, сніданок, усі, як покладено. Підходжу уводити, увести до ладу ріці, раптом чую - шерех у кущах. Глядь, а там величезний ведмідь! Іде прямо на мене. Піднявся я на дерево. Ведмідь підійшов, понюхав, поричал, а потім устав на задні лабети й давай розгойдувати тополю туди-сюди, щоб стряхнути мене з дерева. Я, однак, тримаюся міцно. Поричал він ще небагато й пішов кудись. Хвилин через десять розв'язав я, що небезпека минула, і почав злазити з дерева. Так не отут-те було. Дивлюся - вертається мій ведмідь. Іде, трусок під ним тріскотить, а у передніх лабетах у нього по боброві. Лізу я назад на верхівку тополі. А ведмідь підійшов, поставив на землю обох бобрів і заричав на них. Бобри відразу прийнялися за роботу. Друзки так і летіли з-під гострих різців. Ну, думаю, пропав я зовсім. Не пройшло й п'яти хвилин, як тополя затріщала, захитався й звалився на землю. Ну і я разом з ним, зрозуміла справа...
На цім місці обов'язково перебував простак, який, хвилюючись, улазив з питанням:
- Ну й що ведмідь?
- Як що? - забарившись, відповідав Джон. - Зжер мене, звичайно. На те він і ведмідь. Хижак!