За давніх часів у провінції Танго, у селі Мидзуноуе, жив рибалка по імені Урасима Таро.
Щодня випливав він ранком у море ловити рибу, а ввечері вертався додому.
Та ось якось увечері йде він уздовж берега й бачить: зібралися біля самої води діти. Чим це вони забавляються? - подумав Урасима. Підійшов він ближче, - виявляється, піймав хлопці молоду черепаху й ганяють її по піскові. Забавлялися, забавлялися, а потім почали мучити бідолаху: хто каменем кине, хто ціпком тикне. Шкода стало Урасиме черепаху.
- Агов, хлопці! - звернувся він до дітей. - Відпустите черепаху! Адже ви її зовсім замучите! Але ті тільки сміються:
- Ну й нехай! А тобі-те що? Наша черепаха - що прагнемо, то й робимо.
- Віддали б краще мені, - попросив Урасима.
- Бач чого захотів! Піймай сам!
- Так я адже не даром прошу. Я за неї заплачу.
- Заплатиш - справу інше. Давай гроші! Дав Урасима хлопцям кілька дрібних монет, а замість одержав черепаху.
Задоволений дітлах кудись утік, а Урасима залишився один із черепахою. Погладжує, він її по панциру й говорить:
- Ех ти, бідолаха! Ну що, дісталося тобі? Чув я, що чапля тисячу років живе, а черепаха й того більше, а ось ти сьогодні ледве не загинула. Добре, я приспів вчасно! Видне, насправді призначене тобі довголіття. Ну, пливи собі, так дивися, більше не попадайся хлопцям у руки.
Із цими словами відпустив Урасима черепаху у море, а сам відправився додому.
На інший день, як завжди, відправився Урасима у море рибу ловити. Раптом чує, хтось окликає його:
- Урасима-Сан! Урасима-Сан! Злякався Урасима, дивиться на хвилі й думає:
Хто б це міг бути? Колом ні душі: ні човна, ні людей не видне. Але отут зовсім поруч зринула з води черепаха.
- Невже це ти кликала мене? - у здивуванні запитав Урасима.
- Так, я, - із шанобливим уклоном відповідала черепаха. - Ти вчора
Виручив мене з великого лиха, життя мені врятував. Ось я й приплила подякувати тобі. У знак глибокої вдячності прошу тебе подарувати у палац бога морів Дракона. чи Траплялося тобі його бачити?
- Немає! - негативно покачав головою Урасима. - Адже він, говорять, десь дуже далеко звідси!
- Ну, для нас із тобою відстань нічого не значить. Прагнеш, проводжу тебе у палац?
- Спасибі за люб'язне запрошення, тільки мені адже за тобою не вгнатися.
- А тобі й нема чого плисти самому. Сядеш на мене й доїдеш спокійно.
- Як же я поміщуся на твоїй маленькій спині?
- Не турбуйся, сядеш.
Та ось на очах у рибалки панцир черепахи раптом став рости. Він зробився таким більшим, що на ньому тепер міг вільно поміститися людей. Забрався Урасима на спину черепасі, і пустилися вони у шлях по бурхливих хвилях океану до палацу Дракона.
Плили вони, плили, нарешті вдалині здалися червоні ворота.
- Що це там спереду? - запитав Урасима черепаху.
- А це і є палац Дракона. Геть, бачиш, висока покрівля видніється?
- Виходить, ми вже на місці?
- Так, я ж тобі говорила, що ми з тобою швидко доберемося. А тепер сходь на берег. Підемо пішки.
Проводила черепаха Урасиму до воріт палацу, а у воріт стража коштує.
- Агов, воротарі! - голосно крикнула черепаха. - Докладете, що прибув до нас гість із Японії, великодушний рибалка Урасима Таро.
Доклали воротарі, як було ведено. Вийшли назустріч Урасиме придворні сановники Тай, Хираме, Карей і інші вельмишановні риби. Стали вони церемонно розкланюватися й вітати його:
- Ласкаво просимо, ушанований Урасима Таро! Більшу честь виявив ти нам, прибувши сюди, у підводне царство. Спасибі й тобі, шляхетна черепаха, що потрудилася, привезла бажаного гостя.
Повели вони Урасиму у внутрішні Спокої, а там зустріла його сама господарка палацу, прекрасна дочка морського Дракона, Отохиме із многочисленною, звитої придворних. Посадила вона Урасиму на почесне місце й повела таке мовлення:
- Дякуємо тобі, славний Урасима, що соизволил подарувати до нас. Ти зробив більшу послугу нашому царству - урятував життя черепасі. Ось ми й запросили тебе, щоб віддячити чому тільки зможемо. Розташовуйся у цьому палаці, як будинку, і відпочивай.
Зрозумів Урасима, що він тут бажаний гість, і радісно й безтурботно стало у нього на душі.
- Спасибі за запрошення! - сказав він. - Ніколи ще я не був у такому чудовому палаці.
Подали отут частування: страви різна й вино. А потім почалися пісні й веселі танці, і пішов бенкет горою.
А коли вляглися веселощі, пішли вони оглядати палац. Веде Отохиме гостюючи й показує йому палати палацові: усе отут з дорогоцінних коралів, перли й лазуриту. Дивиться Урасима, не намилується - так тут разубрано, так оздоблене, що й не розповісти.
Але сьогоденням дивом був палацовий сад! На східній стороні його, як навесні, розпускалися ніжні квіти вишні й зливи, з густого смарагдового листя неслася солов'їна трель. На південній стороні панувало літо: буйно росли трави, скрекотали цикади й коники. На західній стороні саду тихо шелестіли багряні листи клена й пишно цвіли хризантеми - там стояла золота осінь. А на північній стороні саду була зима: дерева потопали у снігу, дзвінким прозорим льодом були сковані ріки й струмки.
Із захватом дивився на усе це Урасима Таро, забувши про усе на світі. Як чарівний сон, непомітно текло тут час. Але скоро отямився Урасима. Спохватився він, що залишив будинку мати й батька, зібрався швидко у дорогу й прийшов попрощатися з Отохиме.
- Не один день провів я під твоїм гостинним дахом. Добре тут було, але треба мені йти. Вибачай!
- Не залишай нас, погостюй ще небагато!. - стала просити його дочку Дракона. Але непохитний був Урасима.
- Що ж, так і бути, не стану тебе втримувати, - погодилася Отохиме. - Тільки так я тебе не відпущу. Ось, побери на прощання! - Із цими словами піднесла вона Урасиме гарну скриньку.
Став було відмовлятися Урасима, так куди там - господарка палацу й слухати не захотіла. Побрав він скриньку, а Отохиме йому й говорить:
- Дивися, що б з тобою не трапилося, ніколи не відкривай її, не те бути лиху!
Попрощався Урасима із красунею Отохиме й, тримаючи скриньку у руках, сів знову на спину черепасі.
Доправила черепаха його на берег моря, попрощалася й спливла. Оглядівся Урасима. Усі начебто залишилося як і раніше, але тільки, дивно, людей знайомих чомусь не було!
- Що б це могло значити? - дивувався Урасима. У неясній тривозі поспішив він додому. Але й удома його зустріли незнайомі люди. Напевно, за час моєї відсутності батьки куди-небудь переїхали, - подумав він.
- Я Урасима Таро й жив у цьому будинку, - звернувся він до людей. - Скажіть, куди переїхали мої рідні?
- Ти Урасима Таро? - здивовано запитали тих.
- Так, я самий!
- Га-Га-Га! Так ти, виявляється, жартівник! Тут дійсно жив колись рибалка Урасима, тільки було це років сімсот тому назад. Як же ти раптом живим з'явився?..
Зніяковів Урасима, не повірив їм:
- Які там сімсот років! Усього два-три дні назад я жив тут з батьком і матір'ю. Навіщо ви смієтеся треба мною? Сказали б краще правду!
- Правду говоримо ми, - відповідають йому жителі села. - Є у нас преданье, що жив тут колись молодий рибалка Урасима. Відправився він одного разу у море рибу ловити й не повернувся додому. Чекали його, чекали батько з матір'ю, так так і не дочекалися - померли. Було це дуже давно. Уже не чи примара ти, який прийшов відвідати рідні місця?
Безпомічно оглянувся колом Урасима. Та насправді, усе здалося йому не таким, як колись. Невже люди праві? - думав Урасима, але повірити їм боявся.
Як у сні, не знаючи сам навіщо, побрів він знову на берег моря. Не було у нього тепер ні будинку, ні рідних. Важко й похмуро стало у нього на душі. Та отут раптом згадав Урасима про скриньку, яку тримав у руках. Навіщо подарувала мені дочка морського Дракона ця чудова скринька? Та чому карала ніколи не відкривати його? Може, у ньому розгадка всієї таємниці? Відкрию його! Розв'язав Урасима шнури скриньки, підняв кришку й тільки було праг заглянути усередину її, як здійнялася звідти фіолетова хмарина диму. Торкнулося воно особи Урасими, і у ту ж мить квітуча юнак перетворився у старезного, покритого зморшками старця. У одне мить посивіли його волосся, зігнулася спина, затремтіли ноги, у одну мить пронеслася над ним низка років, пронеслася його життя й завмерло подих у груди його.