Вітер колись був людиною. Він був сином вітру. Якось він відіграв з одним хлопчиком по імені Гна-но-Ти, вони катали по землі куля із кцуарри. Вітер викликнув: - Про Гна-но-Ти, дивися!
А Гна-но-Ти котила куля до нього й кричав йому у відповідь:
- Приятель! Дивися!
Гна-но-ти не знав його імені. Тому Гна-но-Ти називав його приятелем. Вітер же завжди називав його по імені, він говорив:
- Про Гна-но-Ти! Дивися!
Та тоді Гна-но-Ти пішов до матері, щоб довідатися У неї ім'я свого товариша по грі. Він сказав:
Про матір, скажи мені, як кличуть геть того мого приятеля. Він завжди називає мене по імені, а я його імені не знаю. Я теж прагну називати його по імені, коли я кочу до нього куля. А мати сказала:
- Я не прагну зараз називати тобі його ім'я. Почекай, нехай спочатку батько зміцнить нашу хатину, щоб ми могли там укритися. Тоді тільки ти довідаєшся від мене ім'я свого приятеля. Але помни: як тільки задує вітер, відразу біжи додому; ти повинен скоріше добратися до хатини, щоб тебе не віднесло вітром. Хлопчик пішов, і вони знову стали відіграти. А потім він знову прийшов до
Матері, щоб довідатися у неї ім'я свого товариша.
Та тоді його мати назвала ім'я, повторивши його кілька раз:
- Це Тсерритен-Гцуанг-Гцуанг, це Гхау-Гхаубу. Ти! Це Тсерритен-Гцуанг-Гцуанг, це Гхау-Гхаубу-Ти! Це Тсерритен-Гцуанг-Гцуанг! Гна-но-ти знову пішов ганяти куля, і вони стали відіграти, але він не називав друга по імені, він пам'ятав, як мати його попереджала:
- Ти не повинен поки виголошувати імені твого товариша, навіть якщо він буде називати тебе по імені, А як тільки ти вимовиш його ім'я, відразу ж біжи додому, інакше тебе віднесе вітром!
Та вони ганяли кулю, а його товариш називав його по імені. Нарешті Гна-но-Ти побачив, що його батько закінчив роботу й надійно зміцнив хатину, і Гна-но-Ти зрозумів, що тепер він може вимовити ім'я свого товариша. Гна-но-ти покотила куля до свого товариша й крикнув:
- Дивися, про Тсерритен-Гцуанг-Гцуанг! Дивися, про Гхау-Гхаубу-Ти! Дивися! Та він відразу кинувся бігти, він помчався додому із усіх ніг, а його товариш раптом нахилився й упав у улоговинку. Він лежав, люто брикаючи. Та раптом подув вітер - такий сабоний, що віднесло циновки, з яких були зроблені хатини, і розметало заслони із чагарнику, яким прикривали хатини, а люди нічого не бачили через пил.
Тоді мати вітру вийшла з будинку - їх хатина залишилася ціла, тому що вони самі були вітрами. Вона підійшла до сина, схопила його й поставила на ноги. Він не праг стояти й норовив знову влягтися. Але мати втримувала його на ногах. Та ось вітер затих, і пил теж улігся. Тому ми говоримо:
- Коли вітер лежить, він дме дуже сабоно. Коли ж він коштує прямо, те вщухає. Шум, який робить вітер, виникає від того, що він брикає, і це шум від його колін.
Тепер син вітру перетворився у птаха, він більше не ходить, як людей, а літає. Він живе у печері, у горі, виходить звідти й літає всюди, а потім вертається назад. Він спить у печері, а рано ранком прокидається й знову летить на пошуки їжі, потім вертається у печеру й спить там.