Ведмідь-Суддя

2-09-2016, 12:36 | Алтайські казки

Зимовою порою вийшов горностай на полювання. Під сніг пірнув, зринув, на задні лабети встав, шию витягнув, прислухався, головою повертів, принюхався...

Та раптом немов гора впала йому на спину. А горностай хоч ростом малий, так відважний. Обернувся, як вцепится зубами у гору - не заважай полюванню!

- А-А-А!- пролунав лемент, плач, стогін, і з горностаевой спини звалився заєць.

Задня лапа у зайця до кістки прокушена, чорна кров на білий сніг тече. Плаче заєць, ридає:

- Про - Про - Про! Я від сови біг, своє життя врятувати праг. Я ненавмисно тобі на спину звалився, а ти мене вкуси-й-мул...

- Ой, заєць, вибачите! Будь ласка, не гніваєтеся, я теж ненавмисно... Ще сонце не зійшло, а горностай уже одержав строгий указ:

У мій аил на суд зараз же з'явитеся! Старійшина тутешнього лісу темно-бурий ведмідь.

Кругле серце горностаево кевкнуло, тонкі кісточки зі страху гнуться... Ох і радий би горностай не йти, так ведмедя ослухатися ніяк не можна. Несміливо ввійшов він у ведмеже житло.

Ведмідь на почесному місці сидить, трубку курить, а поруч із хазяїном, праворуч, - заєць. Він на милицю опирається, поранену лапу вперед виставив.

Ведмідь пухнаті вії підняв і червоно-жовтими очима на горностая глянув:

- Ти як смієш кусатися?

Горностай, начебто німий, тільки губами ворушить. Серцю у груди зовсім тісно.

- Я... я... полював, - ледве чутно шепотить.

- На кого полював?

- Праг мишу піймати, нічний птаха підстерегти.

- Так, миші й птаха - твоя їжа. А зайця навіщо вкусив?

- Заєць перший мене скривдив, він мені на спину звалився. Обернувся ведмідь до зайця так як гаркне:

- Ти для чого це горностаєві на спину стрибнув? Затремтів заєць, сльози з очей водоспадом хльостають:

- Кланяюся вам до землі, великий ведмідь, у горностая взимку спина, як сніг, біла... Я його зі спини не довідався... Помилився...

- Я теж помилився, - мовив горностай, - заєць узимку теж увесь білий, я його з особи не довідався!

Довго мовчав старий ведмідь. Перед ним пекуче тріскотіло велике багаття, над вогнем на залізному триніжку стояв золотий казан із сьома бронзовими вушками. Цей свій улюблений казан ведмідь ніколи не чистив, боявся, що разом із брудом щастя піде, і золотий казан був завжди ста шарами сажі, як оксамитом, покритий.

Простягнув ведмідь до казана праву лапу, ледве доторкнувся, а лапа вже чорна-чорна. Цією лапою ведмідь зайця злегка за вуха порвав, і вичернились у зайця кінчики вух.

- Ну ось тепер ти, горностай, завжди довідаєшся зайця по вухах. Горностай, радіючи, що справа так щаслива обійшлося, кинувся бігти, да

Ведмідь його за хвіст піймав. Ось і почорнів у горностая кінчик хвоста!

- Тепер ти, заєць, завжди довідаєшся горностая по хвосту.

Говорять, з тієї пори й до наших днів заєць із горностаєм не зустрічаються.

Зараз ви читаєте казку Ведмідь-Суддя