Ось що трапилося у старожитні часи.
Провінцією Синано правил князь, який відрізнявся завидним здоров'ям, перебував у розквіті сил і терпіти не міг старих і бабів. Та нечупари вони, і князівству немає від них ніякого пуття, проказував він. Тих, кому перевалило за сімдесят, усіх до єдиного він висилав на віддалений острів. Прогодуватися там було дуже важко, старі ж і зовсім не могли добути собі їжі й швидко гинули. Горем і ненавистю до князя сповнилися серця жителів Синано, але нічого поробити вони не могли. Є у Синано місцевість за назвою Сарасина. Жив там один селянин зі своєю бабусею-матір'ю. З голови у нього не виходила думку, що матері вже здійснилося сімдесят років і ось-ось повинні з'явитися князівські чиновники й повести її. Хіба перенесе вона далеке посилання? Яка вуж там робота у поле -усе у нього з рук валилося! Змучився він украй і розв'язав, що краще самому повести матір з будинку, чим чекати, поки жорстокосерді чиновники пошлють її невідомо куди.
Настав вечір п'ятнадцятого дня восьмого місяця. Повний місяць заливав ясним світлом поля й лісу. Селянин, намагаючись не видати свій задум,
Звернувся до матері:
- Не чи правда, матінка, місяць сьогодні незвичайно прекрасний? Підемо у гори, помилуємося місячним сяйвом.
Посадив він мати собі на спину й пустився у шлях. Спочатку він, крокуючи по занедбаній доріжці, перетнув галявину, а потім вступив у ліс. Отут баба прийнялася обламувати гілки з дерев, росших по обидві сторони стежки, і кидати додолу. Селянин здивувався:
- Матінка, навіщо ви це робите? Баба посміхнулася, але нічого не відповіла. Селянин продовжував глибшатися у гори. Він минув ліс, перетнув долину й піднявся на вершину гори. Там панувала мертва тиша, навіть птаха не пролітали над цією горою. Від яскравого місячного сяйва було світле як днем, так що можна було розглянути цвіркуна, тільки-но, що чутно скрекотав у густій траві. Селянин посадив матір на траву, глянув на неї, і сльози заюшили у
Його з очей.
- Що з тобою? - запитала баба.
Син опустився перед нею на землю й зізнався:
- Вислухайте мене, матінка! Я хитрив, коли запрошував вас помилуватися місяцем. Доправив я вас у таку глухомань тому, що вам пішов уже сімдесят перший рік і я боюся, як би вас не відправили у посилання на далекий острів. Ось я й придумав зробити так, щоб ви не потрапили у руки безжалісних чиновників. Будьте, будь ласка, поблажливі до мене!
Бабу його слова, очевидно, нітрохи не здивували.
- Я давно усе зрозуміла й примирилася зі своєю долею. Ти ж вертайся додому й працюй ретельно. Іди скоріше, а то заблудишся дорогою, - відповіла вона.
Засмутився селянин, почувши такі слова. Довго не міг він розстатися з матір'ю, але вона вмовила його, і він поплівся назад. Розкидані по землі гілки вказували йому шлях, і він жодного разу не збився з дороги.
Як завбачлива була матінка, накидавши гілок, щоб я не плутав по дорозі назад! - думав він із глибокою вдячністю.
Вернувшись додому, він сів у входу й спрямував погляд на місяць, що сіяв над вершинами гір. Нестерпний смуток охопив його, сльози полилися струмком.
Якось зараз матінка там, на горі?
Ця думка засмутила його ще більше, і, не довго думаючи, він устав і покрокував по знайомій дорозі, не помітивши навіть, що було вже за північ. Коли він, тільки-но перекладаючи дух, забрався на гору, де залишив матір, вона сиділа, закривши ока, на колишньому місці й у тій же позі, як і при розставанні.
- Дуже погано я зробив, покинувши свою матір, але тепер я нізащо вас
Отут не залишу. Ми повернемося, і я буду опікуватися про вас, як повинне, - сказав селянин, і вони разом вернулися додому.
Однак жити як і раніше їм було не можна: баба рано або пізно могла попастися на очі чиновникам.
Помізкувавши, селянин викопав під підлогою яму й оселив у ній мати. Одного разу до князя прибув посол з листом від правителя сусідньої провінції. У листі говорилося: Зробіть мені мотузку з попелу, а не зробите - піду на вас війною й розгромлю.
Військо у правителя тієї провінції було сабоне, і на перемогу сподіватися не доводилося. Князь, виявившись у скрутному стані, скликав своїх наближених на раду, але ніхто не знав, як виготовити таку мотузку. Тоді по всьому князівству було оголошено: Хто вкаже спосіб зробити мотузку з попелу, одержить від князя більшу нагороду.
У народі тільки й розмов було, що про навалу й руйнування, яким піддасться рідна земля, якщо не вдасться змайструвати мотузку з попелу.
- Навряд чи у кого це вийде, - говорили люди. Нікому у голову не приходило, як треба узятися за діло. Та тоді наш селянин подумав: Може бути, моя матінка знає, як це зробити?
Спустився він у подпол і розповів матері, що турбує людей. Баба засміялася:
- Так це легше легені! Треба гарненько просочити мотузку сіллю, а потім спалити, ось і всі!
Що й говорити, старій людині розуму не займати, - з гордістю подумав селянин. Він негайно ж відправився у палац і розповів, як слід зробити, щоб вийшла мотузка з попелу. Князь зрадів й дав селянинові у нагороду багато грошей. Мотузку, яку, видалося, виготовити було неможливе, вручили послові, і той поспішив до свого владаря.
Пройшло небагато часу, і із сусідньої провінції знову прибув посол. Цього разу він привіз дорогоцінний камінь і лист, що говорив: Просмикніть через цей камінь шовкову нитку, а не зумієте - піду на вас війною й розгромлю. Князь прийнявся розглядати камінь із усіх боків. У камені був отвір, по таке вузьке й звивисте, що пропустити через нього нитка не було ніякої можливості.
Князь скликав наближених на раду, і вони визнали завдання нерозв'язної. Тому, хто догадається, як просмикнути шовкову нитку через отвір у камені, була запропонована більша нагорода. Але як люди не ламали собі голови - придумати нічого не могли.
А селянин знову відправився за радою до матері.
- Що ж отут важкого? Треба намазати медом камінь у одного кінця отвору, прив'язати мураху до шелковинке й пустити його з іншого кінця. Мураха поповзе на захід меду по всіх звивинах і простягне за собою нитка крізь отвір, - відповіла вона, посміхаючись.
Селянин заквапився у палац, став перед князем і переказав йому усе, що почув від матері.
Князь був дуже задоволений і добре нагородив його. А посол, одержавши назад дорогоцінний камінь із просмикнутої через нього шовковою ниткою, відправився геть.
Похнюпився правитель сусідньої провінції, коли повернувся його посол. Так, є у Синано розумні люди! Не так-те просто прибрати до рук цю землю! - подумав він.
А у Синано усе заспокоїлися й розв'язали, що ворог угамував і більше до них не сунеться.
Але незабаром втретє з'явився посол з листом. Цього разу він вів у приводу двох кобилиць. Визначите на око, яка з кобилиць мати, яка дочка, а не зможете - піду на вас війною й розгромлю, - прочитав князь у листі.
Глянув він на коней, а ті як дві краплі води схожі одна на іншу: обидві одного росту, однієї масті, навіть скакають і граються однаково. Задумався князь, скликав наближених на раду, але ті й цього разу нічого не придумали. Волею-Неволею довелося ому оголосити, що всякий, кому вдасться дозволити нове завдання, одержить будь-яку нагороду, яку побажає. Народ захвилювався. Бажаючі заслужити нагороду юрбами приходили до палацу й розглядали наведених із сусідньої провінції коней. Але навіть відомі на всю округу знахарі-коновали у здивуванні погойдували головами. А селянин знову звернувся до матері. Вислухавши сина, вона, як і колись, сказала з посмішкою:
- Ну, і це не великі труднощі! Про таку справу мені якось розповідав покійний чоловік. Треба покласти перед кіньми оберемок трави. Одна відразу накинеться на їжу: це - молодий кінь. Інша перечекає, поки перша насититься, і лише потім доїсть залишки - це й буде мати. Обрадуваний селянин прибіг у палац і попросив:
- Доручите мені, будь ласка, відрізнити кобилку від її матері!
Він накидав коням свіжої трави, і усе відбулося так, як говорила баба: один кінь відразу ж з жадібністю стала поїдати траву, а інша залишилася стояти спокійно, дивлячись, як та годується. Отут і князеві усе стало ясно.
- Тут, звичайно, помилки бути не може! Із цими словами він повісив на коней таблички з написами й передав кобилиць послові.
- Ви зовсім праві, - проговорив посол і сумовито рушив у дорогу назад.
- Ти виявився мудріше всіх. Дарую тобі усе, що побажаєш! - сказав селянинові князь, здивований його сметливостио.
Селянин зміркував, що зараз саме час просити князя пощадити мати-матір-баба-мати.
- Грошей мені не треба й речей теж, - сказав селянин.
Князь змінився було у особі, але селянин поспішно продовжував:
- Я прошу вас урятувати життя моєї матері. Та він розповів князеві усе без утайки. Той слухав, витріщивши ока від подиву. Довідавшись, що всі завдання вдалося дозволити завдяки проникливості старої жінки, він був уражений.
- Вірно говориться, що старим розуму не займати! - викликнув він.
Розумна баба врятувала від лиха всіх нас. Я вибачаю селянина, що сховав свою стару матір, і надалі не буду засилати старих на острів.
Селянин був щедро нагороджений, а радості. народу не було межі.
Та тому що останнє завдання, на яке найбільше розраховував правитель сусідньої провінції, була вдало розгадана, йому довелося відмовитися від думки заволодіти провінцією Синано.