У часи пануючи Саула жила у місті Ашкелоне одна вдова. Умираючи, чоловік залишив їй багата спадщина: безліч золотих і срібних монет і злитків. Удова усе боялася, що її обкрадуть, і не могла придумати, куди сховати свої скарби. Нарешті, вона склала їх у глиняні глечики, залила зверху медом і поставила у комору.
Одного разу вдові довелося надовго відправитися у далекі краї. Перед від'їздом вона занесла глечики зі скарбами до сусіда й попросила зберегти їх до її приїзду. Що у цих глечиках, вона йому, звичайно, не сказала й понадіялася, що сам він у них заглядати не буде. Але дуже скоро у сусіда у будинку був великий бенкет, і до кінця трапези гостям за столом не вистачило меду. Сусід розв'язав налити меду із глечика вдови. Ледь він звідти зачерпнув, як побачив, що там золото, а зовсім не мед. Він заглянув у інші глечики вдови й побачив, що вони повні скарбів, як і перший. Тоді сусід, недовго думаючи, переклав усі багатства у свій посуд, вийшов з комори й нікому нічого не сказав.
Через багато днів повернулася вдова у Ашкелон, забрала у сусіда свої глечики, принесла їх додому й... Ах! Глечики виявилися порожні. Заплакала вдова, побігла до царя Саулу й розповіла йому, що сусід обібрав її. А за законом кривдити вдів не покладалося. - Свідки у тебе є? - запитав цар.-Хто-небудь бачив, як ти гроші клала у мед?
- Хто ж міг бачити? - плакала вдова.- Я адже це потай робила.
- Раз свідків немає - нічим не можу тобі допомогти, - сказав цар.- Тепер тобі хіба що Всевишній допоможе.
Заплакала вдова, вийшла із царського палацу й побрела по дорозі. А близько дороги відіграв хлопці. Один з них, рудий, із золотими прекрасними очима, помітив удову, підбіг до неї й запитав зі співчуттям:
- Що з тобою? Тому ти так плачеш? Розповіла йому вдова, як обібрав її сусід, як розсудив цар, і раз немає у неї свідків, те й залишилася вона убожіючи й одна-самісінькана світі.
- Не плач, добра жінка. Є ще надія, - сказав хлопчик. - Швидко йди до царя й проси його, щоб він мене покликав у судді. Та правда вийде на світло.
Поспішила вдова до царя Саулу й сказала йому всі, як хлопчик велів.
- Нехай приходить і розсудить, - погодився цар. Прийшов хлопчик у палац. Цар побачив його й засміявся:
- Такий маленький, а вже судити берешся?
- Звужу не я, а Господь, - гордо відповів хлопчик, - я лише зроблю те, що зможу. Дозволь мені, і я розсуджу цих людей. Правда сама на світло вийде.
- Ну, суди, - кивнув цар.
Хлопчик велів привести сусіда, а вдові велів принести глечики, які вона йому залишала. Коли вдова принесла глечики, хлопчик указав на них сусідові:
- Ці глечики залишала тобі жінка?
- Ці, - відповів сусід.
Тоді хлопчик став брати глечики один за іншим і розбивати їх на дрібні осколки. Ніхто не розумів, навіщо він це робить. Раптом на одному з осколків яскраво блиснули дві золоті монети. Вони приклеїлися до дна глечика й не потрапили у руки злодія.
- Ось - два свідки! - указав хлопчик на монети.- А це - злодій! - указав він на сусіда.- Та свідки розповіли правду.
Злодій зрозумів, що правда вийшла на світло, і повернув удові всі гроші, які він у неї украв.
Скоро весь єврейський народ знав історію про те, як хлопчик розсудив удову із сусідом і вивів на світло правду. Та усе говорили про те, що він розумник і з ним Бог. Ім'я цього хлопчика було Давид, і прийшов час, коли він став царем Ізраїлю.