На Алтаї, у усті ріки Ини, жив богатир Сартакпай. Коса у нього до землі. Брови точно густий чагарник. Мускули вузлуваті, як наріст на березі, - хоч чашки з них ріж.
Ще жодна пти;а не пролітала повз голову Сартакпая: він стріляв без
Промаху.
Копитних звірів, що біжать удалині, завжди влучно бив Сартакпай. У пазуристих звірів він цілився спритно.
Не пустували його арчемаки. У них завжди була жирна дичина. Син, Адучи-Мерген, ще бачили Почув тупіт інохідця, вибігав назустріч батькові, щоб розсідлати коня. Невістка Оймок готовила старому вісімнадцять блюд з дичини, десять напоїв з молока.
Але не був щасливий, не був весел прославлений богатир Сартакпай. Він день і ніч чув плач затиснутих каменями алтайських рік. Кидаючись із каменю на камінь, вони рвалися у жмути. Дробилися у струмки, натикаючись на гори. Набридло Сартакпаю бачити сльози алтайських рік, набридло слухати їхній немолчний стогін. Та задумав він дати. дорогу алтайським водам у Льодовитий океан. Сартакпай покликав свого сина:
- Ти, дитя, іди на південь, а я на схід піду.
Адучи-Син пішов до гори Белухе, піднявся туди, де лежить вічний сніг, став шукати шляху для ріки Катунь.
Сам богатир Сартакпай відправився на схід, до жирного озера Дзиґу-Коль. Вказівним пальцем правої руки Сартакпай торкнув берег Дзиґу-Коль - і слідом за його пальцем потекла ріка Челушман. У цю ріку з веселою піснею кинулися всі попутні струмочки й річки, усі дзвінкі ключі й підземні води.
Але крізь радісний дзенькіт Сартакпай почув плач у горах Кіш-Агача. Він витягнув ліву руку й вказівним пальцем лівої руки провів по горах борозну для ріки Башкаус. Та коли засміялися води, тікаючи з Кіш-Агача, засміявся разом з ними старий Сартакпай.
- Виявляється, лівою рукою я теж працювати вмію. Однак не годиться
Така справа лівою рукою творити.
Та Сартакпай повернув ріку Башкауе до пагорбів Кок-Баша й отут влив її у Челушман і повів усі води однієї правою рукою вниз, до схилів Артибаша. Отут Сартакпай зупинився.
- Де ж син мій Адучи? Чому не йде мені назустріч? Злітай до нього, чорний дятел, подивися, як працює Адучи-Мерген.
Чорний дятел полетів до гори Белухе, від Белухи ріка Катунь бігла на захід. Дятел кинувся слідом за рікою. Недалеко від Усть-Кокси наздогнав він силача Адучи. Той вів Катунь усе далі до заходу.
- Що ти робиш, Адучи-Мерген? - крикнув дятел. - Батько твій вуж полудня чекає тебе у Артибаше. Син зараз же повернув Катунь на північний схід. Дятел поспішив до Сартакпаю.
- Прославлений богатир, ваш син помилився: ріку до заходу почав вести, тепер повернув її на схід. Через три дні він буде тут.
- Славний дятел, - сказав Сартакпай, - ти моє прохання вважив. За це я навчу тебе, як завжди ситим бути. Ти не шукай хробаків у землі, не лазай за мошками по галузях дерев, а вчепившись пазурами за стовбур, стукни дзьобом по корі й крикни: " Киук-Киук! Карати-Хана син весілля справляє, киук! Надягніть жовту шовкову шубу, чорну боброву шапку. Скоріше, скоріше! Карати-Хана син вас на весілля кличе! Та всі хробаки, комашки, мошки негайно вибіжать з-під кори на світло.
Ось з тих пір і донині дятел годується так, як навчив його старий Сартакпай.
Чекаючи свого сина, Сартакпай три дні тримав вказівний палець у долині Артибаша. За цей час до нього під палець натекло Телецьке озеро. Батько повів з Телецького озера ріку Бію, а син Адучи швидко біг, - ведучи за собою
Катунь. Ні на крок не відстав він від свого могутнього батька. Разом у одну мить злилися обидві ріки, Бія й Катунь, у широку Об. Та ця ріка понесла води Алтаю у далекий Льодовитий океан.
Адучи-мерген стояв гордий і щасливий.
- Синок, - сказав Сартакпай, - ти швидко привів Катунь, але я прагну подивитися, чи добре, зручно чи для людей ти вів її.
Та старий пішов від Обі нагору по Катуни. Адучи-мерген крокував позаду, і коліна його гнулися від страху. Ось батько переступив через ріку Чемал і підійшов до гори Согонду-Туу. Особа його стемніла. Брови зовсім закрили очі.
- Ой, сором, ганьба, Адучи-Мерген, синок! Навіщо ти змусив Катунь зробити тут поворот? Люди тобі за це спасибі не скажуть. Погано зробив, синок!
- Батько, - відповідає Адучи, - я не міг розколоти Согонду-Туу. Навіть борозну провести по її хребтах не вистачило сил.
Отут старий Сартакпай зняв із плеча свій залізний лук, натягнув тятиву й пустив литу з міді тригранну стрілу.
Согонду-туу надвоє розкололася. Один шматок упав нижче ріки Чемала, на ньому відразу виріс сосновий бор Бешпек. Інша половина Согонду-Туу дотепер коштує над Катунью. Та дотепер хвалять люди старого Сартакпая за те, що провів він дорогу пряму, як слід стріли.
Далі йдуть батько й син нагору по Катуни. Бачить Сартакпай: ріка валить і рве берега. Люто й швидко біжать її води.
- Як же будуть люди їздити з одного берега на іншій, синок?
У самого устя Чоби богатир Сартакпай сіл на камінь і міцно задумався.
- Тут, син мій, - сказав він, - саме середина ріки. Треба буде вибудувати отут великий міст.
Нічого не відповів молодий Адучи-Мерген. Він дуже утомився й коштуючи гойдався зі сторони убік, як висока трава.
- Піди відпочинь, милий, - дозволив Сартакпай, - тільки не смій спати, і дружина твоя Оймок з поваги до моєї роботи нехай не стуляє століття.
- Невже, батько, ви всю ніч не заснете?
- Коли твориш велику справу, сон не посміє прийти, - відповів Сартакпай. Він став збирати купи каменів у поділ своєї шуби. Увесь день без відпочинку
Працював Сартакпай. Та коли стемніло, він теж не захотів відпочити.
Катунь бігла, як скажена. Вітер гнув дерева. У небі димілися чорні хмари. Вони грізно плили назустріч один одному. Та маленька хмара, налетівши на більшу, висікала яскраву блискавку. Сартакпай підняв руку, піймав блискавку й вставив її у розщеплений стовбур ялиці. При світлі пійманої блискавки Сартакпай став будувати міст. Він втикав камінь у камінь, і камені покірно ліпилися один до іншого. До того берега залишилося прокласти не більше п'ятнадцяти кулашей. Та отут міст звалився.
Сартакпай гаркнув, як ведмідь, викинув камені з поділу шуби, і вони, гримлячи, просипалися від устя Чоби до устя Едигана.
Від страшного гуркоту прокинувся син Адучи, відкрила ока невістка Оймок. Злякавшись гніву Сартакпая, вони обернулися сірими гусаками й полетіли нагору по ріці Чуе. Сартакпай кинув їм вслід стопудовий камінь. Цей камінь упав на Курайской степи й дотепер лежить там. Син Адучи й невістка Оймок залишилися гусаками навічно. Самотній і сумний, сіл Сартакпай на свого коня й повернувся до
Устю Ини. Його рідний аил давно розсипався. Сартакпай розсідлав коня, кинув на великий камінь стопудовий кедим і, щоб він скоріше висохнув,
Повернув камінь до сонця, а сам сіл поруч і вмер.
Отут кінчається пісня про Сартакпая-Будівельника, про Сартакпая-Хазяїна блискавок, про Сартакпая-Богатиря.