Багато років тому у одному селі народилося славне маля. Та хоча рости-те він ріс, але невідомо чому, усе залишався дитиною. Навіть говорити не навчився.
Уродився ж у нас такий нетяма! Яка доля чекає його? - тривожилися батько з матір'ю. Але допомогти горю нічим не могли.
Так і росло маля, не вилазячи з кошика, у який його поклали батьки.
Минуло йому п'ять, сім, десять років. Та усе це час хлопча пролежало у кошику, не вимовивши ні слівця.
Та ось у той день, коли йому здійснилося п'ятнадцять років, він раптом закричав на весь будинок:
- Батько, купи-но мені залізний ціпок у сто кан (захід ваги, рівна 3,75 кг.) вагою!
Почувши його голос, батько був уражений:
- Дивись-но, синок заговорив!
Мати теж дуже здивувалася, підбігла до сина й викликнула:
- Ти й справді можеш говорити?
- Так, як бачите, я розмовляю. Купите мені, будь ласка, залізний ціпок!
Дивуючись усе більше й більше, батько запитав:
- Навіщо тобі ціпок, якщо ти й ходити-те не вмієш?
- Вірно, поки не вмію. Але залізний ціпок буде служити мені ціпком, коли я почну ходити, - сказав хлопчик.
Дотепер він зовсім не говорив, а сьогодні заговорив, так так жваво й розумно. Не інакше, це якась незвичайна дитина, - подумав батько й, не гаючись ні хвилини, відправився у містечко замовити залізний ціпок вагою у сто кан.
Через кілька днів коваль повідомив, що замовлення готове.
Батько побрав із собою двадцять сусідів, і всі вони з вигуками Ен-Яру-Хой!
Ен-яру-Хой! звалили ціпок на плечі, принесли у село й віддали її хлопчикові. Той з радістю схопив ціпок, обперся на неї, крекнув, піднатужився й устав на ноги. Потім він потягнувся й, до загального подиву, у мить ока змужнів і перетворився у гарного й товстого, як борець, здорованя ростом більше шести сяку (захід довжини, рівна 30,3 див.).
Батько з матір'ю й жителі села роти роззявили від здивування й прийнялися протирати очі: не у чи сні усе це відбувається? Хлопчик, стільки років, що перебував у дитинстві, раптом став красенем-богатирем! Як же це було не відсвяткувати!
Почалися поздоровлення, люди прийнялися клопотати й готовити усе для бенкету. Хто куховарив страву з рису із червоними бобами, хто пік коржа, хто тяг саке.
Коли всі ті, що зібралися прийнялися пити і є, співати я танцювати, молодий силач, посміхаючись, сказав:
- На подяку за те, що у мою честь улаштували таке чудове свято, я покаджу вам свою силу.
Він виступив уперед, легко підняв свій залізний ціпок вагою у сто кан і почав однієї рукою швидко вертіти нею. Ціпок замигтів у повітрі, начебто колесо водяного млина. Усі були приголомшені й, не мигаючи, уп'ялися на нього.
Ну й ну, він не проста людина! Цієї дитину, безсумнівно, послали боги, - розв'язали ті, що зібралися й назвали його імені, що дотепер не мало, Тикаратаро( Тикаратаро - хлопчик-силач.).
Пройшло близько року. Одного разу Тикаратаро звернувся до батька й матері:
- Дорогі батьки, відпустите мене на три роки! Батьки здивувалися й запитали його, куди він збирається.
- Як ви знаєте, рівного мені по силі людини немає ні у нашому селі,
Ні у сусідні. Ось я й надумав побродити по світлі й випробувати свою силу. Мені хочеться побувати всюди й допомогти людям, чим можу, - пояснив Тикаратаро.
- Це ти добре придумав. Можеш змело відправлятися у шлях, - погодився батько.
А мати цілісінький день варила рис і куховарила з нього колобки завбільшки з кавун. Спекла вона тридцять більших колобків, уклала їх у величезний мішок і подала синові.
Тикаратаро покуштував колобків, вийшов з рідного будинку й покрокував по дорозі, голосно постукуючи своїм ціпком.
Так ішов він багато днів і одного разу зустрів з велетнем, який котив перед собою величезний камінь поперечником у три кен.
Схоже, що цей великанище почуває себе на дорозі повним хазяїном. Котить свій камінь і ні на кого не обертає уваги. Що за нахаба! Міркуючи так, Тикаратаро продовжував іти вперед до тих нір, поки камінь не підкотився до нього. Тоді Тикаратаро голосно закричав незнайомцеві:
- Агов, ти, кинь бешкетувати!
Він зупинив камінь своїм ціпком і відшвирнув його ногою. Камінь пролетів десять кен і бухнувся у поле. Велетень, що котив камінь, страшно розгнівався й накинувся на Тикаратаро:
- Навіщо ти відкинув мій камінь?
- А не чи прагнеш ти помірятися із мною силою? Якщо прагнеш, то спочатку назви себе, - запропонував Тикаратаро.
- Згодний, - відповідав велетень. Я - перший силач у Японії, кличуть мене Исикотаро. А тебе як?
Тикаратаро засміявся:
- Це ти-те - перший силач у Японії? Не сміши мене краще! Слухай гарненько: перший силач у Японії - я, а кличуть мене Тикаратаро. Прагнеш переконатися у цьому - давай поборемося!
- Ну, тримайся! - закричав Исикотаро.
Та вони схопилися. Але Исикотаро не встояв: одним махом підняв Тикаратаро супротивника у повітря й з вигуком Е-Е-Агов! із усього розмаху так жбурнув його, що той шльопнувся у бруд за сто кен від місця боротьби.
- Ва-ва-ва! - завив Исикотаро. Тикаратаро голосно розсміявся.
Увесь вимазаний, Исикотаро вибрався на дорогу й, смиренно склавши руки, сказав:
- Тикаратаро-Сан, здаюся на вашу милість. Перший силач у Японії - ви. Дозвольте мені послужити вам.
- Добре, будь моїм слугою, - погодився Тикаратаро й рушив далі, супроводжуваний Исикотаро.
Через кілька днів шляху вони зустріли велетня, який, крекчучи, тяг на собі кумирню, покриту червоним лаком.
- Оя, оя! Та силища ж у цього велетня! Уже, напевно, він називає себе першим силачем у Японії, - сміялися Тикаратаро й Исикотаро, ідучи йому назустріч.
Але, коли вони підійшли ближче, виявилося, що кумирня, яку ніс велетень, загороджувала всю дорогу, так що не можна було не пройти, не обійти.
- Агов, ти ж нам проходу не даєш! - крикнув Тикаратаро.
Але велетень і не подумав вибачитися. Сердито вп'явшись на подошедших, він закричав:
- Що таке? Не можете посторонитися, так провалюйте, звідки прийшли, роззяви ви отакі!
Його слова вивели Тикаратаро із себе. Залізним ціпком ударив він по кумирні, та з гуркотом повалилася на землю й розбилася вщент.
Гнів незнайомця не мав межі. З налитим кров'ю особою накинувся він на Тикаратаро.
- Ах, так ти розбив мою кумирню? Це тобі даром не пройде! Хіба ти, нечема, не чув імені Мидотаро - першого силача у Японії?
- Гм, це тобі тільки здається, що ти - перший силач у Японії, адже на самому-те справі сабоніше всіх я, - спокійно відповів Тикаратаро й указав на свого супутника: - Це мій слуга по імені Исикотаро. Після мене він найдужча людина у Японії. Якщо ти чим-небудь незадоволений, тобі прийде мати справа з ним.
Ледь він домовив, як Мидотаро кинувся на Исикотаро. Зав'язалася розпачлива боротьба. Вони боролися, схоплюючись і розходити, напружуючи всі свої сили, але нікому з них не вдавалося узяти гору над супротивником.
- Исико, перегоди-но, зараз я за нього візьмуся! - крикнув Тикаратаро. Він схопив Мидотаро за шию, із силою струснув і відкинув далеко убік. Мидотаро відлетів на сто кен і звалився посередині поля.
- Хо-Хо-Хо! - зареготав Тикаратаро.
- Га-Га-Га! - вторив йому Исикотаро, тримаючись за боки.
Мидотаро, увесь у бруді, виліз на дорогу й, шанобливо склавши руки, звернувся до Тикаратаро:
- Колись я був із силачів силачем, завжди всіх перемагав, а ось зараз уперше зазнав поразки. Поберіть мене, будь ласка, до себе під початок, прошу вас!
- Добре, будеш мені служити. Дивися, будь гарним товаришем Исикотаро. Ступай за мною, - дозволив Тикаратаро й, супроводжуваний двома силачами, продовжував шлях.
Ішли вони, ішли й одного разу, з настанням ночі, прийшли у велике місто. До їхнього подиву, у місті не було ні души, не чулося людських голосів. Навіть кішок і собак не було видне. Місто немов вимер. Це неспроста! Напевно, щось трапилося, - подумали силачі.
Вони стали бродити по місту й у одному провулку помітили дівчинку, що сиділа навпочіпках під навісом. Їм здалося, що вона плаче. Силачі підійшли до неї й запитали:
- Що трапилося? Чому ти плачеш, дівчинка? Запекло ридаючи, дівчинка подивилася на незнайомців і проговорила:
- У цю ніч мене повинен з'їсти перевертень.
- Що ти говориш! Тебе з'їсть перевертень? За що ж?
- Місяця два назад у нашому місті з'явився страшний перевертень. З тих пір він приходить щоночі й одного за іншим пожирає людей. Сьогодні настала моя черга.
Дівчинка заридала ще сабоніше й повалилася на землю. Троє силачів переглянулися. Тикаратаро ласкаво порвав дівчинку по плечі:
- Ну-ну, заспокойся, перестань плакати. Тепер тобі нема чого боятися. Ми розправимося із цим лиходієм-чудовиськом! Веди-но нас скоріше до себе додому! Обрадувана дівчинка викликнула:
- Дякую вам! Обов'язково вбийте перевертня! Вона привела їх у свій будинок, і вони з нетерпінням стали чекати приходу страховиська. Глибокою ніччю на вулиці пролунало моторошне виття: уо - про! уо- про! Двері вдома затріщали й упали. На порозі здався величезний перевертень, увесь зарослий вовною, із блискаючими вогнем очима й довгими гострими іклами.
- Вистачай його! - скомандував Тикаратаро. Мидотаро кинувся на ворога, але одержав такий сабоний удар, що відлетів убік. Тоді з лементом Ну, тримайся, мерзенний перевертень! у бій кинувся Исикотаро. Але перевертень не злякався й з жахливим виттям продовжував рватися у будинок.
Отут Тикаратаро замахнувся своїм ціпком і рушив на ворога, а Исикотаро й Мидотаро із двох сторін схопили чудовиська за ноги. Перевертень у страху позадкував і у ту ж мить Тикаратаро обрушив ціпок йому на голову. Від лиходія й мокрого місця не залишилося.
Радості дівчинки і її батьків не було границь.
Звістка про загибель чудовиська відразу ж рознеслася по всьому місту, і, хоча до світанку було ще далеко, усі жителі покинули будинку й прибігли дякувати силачам.
- Ви - наші рятівники, - зі сльозами на очах говорили вони.-Не йдете від нас!
- Залишайтеся разом з вашими супутниками назавжди у нас! - просили вони Тикаратаро.- Будьте князем у нашому місті! Ми усе просимо вас залишитися! Тикаратаро задумався й, посміхнувшись, покачав головою.
- Від усієї душі дякуємо вам за такі люб'язні слова, але виконати
Ваше прохання ми не можемо. На світі, напевно, ще чимало людей перебуває у лиху, подібної тієї, яку ви тільки що уникли. Ми для того й мандруємо, щоб допомагати простим людям.
Настав ранок. Городяни зі смутком розпрощалися з Тикаратаро, Исикотаро й Мидотаро й проводили їх через усе місто. Та три силачі продовжували свою мандрівку.