Говорить Уртимбай:
- Прагну ведмедя-аю вбити. Білолобі багато пекучої води за шкіру дадуть.
Гарний мисливець був - любив хвастати.
Пішов.
Добре.
Аю виліз із барлога на Уртимбая йде.
Пустив стрілу Уртимбай.
Повз.
Пустив іншу, у плече догодила.
Не встигнув ножа вихопити, ведмідь навалився. Обійняв. Давить.
Думає Уртимбай:
- Пропав. Не поп'ю кумису більше.
А ведмідь-аю - ікла у піні, трясеться весь, кров з рани по вовні брусницею котиться.
Озлобився.
Тільки праг давнуть Уртимбая, так ненавмисно у очі йому глянув.
Побачив Аю-Ведмідь у очах Уртимбая - маленька морда, жовті ікла й піна на них.
Та Уртимбай побачив свою особу - сіре як солончак і бороденка як горсточка сухої трави.
Як скалка у очі Аю ввійшла.
Заревів!
Вилучив Уртимбая.
Та пішов Аю у тайгу.
Уртимбай, чимбари підтримуючи, у аул прибіг.
Хвастається:
- Ось я який, ледве ведмедя своїми руками не задавив...