Це було дуже давно, ще у ті часи, коли всі люди були братами й жили у світі. Одне плем'я кочівників, подібно перелітним птахам, кочувало по Сахарі, де день повний спекою, а ніч - прохолоддю. На чолі племені стояв ушанований старий з довгою білою бородою. Він багато міркував, перебираючи бурштинові чіткі й попиваючи міцний кава. Ніхто у точності не знав, скільки йому років, але він був дуже старий, і всі його поважали й почитали.
Отже, вождь племені сидів одного разу перед своїм наметом на молитовному килимку, спостерігаючи за дітьми, які ганялися друг за дружкой, видаючи пронизливі лементи. Та раптом він побачив туарега (Туарег - бербер-кочівник.), одягненого у бурнус, і з об'ємистим згортком у руках.
Туарег підійшов до старого, шанобливо привітався й обережно вилучив свою ношу на землю.
- Про всемогутній пан, - звернувся він до старця, - подивися, що я знайшов у джерела!
Сказавши це, людей почала розв'язувати мотузку, таку довгу й таку білу, що тільки боги могли б її сплести. Нарешті він розкрив згорток, і здивовані люди побачили личко сплячого дитини.
Це була чарівна дівчинка двох або трьох років від роду. Тугі білі локони обрамляли її особу. Як вона була гарна! Дівчинка відкрила очі надзвичайної синявого й весело посміхнулася. Потім витяглася рученяти й простягнула їх до шляхетного старця, який відразу побрав її на руки. Дівчинка почала відіграти його довгою бородою, щось белькочучи й сміючись. Люди, ті, що зібралися подивитися на дивну знахідку, захоплено притихли. Хто ця дитина? Звідки узявся біля їхнього стійбища?
Старий спробував заговорити з малям, але вона нічого не розуміла.
Ну, що робити? Залишили кочівники дитини у себе, порахувавши, що вона послана їм всевишнім.
Дівчинка росла, улюблена всіма. Але дивна річ - вона не говорила, пояснювалася тільки знаками. Однак усі її добре розуміли. Найчастіше її гри розділяв сирота Ісмаїл, він ішов за нею всюди й виконував усі її бажання. Так вони росли разом і ніколи не розлучалися.
Непомітно пролетіли роки, і ось дівчинці-найді вже вісімнадцять років.
Вона відрізнялася рідкісною красою й до того мала лагідну вдачу, так що не було людини, яка не любила б її.
Але ось що дивно: з деяких пор вона щовечора стала зникати кудись, а ранком з'являлася свіжа й рожева. Дівчина верталася, одягнена у гарні плаття кольору сонця, синього неба або сріблистого місяця. Алмази блискали у її волоссях, і ніжні ніжки були взуті у золоті сандалії. Куди вона ходила? Люди ворожили й так і отак, але дарма.
Трохи туарегів спробували проникнути у таємницю дівчини. Вони стежили за нею, але ледь вона наближалася до джерела, де була знайдена дитиною, вони втрачали її з виду. А коштувало їм наблизитися до цього джерела, як непереборна дрімота нападала на них. Люди як підкошені валилися на землю й міцно засипали.
Ісмаїл, який усім серцем любив свою подругу, глибоко засмучувався, бачачи, як щовечора вона кудись зникає. Одного разу він запропонував проводити її, але вона навідріз відмовилася й навіть гнівно насупила брови. Тоді він розв'язав піти за нею тайкома.
У один із днів він проникнув у її намет, поки дівчина спала, і прив'язав до краю її накидки довгу-довжелезну нитку, потім вийшов, сховався й став терпляче чекати на неї пробудження.
День став хилитися до вечора, і дівчина, як звичайно, відправилася до джерела, не підозрюючи, що захоплює за собою славного Ісмаїла. Вона йшла близько напівгодини й нарешті підійшла до джерела. Дівчина запекла дивну й дуже гарну пісню. Негайно з води з'явилася золота рибка. Дівчина побрала її у руки й, роззувшись, відразу зникла разом з нею у глибині джерела. Сховавшись за скелею, Ісмаїл бачив, як зникла його подруга. Вражений, він
Продовжував накручувати нитку на клубок, дивуючись тому, що не випробовує ні найменшого бажання спати. Він наблизився до джерела. Далі нитка йшла у воду. Юнак зняв із себе бурнус і бабуши, поклав їх поруч із сандаліями дівчини й хоробро ввійшов у воду. Та усе. Він зник, як і його подруга.
Що з ними стало? Ніхто не знав. Люди знайшли у джерела одяг юнака й сандалії прекрасної дівчини, на яких лежали дві чудові троянди з каменю. Кочівники донині говорять, що ці троянди - душі молодих людей.
Ось чому люди пустелі з любов'ю ставляться до цих каменів, уважаючись, що це душі заблудших у Сахарі, де усе таємниця.