Потім настала черга Осла.
- Твої брати, Довгі Вуха, ходять по широкому полю, де трави по черево, їдять будяк і лаванду, ревуть і весело лягаются, і ніхто їх за це не лає! А ти томишся тут із дровами! - говорив Шакал.
Похнюпився від таких мовлень Осів, смутно зітхнув. Уночі, перед самим світанком, йому приснилося, начебто він гуляє у широкому полі із приятелями й вони
Покусують друг дружку міцними зубами плечі. А як тільки Осів прокинувся, підневільне життя здалося йому гіркої як полинь. Він пішов до Леву й сказав:
- Цар звірів, відпусти мене, я утомився тобі служити! Лев спробував образумить його, але те була даремна праця, адже впертість Осла відомо! Тоді Лев убив його наповал ударом лабети й крикнув:
- Агов, Шакал, закопай цього дурня!
Шакал отволок мертвого Осла у яр і потихеньку ласував його м'ясом протягом декількох днів. Коли він повернувся. Лев сердито запитав:
- Скажи-но, Шакал, ти що, здумав вморити мене спрагою? А Шакал і насправді перестав носити Леву свіжу воду.
- Про цар звірів, - виправдовувався він, - яке чудовисько ти наказав мені закопати! Не встигнеш закопати передню ногу, як задня вилазить, тільки закопаєш задню ногу, як передня вже стирчить із землі.