Давно, давно жив у країні Киї один багатій. Прийшов до нього якось раз молодий черниць по імені Антйн і говорить:
- Здрастуйте, пан. Усе це час не забував я ваших минулих благодіянь.
- ПРО, дивитеся будь ласка, яким ти став легінем! Дочка моя, Кие-Химе, обрадується. Де ти тепер живеш? - ласкаво запитав багатій.
- Нині живу я у храмі Мангандзи, неподалік від міста Сиракава.
Покликав багатій свою дочку Кие-Химе. Радісно вітала вона юного Антина, адже вони часто відіграли разом у дні свого дитинства.
Коли настала пізня ніч, вона викликала Антина з будинку:
- Антин-Сама, це я, Кие-Химе! Вийди до мене у сад на хвилинку...
Ніч була ясна. На небі світила повний місяць.
- Згадай, милий, згадай, як ще малими дітьми дали ми обітниця вірності один одному. Я ніколи його не забувала. Побери мене із собою...- стала просити Кие-Химе.
- Ні, і не проси, неможливо це. Там, у далекому краї, чекає мене моя улюблена, - відповів Антин.
При цих словах гірко заплакала дівчина. Але не могла вона так легко відмовитися від своєї любові. Бачить Антин, що дівчина затялася, і говорить:
- Почекай, мені треба відлучитися, я поберу тебе із собою по дорозі назад.
На інший день Антин пішов у далекий шлях, точне серце його відчуло недобре. Він і не думав відвертати.
А Кие-Химе, нічого про це не знаючи, день за вдень чекала Антина. Одного разу запитала вона у перехожого ченця, не чи знає він, де зараз Антин.
- Я зустрів його недалеко від столиці, - відповідав чернець.
Кие-Химе відразу пустилася у погоню.
Ось прийшла дівчина до широкої ріки, але скільки вона не просила, не молила, поромник відмовився її переправити. Так велів поромникові Антин.
- Повернися до себе додому, - сказав поромник, - не потрібна ти своєму улюбленому, є у нього інша.
Не винесла образи Кие-Химе й кинулася у воду. А на дні ріки перетворилася вона у страшну змію. Погналася вона слідом за юнаком. Побачив її Антин і обімлів від жаху. Кинувся він шукати порятунки у храмі Додзедзи, і сховали його ченці під більшим дзвоном. Причаївся там Антин, ледве дихає.
Уповзла величезна змія у двір храму й уп'ялася блискаючими очима на дзвін. Потім оповилася довкола нього кільцями й кілька раз ударила по ньому хвостом. Жалібно загудів дзвін, а у змії з очей криваві сльози потекли.
Нарешті змія уползла. Дивляться, а дзвін розжарився докрасна. Підняли його ченці із землі, коли він охолов, бачать: а під ним лежить тільки жменька попелу — усе, що залишилося від молодого ченця.