Давним-давно, дуже багато років тому жили-минулого брат і сестра.
Сестра була дуже милою білявою дівчиною, з добрим серцем. Була вона як сонячне проміннячко, а кликали її - Лусик, що по-вірменському так і значить - промінь світла.
Брат Лусик одружився й привів у будинок дружину. А дружина, побачивши, що усе колом захоплюються, поважають і люблять Лусик, затаїла до неї люту злість. Поселилася у її серце чорна заздрість. Початку вона розпускати всякі слухи, небилиці й брудні плітки про Лусик, щодня доводячи її цим до сліз.
Брат Лусик як міг, підтримував свою сестру. Ніколи він не вертався додому голіруч: те принесе Лусик квіти, то купить їй нове плаття, те ще який-небудь подарунок.
Та Лусик ставало добре на душі. Вона знову ставала веселою й щасливою дівчиною-красунею, і всі навколо захоплювалися їй, поважали й любили її. А невістка у такі моменти просто знемагала від заздрості й злості.
Та задумала вона позбутися Лусик. Одного разу, коли її чоловік пішов на роботу, вона перевернула нагору дном усі меблі у будинку, перебила весь посуд і кухонне начиння, яке тільки можна було розбити. А сама встала у вхідних дверей, схрестила руки на грудях і стала чекати повернення чоловіка додому. Побачивши, що він іде, вона у розпачі заламала руки й почала кричати:
- Горі, горі нам! Усе, що було у нас, - усе твоя улюблена сестричка нагору дном перевернула, увесь посуд перебила!
- Не плач так гірко, жінка дорога. Усі ці речі ми зможемо купити. Подумаєш - тарілка розбилася. Ми іншу поберемо. Але якщо ми розіб'ємо серце Лусик, те іншого нам не знайти.
Дружина зрозуміла, що її злісний план провалився. Тоді, на інший день, коли чоловік пішов на роботу, вона побрала його улюбленого коня й відвела на далекі луги.
Там вона коня й кинула. А сама повернулася додому, устала у дверях, схрестивши руки на груди, і стану чекати повернення чоловіка.
- Горі, горі нам! Твоя ненаглядна сестричка побрала пасти улюбленого коня твого й втратила його на далеких лугах. Вона ж просто прагне розвалити наш із тобою будинок!
- Це не лихо - відповідає чоловік. - Це всього лише кінь. Якщо він пропав, то я ще більше буду працювати, зароблю грошей і куплю іншого. А хіба можна купити іншу сестру?
Коли зла сестра зрозуміла, що й цей її план не спрацював, вона розлютувалася. Злість переповнила її й вона пішла на жахливий злочин. У одну з ночей вона вбила своєї власної дитину, що спала у колисці, а закривавлений ніж сховала серед речей Лусик. Потім вона прийнялася рвати на собі волосся й вити:
- О. горі мені! Моє дитя, моє безневинне дитя ненаглядне!..
Брат і сестра прокинулися й побачили, що дитина вбита у колисці. Серця
Їх ледь не розірвалися від горя. Але хто ж міг зробити такий дивовижний учинок?
- Хто це зробив? - репетувала дружина. - Нікого не було у будинку. Давайте пошукаємо колом, може, ми знайдемо знаряддя злочину й догадаємося, хто вбивця!
Усе погодилися й почали пошуки. Нарешті, у речах, що належать Лусик, виявили закривавлений ніж. Це було неймовірне, але це було саме так!
- А-А! Це усе твоя ненаглядна сестра! - закричала зла дружина, обливаючись сльозами.
Вона рвала на собі волосся, роздирала нігтями особа до крові й вила крізь сльози не своїм голосом:
- ПРО, моє дитя, кровиночка моя! ПРО, єдине моє дитя!... Ранком страшна новина облетіла всі околиці. Люди були обурені й ображені настільки мерзенним злочином. Збуджені, вони вимагали покарання для вбивці. Мати загиблого дитини ридала й волала до правосуддя. Нещасну, безневинну Лусик ув'язнили.
Коли відбувся суд, то вирок, винесений суддею, вив такий: відрубати Лусик обидві руки.
Через деякий час після приведення вироку у виконання, після того, як зарубцювалися рани, Лусик відвезли у далекий ліс. Там її й залишили.
Стала Лусик бродити по лісовій хащі, скитаясь між величезними деревами. Продираючись через кущі й буреломи, вона роздерла весь свій одяг у жмути.
Комарі нещадно кусали Лусик, лісові бджоли боляче жалили, - у неї адже тепер не було рук, щоб відігнати їх. Нарешті, Лусик знайшла собі притулок у порожньому стовбурі великого дерева.
А трапилося так, що саме у цих місцях полював царський син. Його мисливські собаки оточили дерево, усередині якого ховалася Лусик, і підняли гавкіт. Царевич і його звита подумали, що собаки обклали якогось дикого звіра. Вони стали віддавати їм команди, щоб вигнати його назовні.
- Не нацьковуйте собак на мене, мій володар, - закричала дівчина. - Я людей, а не звір.
- Якщо ти людей, тоді виходи, - сказав царевич.
- Я не можу, я зовсім гола, мені соромно.
Царевич зстрибнув з коня, скинув із себе плащ і дав його одному зі своїх слуг, щоб той відніс його до дерева.
Одягши плащ, Лусик вийшла зі свого притулку. Вона була так прекрасна, що будь-який чоловік забув би геть усе, побачивши таку красу. Царевич був зачарований.
- Хто ти, прекрасна діва й чому ти ховаєшся тут, у порожньому стовбурі цього дерева?
- Я сама звичайна дівчина. Я залишилася на білому світлі зовсім одна. А раніше у мене був будинок. У мене був брат, але його дружина прогнала мене.
- Я не кину тебе у такому лиху, - сказав царевич.
Він побрав Лусик із собою, а батькам своїм сказав, що дуже любить її й попросив їх приготувати усе для весільної церемонії.
- А якщо ви не благословите нас, - сказав він, - те я не відповідаю за себе, я зроблю яку-небудь нерозсудливість.
- Синок, - говорить йому цариця. - На білому світлі є стільки чудесних дівчат, дочки князів, міністрів і послів. Вони всі й багаті й гарні.
Чому ж ти прагнеш одружитися на дівчині, у якої немає ні рук, ні будинку, ні одягу?
- Так, ти права мама. Але ж це та сама дівчина, яку я буду любити усе своє життя.
Цар і цариця скликали мудреців із усього царства й попросили їх дати їм рада: чи можуть вони дозволити своєму синові одружитися на цій безрукій дівчині чи ні? Мудреці відповіли, що любов між чоловіком і жінкою народжується у їхніх серцях:
- Нам здається, що любов вашого сина до цієї дівчини запалила божественним вогнем їх серця. Виходить, Богу бажаний їхній сполучник.
Почувши цю раду, цар і цариця погодилися з ним. Вони благословили весілля свого сина й Лусик.
Весільний бенкет тривав сім днів і сім ночей. Царевич і Лусик стали чоловіком і дружиною.
Якийсь час через царевичеві довелося відправитися у далекі краї. Під час його відсутності у Лусик народився гарний хлопчик із золотавими волоссями. Цар і цариця минулого так раді, немов їм подарували цілий мир. Вони написали радісний лист і віддали його гінцеві, щоб той відвіз лист царевичеві.
Відправившись у шлях, гонець змушений був заночувати у тому селі, де жили брат Лусик і його дружина. Трапилося так, що саме у їхньому будинку він зупинився на нічліг. Розговорившись із хазяїнами, він і розповів їм про те, з яким дорученням їде до свого царевича й про те, як познайомився царевич зі своєю дружиною. Зла невістка відразу ж зміркувала, про кого одягнений мовлення.
Опівночі вона встала з ліжка, витяглася у гінця з кишені лист і кинула його у вогонь. А сама написала нове, яке й поклала назад у кишеню. У листі говорилося: " Після того, як ти покинув будинок, твоя дружина народила чудовиська. Ми збезчещені перед усім народом і цілим миром. Напиши нам, що робити?".
Цей лист гонець і доправив царевичеві. Коли той його прочитав, то його начебто блискавкою вразило. Він написав своїм батькам: "Можливо така моя доля.
Що Бог дає мені, те й моє. Не говорите нічого поганого моєї дружині, не кривдьте її. Чекайте мого повернення". Він віддав лист гінцеві й відіслав його назад.
По шляху йому знову довелося зробити зупинку у будинку брата Лусик і його дружини. Зла невістка й цього разу опівночі прокралася до речей гінця, вийняла з кишені відповідний лист, прочитала його й розірвала у жмути. Замість нього вона поклала свій лист, у якому говорилося: "Кого б не народила моя дружина, прив'яжіть дитину до її грудей і виставте ладь. Коли я повернуся, не прагну її бачити у будинку. Якщо ви не зробите так, як я прошу вас, то бути лиху".
Коли цар і цариця одержали листа, вони заплакали. Їм було дуже шкода Лусик і свого онука, але вони почували, що повинні зробити так, як просив їхній син. Прив'язавши дитину до материнських грудей, плачучи, немов на похороні, вивели вони Лусик з палацу.
Убита горем мати стала скитаться зі свої дитиною. Вона брела через ліси й через пустища й, нарешті, забрела у пошук пустелю.
Там вона зовсім знесилилася. Їй хотілося їсти, її мучила спрага. Раптом дивиться Лусик, а на її шляху коштує колодязь. Підійшла вона до нього, заглянула - вода зовсім поруч. Але як тільки вона нахилилася до неї, щоб попити, її син розв'язався й упав у колодязь. Гірко, гірко закричала Лусик, як раптом почула, що хтось за її спиною говорить:
- Не бійся, дитинка, не бійся, дорога. Дістань дитину з колодязя,
Урятуй його.
Обернувшись, Лусик побачила старого з великою сивою бородою до пояса.
- Як же я врятую дитинчати, батько - заридала Лусик. - У мене ж немає рук!
- Ти витягнешся його звідти! Ти зможеш зробити це. Є! Є у тебе руки.
Діставай!
Лусик нагнулася й - про, чудо! Своїми руками дістала дитину з колодязя.
Обернулася вона, щоб подякувати старому, а того як і не бувало.
Царевич же, тим часом, повернувся додому й довідався усе про те, як обстояли справи насправді. Він відмовився ввійти у палац батька, а замість цього кинувся на пошуки своєї дружини й свого сина. Усіх, хто зустрічався йому на шляху, царевич розпитував про них. Нарешті, зустрів йому один подорожанин:
- Добрий день, - привітав його царевич.
- Нехай Господь зберігає тебе, - відповів незнайомець.
- Куди ти шлях тримаєш?
- Я шукаю свою сестру.
- А Я шукаю мою дружину й нашого сина. Давай займемося пошуками разом. Так вони стали шукати своїх рідних удвох. Мандрували вони по різних країнах і не рік, і не два й не три. Але так і не знайшли тих, кого шукали.
Навіть на слід їх напасти не змогли: немає про них новин ні поганих, ні гарних.
Якось зупинилися вони у одному постоялому дворі. А було це у тих краях, де неподалік стояло село брата Лусик. Та поки царевич відпочивав у готелі, його компаньйон, - а це й був брат Лусик - сходив у село за своєю дружиною. Вони повернулися назад з пожитками й поселилися у готелі, у надії, що тут, від проїзних постояльців почують які-небудь новини.
Тим часом, у цій же готелі зупинилася одна бідно одягнена жінка з маленьким хлопчиком. Жінка ця знала багато різних історій. Постояльці, збираючись по вечорах, просили її розповісти що-небудь, - так веселіше бігло час. Ось царевич і говорить своєму товаришеві:
- Давай поговоримо із цією жінкою і її дитиною. Може бути, що-небудь і довідаємося.
Ця ідея дуже не сподобалася дружині супутника царевича. Вона гарчала, що, що поселилися у готелі мати і її дитина займають занадто багато місця.
Та й взагалі, вони дуже їй заважають і нехай, мол, вони звідси вбираються ладь.
Проте, царевич настояв на своєму й вони покликали жінку і її дитини.
Увійшовши у кімнату, вона скромно присіла у стіни. Поруч із нею влаштувався її синок. Царевич і говорить:
- Не спиться нам сьогодні, сестриця. Може бути, ти знаєш які-небудь казки або легенди. Якщо прагнеш, то розкажи нам, а ми із задоволенням тебе послухаємо.
А жінка відповідає:
- Я знаю казки, але розповім вам минуле. Це відбулося у наші дні й це дуже повчальна історія. Якщо ви не проти, то приготуйтеся слухати.
- Так, звичайно, розкажи нам цю історію. Та старчиха початку своє оповідання:
- Як я вже сказала, ця історія трапилася у наші часи. Отож, жили-минулого брат і сестра. Брат одружився й привів у будинок дружину, яка виявилася дуже злою й заздрою жінкою.
У цей момент особа дружини компаньйона царевича пересмикнулася. Вона підхопилася з місця й викликнула:
- Ну й дурниця! Що за дурна історія?
- Що це з тобою? Чому ти перебиваєш оповідання? - зупинив свою дружину брат Лусик.
Та звернувшись далі до оповідачки, продовжував:
- Прошу тебе, розповідай далі. Старчиха продовжувала:
- Сестра була дівчиною доброї. Її усе поважали й любили. А брат, приходячи додому, щораз приносив сестрі який-небудь подарунок - букет квітів, фрукти або що-небудь із обновки. Він завжди був дуже добрий до неї. Наречена ж виходила із себе від заздрості. Вона на - Що за мерзенності ти отут нам розповідаєш? - знову перебила оповідачку дружина супутника царевича.
- Так що це з тобою, насправді? Давай вислухаємо цю історію до кінця.
А ти, сестриця, не обертай уваги, продовжуй своє оповідання. Старчиха продовжувала:
- Зла невістка була дуже винахідлива у своїх злих справах. Так, одного разу, вона перевернула у будинку нагору дном усі меблі, перебила посуд, а у всім цьому обвинуватила сестру чоловіка. Іншим разом вона втратила на далеких лугах кращого коня, який був у її чоловіка.
- Закрій свій рота, нахабна брехуха. Що це у тебе за минуле така? Хто повірить у казки про те, що мати вбила свою власну дитину? - жінка сердито перебила оповідачку у черговий раз.
- Знову ти перебиваєш, - обурився її чоловік. - Нехай розповідає, мені дуже хочеться довідатися, що було далі. Старчиха продовжувала своє оповідання:
- Відбувся суд. Безневинну дівчину присудили до відсікання рук. Безпомічну, її кинули у лісі далеко від рідного будинку. Убита горем,
Страждаючи від болю, вона скиталась по лісовій хащі. Трапилося так, що у тих місцях полював царський син. Він зустрів у лісі цю - Давай, закруглюйся зі своїм оповіданням. Досить бовтати всякі дурості.
Я не тільки не бажаю тебе більше слухати, я тебе вже бачити не можу!-злобливо закричала братова Лусик.
- Братик, попроси свою дружину помовчати. Давай слухати далі - історія-те дуже цікава - попросив царевич.
Старчиха продовжувала:
- Царський син, одержавши лист, був убитий горем. Він, у свою чергу, написав батькам лист, у якому просив обов'язково дочекатися його повернення додому й опікуватися про дружину й про дитину. Вертаючись, гонець знову зупинився у тому самому будинку. Зла невістка - Якого чорта вона тут робить? Убирайся ладь! - закричала дружина.
- Досить! - прикрикнули на неї обоє - і чоловік, і царевич. - А ти, сестриця, продовжуй., розповідай, що було далі. - звернулися вони до оповідачки.
Старчиха відновила своє оповідання:
- Коли царевич повернувся додому, він довідався всю правду. Та відправився він на пошуки своєї дружини й свого сина. Під час цих пошуків він зустрів із братом цієї безрукої дівчини, який розшукував свою сестру. Вони почали мандрувати разом, але так і не на - Ти брешеш! - закричала дружина.
А її чоловік і царський син затамували подих, очікуючи закінчення історії.
Та старчиха завершила своє оповідання:
- Голодна, у руб'я, бедняжка скиталась по миру зі своїм золотокосим сином. Вибившись із сил, томимая спрагою, вона підійшла до дверей великого пришляхового постоялого двору. Тут, у готелі, її брат і її чоловік зглянулися над нею. Вони запросили її до себе й Братова Лусик забилася у істерику.
- Лусик, дорога, це ти? - викликнув царевич, його щоки палали.
- Лусик, маля... - заплакав її брат.
- Так, я Лусик. А ви мені брат і чоловік. А поруч із мною мій золотокосий хлопчик. А ця жінка - та сама зла невістка.
Та прийшла така радість, яку й описати-те не можна. Після довгих пошуків вони знайшли один одного.
А злу невістку прив'язали до хвоста необ'їждженої кобили й вигнали її у поле... Люди розповідають, що коли у тих місцях пролилася безневинна кров, - розрослися колючки так шипшини. Коли пролилися гіркі сльози, - утворювалося озеро. Якщо подивитися на нього уважно, придивитися, то у глибині його вод можна інший раз побачити дитя, що спить у колисці й ніж, що лежить у подушки.
Ще розповідають, що у тих місцях є монастир, у якому, коштуючи на колінах, усе молиться й молиться одна жінка.