Жила-Була дівчинка, кликали її Торко-Чачак - Шовковий пензлик. Ока у неї точно ягоди черемшини, брови - дві веселки. У коси уплетені заморські раковини, на шапці пензлик із шовку, біле, як місячне світло.
Занедужав одного разу батько Шовкового пензлика, ось мати й говорить їй:
- Сядь, дитя моє, на буланого коня, поскакай на берег бурхливої ріки до берестяного аилу, там живе Телдекпей-ном. Попроси, поклич його, нехай прийде батька твого вилікує.
Дівчинка підхопилася на буланого коня з білою зірочкою на чолі, побрала у праву руку ременний привід зі срібними бляшками, у ліву - батіг з візерунковим кістяним черешком.
Жваве біг довгогривий кінь, вуздечка підскакувала, як хвіст трясогузки, кільця на збруї весело дзенькали.
Телдекпей-ном-Старий сидів у порога свого берестяного аила, гострим ножем різав зі шматка берези круглу чашку - чойчойку. Почув жвавий тупіт копит, веселий передзвін кілець на збруї. Підняв голову й побачив дівчинку на буланому коні.
Ставно сиділа вона у високому сідлі, палахкотала на вітрі шовковий пензлик, співали заморські раковини у тугих косах.
Ніж випав з руки кама, чойчойка у багаття покотилася.
- Дідусь, - мовила дівчинка, - мій батько занедужав, допоможіть йому.
- Я вилечу твого батька, Шовковий пензлик, якщо ти за мене заміж підеш. Брови у кама - білий мохи, борода - колючий чагарник.
Злякався Шовковий пензлик, смикнула привід коня й поскакала.
- Завтра на ранковій зорі прийду! - крикнув їй навздогін Телдекпей-ном. Прискакала дівчинка у аил, додому ввійшла:
- Завтра на ранковій зорі Телдекпей-Старий буде тут.
У небі ще зірки не станули, у стійбище люди молока ще не заквасили, м'ясо у казанах ще не зварилося, білу повстину по підлозі ще не розстелили, як почувся тупіт копит. Це їхав верхи на широкому, як гірський сарлик, коні Телдекпей-ном. Самі старі старі вийшли назустріч. Коня на вуздечку побрали, стремя підтримали.
Мовчачи, ні на кого не дивлячись, кам спішився, ні з ким не привітавшись, увійшов у аил. Слідом старі внесли двопудову чаклунську шубу й поклали її на білу повстину, червону чаклунську шапку туди ж. Бубон повісили на дерев'яний цвях, під бубном запалили багаття із запашних галузей ялівця.
Увесь день, від ранкової зорі до вечернею, кам сидів, не піднімаючи століття, не говорячи ні слова.
Пізньою ніччю Телдекпей-ном піднявся, глибоко, до самих брів, насунув свою червону шапку з нитками різнобарвних бусин. Пір'я пугача стирчало на шапці, як два юшка, червоні шматки трепихались позаду, як два крила. На особу впали круглі, як гради, скляне намисто. Крекчучи, підняв кам
З білої повстини свою двопудову шубу. Охаючи, просунув він руки у тверді рукава. З боків шуби висіли сплетені із чаклунських трав жаби й змії, на спині бовталися шкурки дятлів. Зняв кам зі цвяха шкіряний бубон, ударив у нього дерев'яною стукалкою. Загуділо, зашуміло у аиле, як на гірському перевалі зимової часом. Люди похолоділи від страху. Кам танцював-номлал, бубенци дзенькали, бубон гримів. Але ось усе разом змовкло. У тиші начебто грім загуркотів - це востаннє ухнув бубон і затих.
Телдекпей-ном опустився на білу повстину, рукавом обтер піт із чола, пальцями розправив поплутану бороду, побрав з берестяного підношення серце козла, з'їв його й сказав:
- Проженете Шовковий пензлик: злий дух сидить у ній. Поки вона по стійбищу ходить, батько її здоровішим не стане. Горе-Лихо цю долину не залишить. Маленькі діти навіки заснуть, батьки їх і діди страшною смертю вмруть.
Жінки зі страху особою вниз на землю впали, старі з горя долоні до очей пригорнули. Юнака на Шовковий пензлик подивилися - два рази почервоніли, два рази сполотніли.
- Посадите Шовковий пензлик у дерев'яну бочку, - гудів кам, - стягніть бочку дев'ятьма обручами залізними, заколотите дно мідними цвяхами, киньте у бурхливу ріку...
Сказав, сіл на кошлатого коня й поскакав до берега бурхливої ріки, до свого берестяного аилу.
- Е-Агов, - крикнув він своїм рабам, - ступайте на ріку! Вода принесе мені більшу бочку, піймайте її, сюди притягнете, а самі біжіть у ліс. Плач почуєте - не обертайтеся. Стогін, лемент по лісу розіллється - не оглядайтеся. Раніше чому через три дні у мій аил не приходите.
Сім днів, сім ночей люди на стійбище не зважувалися посадити у бочку милу дівчинку. Сім днів, сім ночей з дівчинкою прощалися. На восьмий посадили Шовковий пензлик у дерев'яну бочку, стягли бочку дев'ятьма залізними обручами, забили дно мідними цвяхами й кинули у бурхливу ріку.
У той день у ріки сидів на крутому березі сирота рибалка Баликчи.
Побачив він бочку, виловив її, приніс у свій курінь, побрала сокира, вибив дно, а там - дівчинка.
Як стояв Баликчи із сокирою у руці, так і залишився стояти. Немов коник, підстрибнуло його серце.
- Дівчинка, як тебе кличуть?
- Шовковий пензлик.
- Хто посадив тебе у бочку?
- Телдекпей-ном повелів.
Вийшла дівчинка з бочки, низько-низько рибалці поклонилася.
Отут рибалка свиснув собаку, люту, як барс. Посадив Баликчи собаку у бочку, забив дно мідними цвяхами й кинув у ріку.
Ось побачили цю бочку раби Телдекпей-нома, витяглися її, принесли у берестяний аил, поставили перед старим чаклуном, а самі втекли у ліс.
Усе зробили, як наказав кам. Але ще до лісу не дійшли, як почули:
- Допоможіть, - кричав кам, - допоможіть!
Однак раби, плач Почув, не обернулися, стогін Почув, не оглянулися - так наказав кам.
Тільки через три дні прийшли вони з лісу додому. Кам лежав на землі ледве живий. Одяг його був у жмути порвана, борода поплутана, брови скуйовджені. Шуби двопудової більше йому не надягати, у шкіряний бубон не стукати, людей не стращати.
А дівчинка залишилася жити у зеленому курені. Баликчи не ходив тепер рибу
Вудити. Скільки раз, бувало, побере вудку, ступне до ріки, оглянеться, побачить дівчинку на порозі куреня - і ноги самі несуть його назад: ніяк не міг він надивитися на Шовковий пензлик.
Та ось побрала дівчинка шматок бересту, намалювала соком ягід і квітів на ній своя особа. Прибила бересту до ціпка, ціпок застромила у землю у самої води. Тепер рибалці веселіше було сидіти у ріки:
Торко-Чачак дивилася на нього з берести як живаючи.
Одного разу задивився Баликчи на розмальований берест і не помітив, як більша риба клюнула. Вудлище випало з рук, збило ціпок, береста впала у воду й спливла.
Як довідалася про те дівчинка, голосно заплакала, запричитала, долонями стала терти брови, пальцями розтріпала коси.
- Хто знайде берест, той сюди прийде! Поспіши, поспіши, Баликчи, наздожени, наздожени берест! Виверни свою козячу шубу хутром назовні, щоб тебе не довідалися, сядь на синього бика й скакай уздовж берега.
Надяг Баликчи козячу шубу хутром назовні, сіл на синього бика, поскакав уздовж берега ріки.
А розмальований берест плив усе далі, усе швидше. Наздогнати її Баликчи не встигнув.
Принесла вода бересту у устя ріки, тут вона зачепилася за гілку шелюги й зависла над швидкою водою.
У устя цієї ріки, на безкрайніх лугах, розкинулося стійбище Кара-ноана. Незліченні череди білої й червоної худоби паслися у густій траві.
Побачили пастухи на червоній шелюзі білий берест. Підійшли ближче, глянули й задивилися. Шапки їх вода віднесла, череди їх по лісах розбрелися.
- Який сьогодні свято? Чию справляєте весілля? - загримів Кара-ноан, підскакавши до пастухів.- Агов, ви! Ледарі!
Він девятихвостую батіг високо підняв, але побачив бересту й батіг упустив. З берести дивилася дівчинка. Губи у неї - червона квітка, що ледь розкрилася, очі - ягоди черемшини, брови - дві веселки, вії, немов стріли, разять. Схопив Кара-ноан бересту, сунув за пазуху й закричав страшним голосом:
- Агов, ви! Силачі, богатирі, алипи й герої! Зараз же на коней сідаєте! Якщо цю дівчинку ми не знайдемо, я всіх вас пікою заколю, стрілою застрелю, у окропі зварю.
Торкнув привід коня й поскакав до початок ріки. Слідом за ним мчалися воїни, гримлячи важкою збруєю із червоної міді й жовтої бронзи.
За військом конюші вели у приводу білого, як срібло, швидкого, як думку, інохідця.
Побачивши це грізне військо, Шовковий пензлик не заплакав, не засміялася. Мовчачи села на білого, як срібло, інохідця, у розшите перлами сідло.
Так, не плачу, не сміючись, ні з ким не заговорюючи, нікому не відповідаючи, жила дівчинка у наметі Кара-ноана.
Раптом одним сонячним ранком вона у долоні захлопала, засміялася, запекла й вибігла з намету.
Подивився Кара-ноан, куди вона дивиться, побіг, куди вона бігла, - і побачив молодця у козячій шубі хутром назовні, верхи на синьому бику.
- Це він тебе розсмішив, Шовковий пензлик? Я теж можу надягти рвану шубу, сісти на синього бика не побоюся! Посміхнися ти й мені так само весело, проспівай так само лунко.
Та Кара-ноан зірвав із плечей Баликчи козячу шубу, на себе надяг, до синього бика підійшов, за привід узявся, ліву ногу у залізне стремя поставив.
- Мо- Про, мо - про!-заревів бик і, не давши ханові перекинути через сідло праву ногу, потяг його по долинах і пагорбам.
Від сорому лопнула чорна печінка Кара-ноана, від гніву розірвалося його кругле серце.
А Шовковий пензлик побрав рибалку-сироту Баликчи за праву руку, і вони повернулися вдвох у свій зелений курінь.
Знайдіть і ви своє щастя, як вони своє знайшли. Отут і нашій казці кінець.