За давніх часів, коли європейці тільки ще стали з'являтися у Африці, місцеві жителі їх не любили й ішли з тих міст, де поселялися прибульці.
Жив тоді на Занзибаре один старий. Коли він побачив, що європейців стає навколо усе більше й більше, він розв'язав піти на материк. Старий поселився було на новому місці, але одного разу ввечері він почув дзенькіт дзвіночка.
- Що це таке? - запитав він. Йому відповіли, що у сусідньому будинку європеєць-учитель учить тубільців.
- Ну, це саме те, від чого я біг, - сказав старий.
Він відпочив кілька днів і пішов далі. Прийшовши у інше місто, він розпитав про європейців і дуже зрадів, довідавшись, що їхнє отут немає. Він потроху влаштувався, відкрив торгівлю, і справи його пішли успішно. Так пройшло шість місяців. Та ось одного разу він почув звуки барабана.
- Це караван! - сказали люди.
Та усе побачили, як у місто входить караван. Начальник каравану їхав за.
Прибувши на місце, він покликав до себе правителя міста й сказав йому:
- Я посланий моїм урядом водрузити тут наш прапор, тому що ця земля належить моїй країні.
Отут наш бідний старий зрозумів, що залишатися тут йому більше не можна. Він знову відправився у шлях і дійшов до Ньяси (Ньяса - озеро у Східній Африці.)
Але й там він зустрів європейців - правителів, торговців, учителів, мисливців, які давно вже поселилися у цих місцях.
У глибокій прикрості старий знову відправився у шлях і вернувся на Занзибар.
Повернувшись, він розповів місцевим жителям свою історію.
- Але я ще не здаюся, - додав він.- Африка велика, я поселюся у Уганді.
- Батько, у Уганді європейців ще більше, чим тут, - повідомили його друзі.
- Тепер я розумію, чому їх назвали "вазунгу", - сказав старий, - вони нас оточили.