Одного разу гієна знайшла нору варана. Заглянула: товстий варан сидить у норі.
- Ти тут і живеш? - запитала гієна.
- Так, тут і живу, - відповів варан.
- А що ти робиш, коли йде дощ, гримить грім і блискає блискавка? Адже нору - те, напевно, заливає!
- Ховаюся від дощу, від грому й блискавки геть під тем кущем.
- Ти правабоно робиш, - сказала гієна й утекла. Почула їхня розмова дика кіт Антбяро. Зрозумів він, що гієна замишляє недобре, і розв'язав попередити варана.
- Друг мій варан, - сказав кіт.- Гієна прагне тебе зжерти. Коли піде дощ, загримить грім і заблискає блискавка, не ховайся під кущем. Залазь краще на дерево й спи там. А у входу у нору поклади дерев'яного варана. Подивишся, що буде!
- Спасибі, так і зроблю, - сказав варан. Вистругав він дерев'яного варана, поклав у входу у нору головою на лавочку для спання й накрив зверху шкірою. Та коли вночі раптом пішов дощ, загримів грім, заблискала блискавка, варан залишив у нори деревинку, а сам забрався на дерево.
Скоро прибігла під дощем гієна. Стрибнула на деревинку, устромила у неї зуби - і ніяк не витягнеться! Варан на дереві розреготався.
- Прагнеш звільнитися, - сказав він гієні, - припади головою до землі, підніми зад вище.
Робити нема чого, припала гієна до землі, виставила зад. Підхопився на неї варан, обхопив позаду.
- Прагнеш звільнитися, неси мене до озера! Робити нема чого, потягла гієна варана на собі до озера.
- Прагнеш звільнитися, зайди у воду глибже! Деревинка спливла, гієна змогла нарешті розтиснути впасти. Так тільки варан не дрімав - зіскочив з гієни й був такий. А у воді спробуй його піймай!
У люті заметалася гієна на березі. Бігала до ранку, поки дощ не скінчився. Ранком бачить: іде до озера слон на водопій.
- Слон, слон! - закричала йому гієна.- Варан говорить, що тобі це озерце ніколи не випити. Бачиш, геть він на середині плаває, над тобою сміється!
Розсердився слон:
- А ось я його зараз провчу! Усе озеро вип'ю, нехай тоді посміється! Тільки спочатку скину свої сандалії, щоб не замочити.
Зняв слон свої слоновьи сандалії, увійшов у озеро й прийнявся пити. Слон п'є, вода убуває. Ось уже половина залишилася. Та отут знову виручив варана дикий кіт Антбяро. Підійшов він до гієни й шепотить:
- Ти, бідолаха, напевно, проголодалась. Чого ж ти чекаєш? Слон отут буде пити до вечора. З'їж спочатку його слоновьи сандалії, а потім вараном закусиш!
- Правабоно! - заричала гієна й прийнялася гризти слоновьи сандалії. А кіт побіг до слона й говорить:
- Слон, поки ти отут воду п'єш, гієна твої сандалії жере. Вона адже усе навмисно придумала!
Прийшов слон у лють і відразу викинув усю воду назад у озеро. Підбіг до гієни так як стукне її по заду хоботом! Ледве ноги гієна віднесла. Але з тих пір усе гієни волочать приплющений зад. Та мстять варанам як можуть.